Божі воїни
Шрифт:
— Гвєзда і Швамберк. Їх убили, правда?
— Правда… — запнувся Сміржицький. — Мабуть… Не знаю… Підозрюю, але не знаю. Це можливо.
— Чорна магія?
— Мабуть.
— У розмові з єпископом брав участь ще один чоловік. Високий. Худий. Чорне волосся до плечей. Пташине обличчя.
– Єпископський радник, помічник і довірена особа. Не свердли мене очима. Ти ж або знаєш, або здогадуєшся. Це він виконує для єпископа брудну роботу. Нема сумніву, що саме він убив Петера з Беляви. І багатьох інших. Пригадай собі дев’яностий псалом…
— Стріла, що летить удень. Timor nocturnus [47] . Демон, що знищує опівдні…
— Це
— Чорних вершників, які волають “Adsumus”. І задурманюють себе, як асасини, таємними арабськими субстанціями. І користуються чорною магією.
— Це ти сказав. Не замахуйся на них. Повір мені й послухай поради. Не намагайся навіть наближатися до них. А якщо вони спробують наближатися до тебе, утікай. Чимдалі і чимшвидше.
47
Страх нічний (Псалом 90; 5).
— Його ім’я. Ім’я довіреної особи єпископа.
— Його, це точно, боїться сам єпископ.
— Його ім’я.
— Він знає про тебе.
— Його ім’я.
— Біркарт фон Грелленорт.
Рейневан дістав стилет. Лицар мимоволі заплющив очі. Але негайно розплющив, глянув сміливо.
— Це все, пане Яне Сміржицький. Ти вільний. Бувай. І не пробуй більше на мене посягати.
— Він не пробуватиме, — раптом сказав Самсон Медок. Очі Яна зі Сміржиць сильно розширилися.
— Тобі, - спокійно вів далі Самсон, анітрохи не насолоджуючись враженням, яке він справив. — Тобі, Яне зі Сміржиць, зради і змови не йдуть на користь. Не оплачуються. І в майбутньому буде так само. Остерігайся змов і зрад. Стільки в тобі думок, стільки планів. Воістину, придався би тобі хтось, хто впівголоса дораджує, підказує, нагадує. Respice post te, hominem memento te, cave, ne cadas.{4} Cave, ne cadas, пане Яне Сміржицький. Слухай, якщо маєш вуха. Nescis, mi fili, diem neque horam {5}. Через свої амбіції, пане Сміржицький, ти впадеш. Але не знаєш ні дня, ні години цього падіння.
Коли Рейневан вийшов з підвалу, Самсон десь пропав, та невдовзі появився. Вони обидва пішли завулками в бік вулиці Зброярської.
— Ти думаєш, — почав Рейневан, — що це було розумно? Оця твоя завершальна промова? А що це, власне, було? Пророцтво?
— Пророцтво? — Самсон обернув до нього своє обличчя ідіота. — Ні. Так мені якось сказалося. А чи це було розумно? Ніщо не є розумним. Принаймні тут, у цьому твоєму світі.
— Ага. І як це я відразу не здогадався. Якщо вже ми про це говоримо, ти йдеш на Сукенницьку?
— Звичайно. А ти хіба ні?
— Ні. Напевне є чимало поранених, наскільки я знаю Рокіцану, він наказав позносити їх до костелів. Буде маса роботи, кожен лікар придасться. Крім того, Неплах мене шукатиме. Я не можу ризикувати, щоби він за мною потрапив “Під Архангела”.
— Розумію.
Вони вийшли на ринок. На ганебному стовпі вже не висів голий і по-звірячому покалічений труп Гинека з Кольштейна, пана на Камику, літомержицького гейтмана, лицаря зі щепаницької гілки Вальдштейнів, з роду великих Марквартичів. Це, мабуть, пробощ Рокіцана наказав зняти його звідти. Пробощ Рокіцана, хоч і робив це з болем, убивство толерував і навіть офіційно схвалював, до певних меж, звичайно, виключно, звичайно, за праве діло, і тільки тоді, коли мета виправдовувала засоби. Але чинити наругу над трупами він не дозволяв ніколи. Ну, скажімо, майже ніколи.
— Бувай, Рейнмаре. Дай мені амулет. Ще загубиш, а тоді Телесма мені голову відірве.
— Бувай, Самсоне. Ага, я забув тобі подякувати. За телепатичні вказівки. Це завдяки ним нам так гладко пішло зі Сміржицьким.
Самсон глянув на нього, а його кретинське обличчя раптом осяяла широка кретинська усмішка.
— Пішло гладко, — сказав він, — завдяки твоєму хистові та розумові. Я мало допоміг, ні в чому не прислужився, якщо не рахувати того, що кинув у Сміржицького бочкою. А що стосується вказівок, то я ніяких вказівок не давав. Я тільки телепатично квапив, просив тебе поспішити. Бо мені страшенно хотілося сцяти.
Роботи і справді було надзвичайно багато, як виявилося, знадобилася і придалася кожна пара досвідчених у лікуванні рук. Пораненими заповнили обидва бічні нефи костелу Діви Марії Перед Тином, а як Рейневанові довелося почути, численні пацієнти лежали і в костелі Святого Миколая. Майже до смерку Рейневан разом з іншими медиками складав переломи, тамував кровотечі й зшивав те, що можна було зшити. А коли закінчив, коли встав, коли випростав зболілі крижі, коли вже вкотре подолав викликану смородом крові та фіміаму нудоту, коли зібрався нарешті піти й помитися, біля нього, немов привид, з’явився сірий типчик у сірих гачах. Рейневан зітхнув і пішов за ним, не дискутуючи й ні про що не питаючи.
Богухвал Неплах чекав на нього в корчмі “Під Чеським Левом”, розташованій на вулиці Целетній. Корчма варила чудове власне пиво і славилася кухнею, але скалькульоване реноме входило в ціну страв, тому Рейневан у цьому закладі не бував, він не міг собі цього дозволити ні за студентських часів, ні тепер. Сьогодні він уперше мав нагоду ознайомитися з інтер’єром та кухонними запахами, треба визнати, вельми смаковитими.
Шеф таборитської розвідки трапезував сам, у кутку, мужньо й старанно працюючи над печеною гускою, абсолютно ігноруючи той факт, що жир забруднює йому манжети й капає на груди обшитого срібною ниткою вамсу. Він побачив Рейневана, жестом дав йому знак сісти — жест було виконано, між іншим, пінним кухлем пива, яким Неплах запивав гусятину. І їв далі, не піднімаючи очей. Про те, щоб запропонувати Рейневанові страву або напій, він і взагалі не подумав.
Він з’їв цілу гуску, навіть куприк, який було залишив на десерт. “І де воно в ньому дівається? — подумав Рейневан. — Таж він страшенно худющий, хоч апетит — крокодилячий. Гм, мабуть, це нервова робота. Або паразити.”
Флютик зміряв очима рештки гуски і вирішив, що вони вже настільки мало привабливі, що можна присвятити увагу чомусь іншому. Він підняв погляд.
– І що? — Флютик обтер жир із бороди. — Ти маєш що мені сказати? Передати? Доповісти? Дозволь, я вгадаю: не маєш.
— Ти вгадав.
У чорних очах Флютика з’явилися два золоті бісики. Обидва вони підскочили й беркицнулися. Як тільки з’явилися.
— Я переслідував, — Рейневан удав, ніби не помітив, — одного субчика. Він був уже майже в моїх руках. Але втік від мене біля Валентина.
— Ото невдача, — безпристрасно сказав Неплах. — А ти його принаймні впізнав? Чи це був той, що змовлявся з вроцлавським єпископом?
— Той. Так я думаю.
— Але втік?
— Втік.
— Так що ти знову, — Флютик надпив з кухля, — втратив шанс помститися. Ти таки справді невдаха. Воістину, ніщо тобі не вдається, доля ніяк не хоче тобі сприяти. Не один би зламався, якби йому весь час так не таланило. Але я дивлюся на тебе і бачу, що ти переносиш це з гідністю. Тобою можна захоплюватися, та й годі. І заздрити тобі.