Божі воїни
Шрифт:
— Я… — наважився він. — Я завжди… Свята Курія завжди на мене покластися може… Як тільки що підозріле побачу… Зразу ж доношу… Як стій до пріора лечу… От, не далі як у тамтой четвер, крутився по суконних рядах один такий…
— За згаданого Беляву, — перебив залізноокий, — ми особливо вдячні. Великий це був злочинець.
— Ну! — пожвавився Кантор. — Розбійник! Чарівник! Людей, кажуть, мордував. Труїв, розказують. На самого зембицького князя руку підняв. В Олесниці заміжніх жінок магією знаджував, знаджених ганьбив, а потім магією чинив так, щоби вони все забули. А доньку пана Яна Біберштайна взяв і викрав, а потім силою зґвалтував.
— Силою, — повторив, викривляючи губи, залізноокий. —
Диякон мовчав, розкривши рота. Він не дуже знав, що таке “логіка”. Але підозрював найгірше.
— А якщо ти такий пильний, як похваляєшся, — досить байдужо тягнув далі залізноокий, — то чи не допитувався хто-небудь про Беляу? Пізніше, після арешту? Це міг бути якийсь спільник, гусит, вальденс або катар.
— Ви… пи… тував один, — промимрив проти власної волі Кантор. Він боявся наступних запитань. Головним чином одного: чому він не доніс на того, хто випитував. А не доніс зі страху. З жаху, який у ньому викликав той, хто випитував. Чорноволосий, вбраний у чорне, з начебто пташиною фізіономією. І з поглядом диявола.
— Як він виглядав? — солодко запитав залізноокий. — Опиши. Якомога докладніше. Будь ласка.
У парафіяльному костелі — на втіху чоловікові з залізними очима — не було жодної живої душі. На порожню і просмерджену фіміамом пресвітерію дивилася з центральної дошки триптиху патронеса храму, свята Катерина Александрійська, оточена товстощокими ангеликами, які визирали з-за хмарин.
Залізноокий став на коліна перед вівтарем і ковчежцем, піднявся, швидкою ходою рушив і бік схованої у пітьмі бічного нефа сповідальні. Але перш ніж він устиг у ній всістися, з боку ризниці прозвучав голосний пчих і дещо тихіша лайка, а після лайки сповнене каяття: “Даруй, Господи”. Залізноокий теж вилаявся.
Але “Даруй, Господи” собі подарував. Потягнувся під плащ по капшук, бо скидалося на те, що без хабара не обійдеться.
Той, хто підійшов, виявився згорбленим ксьондзиком у закуйовдженій сутані, мабуть, сповідник, бо прямував він саме у бік сповідальні. Побачивши залізноокого ксьондза, став як укопаний і роззявив рота.
— Слава Ісусу Христу, — привітався залізноокий, вдягаючи на обличчя якомога люб’язнішу усмішку. — Вітаю, отче. У мене до вас…
Він обірвав.
— Брат… — обличчя сповідника раптом зм’якло, обвисло від здивування та недовірі.
– брат Маркус! Це ти? Ти! Ти вцілів! Вижив! Очам не вірю!
– І правильно, — холодно відповів ксьондз з очима кольору заліза. — Бо ти помиляєшся, отче. Мене звати Кнойфель. Отець Ян Кнойфель.
— Я брат Каетан! Ти не впізнаєш мене?
— Ні.
— Але я тебе впізнаю, — старий сповідник склав руки. — Ми ж чотири роки провели в монастирі в Хрудимі… Щодня молилися в одному монастирі й приймали трапезу в одній трапезній. Щодня проходили один повз одного на кружганках. Аж до того жахливого дня, коли під монастир підійшли єретицькі орди…
— Ти плутаєш мене з кимось.
Сповідник якийсь час мовчав. Нарешті його обличчя проясніло, а усмішка деформувала губи.
— Розумію! — заявив він. — Інкогніто! Ти боїшся диявольських слуг, які мають довгі та мстиві руки. Даремно, брате, даремно! Не знаю, Божий мандрівче, які тебе вели дороги, але тепер ти серед своїх. Нас тут багато, нас тут ціла група, ціла communitas [126] бідних утікачів, вигнанців, вигнаних з вітчизни, вигнаних
126
Громада, спільнота (лат.).
Залізноокий ксьондз якийсь час дивився на нього.
— Звичайно, — сказав він нарешті, - що не скажеш.
Блискавичний рух, удар з вкладеною в нього всією силою плеча. Озброєний зубатим кастетом п’ястук ударив сповідника просто в адамове яблуко і всадив його глибоко в роздушену гортань і трахею. Брат Каетан захарчав, схопився за горло, його очі вилізли з орбіт. Він пережив різанину, яку таборити Жижки влаштували в хрудимському монастирі домініканців у квітні 1421 року. Але цього удару він не міг пережити.
Свята Катерина і товстощокі ангелики байдужо дивилися, як він умирає.
Ксьондз із залізними очима зняв з пальців кастет, нахилився, вхопив покійника за сутану і затягнув його за сповідальню. Сам усівся на лавочці, закриваючи обличчя каптуром. Він сидів у цілковитій тиші, серед запаху фіміаму і свічок. Чекав.
Близько полудня сюди, до парафіяльного костелу своєї патронеси, мала прийти до сповіді — разом з дитиною — панна Катажина фон Біберштайн, донька Яна Біберштайна, пана на Штольці. Залізноокого цікавили грішні думки панни Катажини Біберштайн. Її грішні вчинки. І деякі надзвичайно грішні факти її біографії.
У місті Свидниці, у неділю дев’ятнадцятого жовтня, невдовзі після меси, спів і звуки лютні приваблювали перехожих на вулицю Котлярську, туди, де торгував своїм крамом гончар, неподалік провулку, що вів до синагоги. Стоячи на бочці, немолодий голіард у червоному каптурі та вирізаній зубчиками басці бренькав на струнах і співав.
На біскупів не дивитись, Щоб їм золотом вдавитись: Нашу віру запродали. Боже, дай, щоб перестали…З кожним наступним куплетом прибувало слухачів. Натовп навколо голіарда зростав і тіснішав. Щоправда, були й такі, які квапливо втікали, зорієнтувавшись, що в голіардовій пісеньці йдеться не про секс, як вони сподівалися, а про небезпечну останнім часом політику.
Двір попсув нам капеланів, Каноніків та деканів. Все у церкві занепало, Побожності дуже мало {12}…— Правда, правда! Свята правда! — загорлали кілька голосів із юрби. І моментально розпочалася дискусія. Одні вдалися в гостру критику кліру та Риму, інші, навпаки, бралися захищати, тверезо зауважуючи, що як не Рим — то що? А голіард скористався з нагоди і тихцем змився.