Божі воїни
Шрифт:
– І що ж це таке, мені цікаво?
— Гарантію. Коли Божі воїни прийдуть у Шльонськ, а це станеться швидко, коли палитимуть тут усе до голої землі, нічого поганого не станеться ні вашій стайні, ні вашому замку, ні майну ваших підданих. Ми з принципу не палимо маєтки прихильних до нас людей. А тим більше — союзників.
Тривалий час було тихо. Так тихо, що було чути, як чухаються блошливі хорти.
— Усі геть! — раптом заревів на свою свиту лицар. — Raus! [117] Гетьте! Усі! Зараз же!
117
Геть! (нім.).
— Стосовно союзу і дружби, — озвався, коли вони лишилися самі, Герман Цеттріц Молодший, пан на Шварцвальдау. — Стосовно майбутньої співпраці… Майбутньої спільної боротьби і братства по зброї… І поділу здобичі, природно… Чи можемо ми, брате чеху, обговорити деталі?
Відразу ж за брамою вони пришпорили коней, погнали галопом. Небо на заході темніло, навіть чорніло. Вихор завивав і свистів у кронах ялиць, зривав сухе листя з дубів і грабів.
— Пане Влк!
— Що?
— Дякую! Дякую за звільнення!
Залізноокий ксьондз обернувся в сідлі.
— Ти мені потрібний, Тибальде Раабе. Мені потрібна інформація.
— Розумію.
— Сумніваюся. Ага, Раабе, іще одне.
— Слухаю, пане Влк.
— Ніколи більше не вимовляй уголос мого прізвища.
Село, певно, лежало прямісінько на шляху загонів Башті-на з Поростле, які після минулорічного нападу на кшешівський монастир грабували землі між Ландесгутом і Валбжихом. Чимось, певно, це село мусило гуситам не догодити, бо від нього залишилася чорна випалена земля, з якої тільки де-не-де щось стирчало. Небагато залишилося і з місцевого костелика — якраз стільки, щоби можна було розпізнати, що це був костелик. Єдине, що вціліло, — це придорожній хрест і розташований за згарищем храму цвинтар, захований у вільшанику.
Вітер дув, чесав покриті лісами схили гір, затягував небо чорно-синьою паволокою хмар.
Залізноокий ксьондз притримав коня, обернувся, зачекав, поки під’їде Тибальд Раабе.
— Злазь, — сухо сказав він. — Я казав, що ти повинен надати мені деяку інформацію. Тут і зараз.
— Тут? На цьому зловісному урочищі? Якраз коло цвинтаря? В сутінки? Під голим небом, з якого ось-ось вперіщить? Не можемо поговорити в корчмі, за пивом?
— Я вже і так достатньо через тебе розконспірувався. Не хочу, щоби мене з тобою бачили. І пов’язували. Тому…
Він урвав, побачивши, як очі голіарда розширюються від жаху.
Перш за все вони побачили вибух чорного птаства, яке зірвалося з заростей, що оточували цвинтар. А тоді побачили танцівників.
Один за одним, рядочком, тримаючись за руки, виходили з-за цвинтарного муру скелети, витанцьовуючи в диких і гротескних стрибках. Декотрі голі, декотрі без деяких частин, декотрі прикрашені порваними рештками саванів — вони танцювали, вихитуючись і високо підкидаючи костисті ступні, голінні та стегнові кістки, ритмічно клацаючи при цьому щербатими щелепами. Вітер вив, завивав як проклятий, свистів між ребрами і в тазових кістках, виграв на черепах, немов на окаринах.
— Totentanz… — зітхнув Тибальд Раабе. — Danse macabre [118] …
Хоровод кістяків тричі обійшов цвинтар, потім, усе ще тримаючись за руки, скелети рушили у ліс на схилі, все ще пританцьовуючим кроком, виконуючи різні па. Вони йшли, з підскоками і торохкотінням, у заметілі листя, в завірюсі попелу, що здіймався з пожарища. Хмари чорного птаства супроводжували їх весь час. Навіть тоді, коли жахливі танцівники зникли в гущавині, птахи, які кружляли понад верхівками дерев, позначали шлях їхньої процесії.
118
Totentanz, danse macabre — танець смерті (нім., фр.).
— Знак, — пробелькотів голіард. — Лиха прикмета! Прийде зараза… Або війна…
— Або і те, й інше, — знизав плечима залізноокий. — Виходить, хіліасти не помилялися. Цей світ не має шансів проіснувати до кінця другого тисячоліття, загибель, судячи з усіх видимих знаків, спіткає його набагато раніше. Я б навіть сказав, скоро. Скоріше ходімо, Тибальде. Я передумав. Пошукаймо все-таки якогось постоялого двору. Десь якнайдалі звідсіля.
— Ех, пане, — сказав Тибальд Раабе з повним ротом гороху і капусти. — А де ж мені таку інформацію дістати? Звичайно, про те, що я знаю, розповісти вам я можу, з подробицями. Про Петерліна з Беляви. Про його брата Рейневана і про роман Рейневана з Аделею Стерчевою, про те, що з цього вийшло. Про те, що сталося в раубрітерському селищі Кромолін та на турнірі в Зембицях… А що там у Рейневана, пане? Здоровий? Добре мається? Він? Самсон? Шарлей?
— Не відходь від теми. Але якщо вже ми про це говоримо, то хто він, цей Шар лей?
— Не знаєте? Та він нібито порочний монах або ксьондз, який начебто втік з монастирської в’язниці. Кажуть також — а конкретно мені про це розповідав такий собі Тассіло де Тресков — що Шарлей брав участь у вроцлавській едиції [119] 1418 року. Знаєте, вісімнадцятого липня, коли збунтовані різники і шевці забили бургомістра Фрайбергера і шістьох засідателів. Тридцять бунтівничих голів упало за це під сокирою на вроцлавському ринку, а тридцятьох було засуджено до вигнання. А позаяк Шарлей усе ще носить голову на плечах, то мусив бути поміж тими вигнаними. Я думаю…
119
Заворушення, бунт (заст.).
— Досить, — перебив залізноокий. — Наступні відомості. Ті, про які я просив. Про напад на збирача податків і на конвой, якій віз зібраний податок. Конвой, у якому був Рейневан. У якому був і ти, Тибальде.
— Айно, айно, — голіард зачерпнув ложку гороху. — Що знаю, те знаю. І розповім, чому б і ні. Але про ці інші речі…
— Про чорних вершників, які кричать: “Adsumus”. і явно вживають арабську субстанцію під назвою гашш’иш.
— Отож-бо. Я не бачив і не знаю про це взагалі нічого. Де мені взяти ці відомості? Звідки їх дістати?
— Спробуй, — голос залізноокого небезпечно змінився, — пошукати в мисці, яка в тебе під носом. Між горохом і шкварками. Знайдеш — тобі ж краще. Збережеш час і сили.
— Розумію.
— Дуже добре. Усі відомості, Тибальде. Усе, що тільки можна. Факти, плітки, чутки, те, про що говорять по корчмах, на базарах і ярмарках, у монастирях, казармах і борделях. Про що ксьондзи патякають на проповідях, парафіяни у процесіях, райці по ратушах, а баби при криницях. Ясно?
— Як сонце.
— Сьогодні переддень святої Ядвіги, чотирнадцяте жовтня, вівторок. Через п’ять днів, у неділю, зустрінемося у Свидниці. Після меси, перед фарою Станіслава і Вацлава. Коли побачиш мене, не підходь. Я піду, а ти йди слідом. Зрозумів?