Блакитна лінія
Шрифт:
Спідлоба, ще набачений після несподівано гострої телефонної розмови, глипнув на своїх підлеглих важким поглядом. Нарешті прохолов і мовив:
— От і все — вирушайте! Віллі, коли що — накачуй. Я надаю таке право. Йде війна, і часу на зайве розпатякування катма!
Аби це залежало від Крістіни, вона б нізащо не поїхала до фрау Шеєр після отакої брутальної розмови. Навіть якби Адольф Шеєр справді був батьком її сина. Не для того, щоб зупинятися перед перепонами, вона прослизнула у ворожий стан і опинилася так далеко від рідної Батьківщини. Сподівалася знайти з «нелояльною» фрау Шеєр спільну мову, заслужити
Розділ третій
ПОРТРЕТ БЕЗ МУАРОВОЇ СТРІЧКИ
Фрау Патріція Шеєр не запросила, як то належало б, до вітальні гауптштурмфюрера Віллі Майєра, що прибув до неї разом з фрейлейн Крістіною Бергер. Не запропонувала їм і роздягнутися, підкресливши тим небажаність їхнього візиту і безмовну пропозицію довго не затримуватися в її домі.
Була у фартусі. Мабуть, навмисне одягнула нот, щоб поратися в кухні. Туди й провела обох есесманів.
— Сідайте, — сказала коротко і заходилася поратися біля газової плити, не звертаючи на гостей, здавалося б, належної в цій незвичній ситуації уваги.
Крістіна мовчки сіла на білий кухонний табурет. Вона ще не встигла визначити лінію своєї поведінки, тому вирішила спостерігати за розвитком подій, щоб з перших хвилин не вчинити чогось необачного.
— Дякуємо, — відповів на вимушене запрошення Віллі Майєр за обох. Він тримався з напруженим спокоєм. Збагнув, що ніякої суперечки не буде. їм просто невдовзі запропонують податися геть, якщо вони й надалі «не розумітимуть» мовчазних натяків.
— Є в мене трохи ерзац-кави, можу почастувати. — В голосі фрау Шеєр бриніла холодна байдужість. І Манер знову зрозумів: це єдине, чого вони можуть сподіватися від господині. — Зварити? Цукру нема, буде з сахарином.
— Спасибі, ми поснідали, — відхилив Віллі Майєр цю, якщо розібратися, образливу для них пропозицію. — Ми приїхали не на частування ерзац-кавою з сахарином.
— Знаю, за чим. — Вона нарешті повернулася до них і глянула відкрито. — Пан Хейніш докладно змалював мені по телефону мету вашого візиту.
Майєр кахикнув.
— На фронті, — почав було він, — я з перших днів потоваришував із вашим чудовим сином. Безумовно, де була надзвичайно талановита людина…
Фрау Шеєр так докірливо поглянула йому в очі, що Віллі ніяково опустив повіки. Ну що тут справді-бо казати? Хейніш устиг набалакати…
— Я вам теж дещо скажу про талановитих людей на фронті, — сказала фрау Шеєр.
Крістіна подвоїла увагу.
— Перед своєю поїздкою без вороття Адольф зробив цікаву виписку — він багато працював, готуючи матеріали для своїх майбутніх наукових праць. Тепер я часто той запис перечитую.
— І що в ньому? — запитав Майєр, просто так, аби не мовчати.
— Там написано, що перед кривавим побоїщем під Ієною Наполеон Бонапарт сказав, оглядаючи свої війська: «Ось триста тисяч чоловік, вони ні в чому не винні. І що ж, тридцять тисяч із них завтра загинуть! Серед пруссаків, можливо, є великий механік, філософ, геній — і він загине. Ми, звичайно, теж втратимо якихось не відомих нам великих людей. Але хіба я почну нарікати на бога? Ні. Я промовчу. Треба вмирати в ім’я слави своєї країни». Ось так, — зітхнула вона. — Хто ж уславився? Наполеон. Чим? Винищенням молодих французів. Бонапарт ще довго жив, а Франція занепала… Хто мені скаже, що напишуть про нас, німців, після цієї страхітливої війни?
— Не варто вести такі розмови, — застеріг Майєр. — А я справді міг би багато чого розповісти про Адольфа Шеєра. Чи хочете?
Фрау Патріція відповіла з іронією:
— Коли така розмова конче необхідна, я б воліла краще послухати фрейлейн… Крістіну Бергер.
«Запам’ятала», — відзначила Крістіна.
— Судячи з недоладних теревенів пана Хейніша, — зневажливо скривилася господиня, — фрейлейн пізнала мого сина ближче від усіх…
— Не треба, мамо! — відчайдушно вихопилося у Крістіни. — Не уподібнюйтесь панові Хейнішу! На сьогодні з мене задосить образ… За віщо?
Фрау Шеєр пекуче зашарілася. На очі їй набігли сльози безсилої розпуки.
Крістіна не давала їй отямитись:
— Так, я з Адольфом не одружена! Ми не встигли побратися. Збиралися взяти шлюб тут, у Берліні!
— Про це справді була розмова, — підтримав її Манер.
— Але хіба з моєї провини цього не сталося? Чи з вини Адольфа? Хіба він покинув мене? Ні, тільки війна розлучила нас!
І все ж Крістіна відчувала: не похитнула недовіри, це розтопила кригу, не дістала до серця.
— Він мені нічого не писав, — тихо, але твердо сказала фрау, гамуючи непрохані сльози. — Такий важливий крок у житті, як шлюб, — і ані слівця до рідної матері. Як же я мушу сприйняти цю несподіванку? Повірте, фрейлейн, я ні в якому разі не хочу вас образити, але… Цей дзвінок! Ваша несподівана поява, ці раптові новини, що можуть ошелешити будь-кого… І водночас — Адольф не писав нічого.
Так, це була щира правда. Костя, який одягнув мундир Адольфа, і не міг їй нічого написати; почерк того «Шеєра», що вів розвідувальну роботу в тилу ворога, в тилу німців, зрадив би його. Та й обставини складалися так, що будь-яке листування було непотрібне. Хто ж міг передбачити круті виверти долі…
Що їй тепер робити? Крістіна відчула, що настала вирішальна мить. Як переконати? Ясно одне: карти Хейніша і Манера биті. Вони виклали все, не додати їм уже нічого суттєвого. Лишався останній козир — «Сплячий лелека»…
А Патріція дивилася на молоду, надзвичайно вродливу жінку, блакитнооку, золотоволосу. Тільки чорна есесівська пілотка з черепом і кістками, кокетливо зсунута набакир, псувала враження і викликала відразу.
Проте, може, вона, мати Адольфа, надто упереджена? Може, справді ця жінка носить під серцем її онука чи онуку? Дитя народиться гарне, сумніву в цьому нема… Позашлюбне дитя… Серце завжди краятимуть сумніви… Від непевних думок не втекти, як не втечеш від себе… Господи, скільки лиха породила ця страхітлива війна! Як знайти зернину істини у світі суцільної брехні, жалюгідних інтриг і безсоромної облуди? Як навчитися вірити людям? Хоча б у тих, нині рідкісних випадках, коли хочеться повірити?