Автограф для слідчого

Самбук Ростислав Феодосьевич

Мати не відвела погляду, але запитала тихо й ла­гідно:

— А чому ти впевнений, що є від чого відмовля­тися?

Такого повороту Карл не чекав. Знизав плечима, відповів розгублено:

— Ну… Я вважав, що маємо якісь гроші… І бать­ко натякав… — Нараз осікся: він усе ж вимовив це слово — “батько”, хоча щойно відрікся від нього. Та мати, на щастя, не помітила цього. Поправила скатертину й проказала:

— Можливо, в мене і є якісь гроші і я підтриму­ватиму тебе. Але ти зможеш розраховувати на капітал лише після моєї смерті.

Беата давно прийняла таке рішення. Вірніше, воно не було остаточне: упевнившись

у ділових здібностях сина, вона б віддала йому капітал, ну, не весь, хоча б частину, але не зараз… Розтринькає гроші й сам шко­дуватиме. Вона, звичайно, не кине Карла напризво­ляще, слава богу, на рахунку вже понад три мільйони доларів — їм двом вистачить…

Нараз Беаті захотілося назвати суму, яка лежала на її рахунку, — адже ж три мільйони…

Уважно подивилася на сина — гордий і твердий. Ця думка принесла задоволення, хоча, зрештою, пове­дінка Карла викликала роздратування. Подумала: молодий, перебіситься і ще дякуватиме їй. Усе з ча­сом забувається…

А Карл сидів, втупившись у підлогу, і не знав, що сказати.

Він прийняв рішення відректися від батькових грошей, бо від них і на відстані пахло злочином: кож­на порядна людина відмовилася б від них, а Карл вважав себе порядним, більше того, прогресивним, інакше й бути не могло — він працював у ліберальній бернській газеті, вів театральні огляди і, кажуть, досяг певних успіхів на цій ниві: у театрах з ним раху­валися, навіть боялися його гострих рецензій. Але Карл сам собі не зізнався, що підштовхнуло його до сьогоднішньої розмови з матір’ю. Вірніше, він знав це — перспектива одержати двадцять мільйонів ма­рок. Саме ця цифра була написана на клаптику паперу, вкладеному в батьків лист, якого Карл одер­жав одночасно із сенсаційним повідомленням преси про арешт Франца Ангеля. У конверті також лежала писулька: батько просив Карла зберегти папірець — і все.

Тоді Карл не надав значення цьому листу. Байду­же глянув: надруковані на машинці три прізвища, позначка олівцем навскіс через весь аркуш.

“Певно, діловий папір”, — подумав. Трохи здиву­вався, чому батько прислав саме йому, адже раніше ніколи не залучав сина до своїх справ.

Карл заховав листа в шухляду і згадав про нього пізніше, коли процес наближався до кінця й стали ві­домі деякі подробиці батькової подорожі до Австрії. Виявляється, Франц Ангель полював на заховані в “Альпійській фортеці” фюрера есесівські скарби. І не без успіху. Журналісти пронюхали, що він зі своїми підручними знайшов контейнер із секретни­ми документами головного управління імперської без­пеки, серед яких зберігалися списки так званих “трійок”.

Карл і раніше чув про ці “трійки”. Наприкінці со­рок четвертого року есесівці переправили частину награбованих цінностей до Швейцарії, поклавши знач­ні суми на шифровані рахунки. Кожен з “трійки” знав дві цифри. І більше нічого! Списки “трійок” у єдиному примірнику зберігалися в шефа головного управління імперської безпеки обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера.

Одну з цих “трійок” знав тепер бернський журна­ліст Карл Хаген. Сумніву не було — батько встиг ви­лучити з контейнера папірець і переслати його синові.

Карл збагнув це, сидячи в редакції й читаючи чер­говий репортаж з процесу. Зрозумівши, що має ключ до есесівських скарбів, збентежився. Попервах майну­ла думка: брудні гроші, слід негайно повідомити про це, віддати їх. Та відразу зупинив

себе: шифрований рахунок… Банк — держава в державі, він пошле під три чорти всякого, хто не назве шести цифр. Банк не цікавить, хто поклав гроші, та й спробуй довести, що це — справді есесівські скарби. Кожен з “трійки”, позначеної в списку, притягне Карла до відповідаль­ності, лише посміється з нього: вигадка, марення, наклеп!

Карл кинув роботу й поспішив додому. Нетерпе­ливо витяг з конверта папірця. Читав:

Рудольф Зікс;

Людвіг Пфердменгес;

Йоахім Шліхтінг.

І навскіс (тепер Карл знав) рукою Кальтенбрун­нера: “20 мільйонів марок. Юліус Бар і К°”.

Юліус Бар і К°. Одна з найсолідніших банківських контор у Цюріху. І двадцять мільйонів марок! Здава­лося — простягни руку й одержиш…

Карл сидів, курив і, здається, ні про що не думав. Примара мільйонів стояла перед ним, дражнила, за­колисувала, обіцяла незвідане, якісь зовсім нові по­чування, хотілося відразу щось учинити й одночасно ліньки було підвестися з крісла, блаженна млість сповнювала його. Отак буває: радість приголомшує, розслаблює, у такі хвилини з людини можна витягти яку завгодно обіцянку. Вона посміхнеться найзапеклішому ворогові й пробачить навіть підступність.

Нараз одна думка вразила Карла. Була така еле­ментарна, що Карл навіть розсердився сам на себе. І справді, почав уже будувати рожеві замки, простяг­нув руку за мільйонами, а раптом першого ж із спис­ку — Рудольфа Зікса — вже нема серед живих?

Карл повагався трохи і спалив папірець: ті пріз­вища все одно навічно вкарбувалися в пам’ять.

Того вечора він завітав до журналістського клубу. Пив келих за келихом віскі з льодом. Хтось із знайо­мих хотів підсісти до нього, знаючи його веселу вда­чу, поплескав по плечі, та Карл відповів каламутним і злим поглядом — він бажає побути на самоті, хіба не має на це права? — і знайомий ретирувався.

А віскі майже не проймало, лише злегка туманило голову. Карл сидів, згорбившись над столиком, тупо дивився, як тануть у склянці кубики льоду. Оця дум­ка — Рудольф Зікс загинув чи помер — сиділа десь у закутках мозку. Карл гадав: коли Зікс і справді помер, це принесе йому полегшення; він і так не знав, як йому жити далі, знаючи, що батько — кат, а тут ще перспектива есесівських мільйонів… Хіба можна назвати людину порядною, якщо вона простягає за ними руку?

Карл був певний: багато з тих, хто сидів за сусід­німи столиками, пив коктейлі, танцював, лише посмія­лися б з його сумнівів — людині привалило щастя, а вона вагається! — і сміялися б ті, хто називає себе джентльменами; вони б обурилися і не подавали руки людині, коли б спіймали її на дрібному шахрай­стві, відкритому привласненні чужого майна чи прос­то крадіжці. Але чи не крадіжка це: прийти в банк, назвати шість цифр і одержати двадцять мільйонів марок?

Мабуть, усі вони зійшлися б на одному: людині всміхнулася доля. Та й він сам так настроює себе: фатум —і крапка. Невідомі шляхи господні, кожному своє, і все одно через рік чи навіть менше гроші про­падуть: з моменту, коли їх поклали, вже минає двадцять років, а цінності, що лежать на шифрованому рахунку і за якими протягом двадцяти років ніхто не з’явився, стають власністю банку.

Чи правильно буде, коли він дозволить зажиріло­му Юліусу Бару з компанією привласнити ще двад­цять мільйонів?