Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
— То й чудово!
— Завтра приїздить з Варшавського телебачення мій чи то близький знайомий, чи приятель, редактор Фуньо. Він привезе з собою найкращу знімальну групу й півкілометра кольорової кінострічки, щоб зняти кольорові димарі.
— Який на вдачу той редактор Фуньо?
— Зовні він схожий на неврастеника, але під такою зовнішністю криється гусеничний мотор майже на п'ятсот кінських сил, чудовий режисер і ще кращий організатор.
— Він не зірветься?
— Напевно, ні. Він славний хлопець, але галасливий.
— Ви якось підготуйте його до несподіванок.
— І не збираюсь. Я хворий, в мене запалення голосових зв'язок, — сказав я могутнім, як дзвін, голосом.
— Авжеж,
— Так, у дітей є дуже гарний, японський.
— Сподіваюсь, що ви розважитесь, як і ваші діти.
— А собаки теж розважаться?
— Собаки, мабуть, ні.
— Шкода, — буркнув я. — Скажіть, Яреку, все йде за планом?
— Так.
— А скандал почнемо розкручувати в суботу. Фуньо атакуватиме інститут експериментальної фізики. Інститут хімії атакуватиме за домовленістю зі мною кавалерист польської журналістики Янек Розкошно. Товариство охорони природи саме заворушиться. Інші експерти й науковці спробують посадити ці проблеми на черепах: нехай вони собі повзуть помаленьку, обережно.
— Їм не вдасться цього зробити. Ми нарощуємо темпи. Вже в понеділок дамо такі темпи, що згадані черепахи побіжать.
— Що це означає?
— Незалежно від суботи, в неділю теж влаштуємо таке, ще більш несподіване й скандальне, видовисько.
— О дванадцятій?
— О четвертій, тобто о шістнадцятій.
— О люди! — вереснув я, тремтячи від злості.— Ви перевертаєте догори ногами всі узгоджені плани!
— Точніше, догори димарями, — ввічливо докинув Ярек.
— Все одно, — я ще сердився. — Я… нібито… хворий. В мене запалення… того… голосових зв'язок.
— Але ж ви маєте вдома чудового лікаря.
— Моя дружина — психіатр. А в мене хворі голосові зв'язки.
— Одне близько від другого.
— Що правда, то правда, — буркнув я. — Але що робити з Фунем? Він повіситься від заздрощів.
— Ми змінили план і відносно пана Фуня. Ми дамо йому повну панораму о шістнадцятій годині, а потім кольорову Віслу.
Так! Це була чудова ідея! Ярек від задоволення аж руки потирав і навіть процитував улюблену магістрову приказку: «Куй залізо, поки гаряче». Власне кажучи, кування вже почалося. Кольорові димарі — це поки що тільки цікава подробиця.
До суботнього видовища вже почались приготування. Дві місцеві кіногрупи, знімальна група Фуня. Через секретні канали мені сповістили, що навіть американська, британська й італійська кінокомпанії збираються прибути на цей суботньо-недільний ярмарок до Кракова. Необхідно було виробити якийсь розумний план дій, а скидалося на те, що шановні брати Кошмарик і не менш шановний магістр Діонізій Гібридон Вернигора вирішили, ніби це вже моя справа. Я був тим, хто мав з багатьма людьми контакти, я найкраще орієнтувався, яка наша мета. Водночас я був тим, хто цієї миті відчував неймовірний страх, кошмарний переляк і мав пересохлу горлянку. В мене справді було обмаль часу. Однак я не сумнівався, що хлопці з Кшемйонок, так само як і Фуньо, підуть напролом! І що для телепередачі знайдеться багато часу. Його вимагатиме громадська думка. Міські власті викличуть експертів. Деякі з них не матимуть або дуже мало матимуть, що сказати. Зате режисер телепередачі (відповідно підготовлений нами), безперечно, запросить до телестудії не лише директорів, докторів та експертів, а й так званих звичайних свідків подій.
Щоправда, програмою передбачено телевізійний природознавчий фільм про стрічкоподібних черв'яків (як резерв підготовлено фільм про голкошкірих, хордових і покривників), але недарма ж у нас був магістр Вернигора. Він пішов уночі на Кшемйонки, зробив з обох
Отже, користуючись військовою термінологією, можна сказати, що ми вже здобули плацдарм для операції «Кольорові димарі», — операції, яка незабаром змінить свою назву на таку, що не підійде для жодної фестивальної пісеньки.
День аж до обіду минав спокійно. Я почитав для перепочинку «Острів скарбів», а після нього «Молоді літа короля Генріха IV» [11] . О третій пополудні всі вже були вдома. Після обіду Агнешка вивела собак на прогулянку, Анджей засів над якимись робочими записами, бабуся сіла перед телевізором, а дружина — через своє добре серце — взяла на себе обов'язок випроваджувати з порога непроханих гостей і відповідати на телефонні дзвінки. Вона витримала півгодини. Потім сказала, що займеться пацієнтом, тобто мною. В присутності справжнього лікаря я відчув себе не дуже впевнено. Але дуже зачитався «Генріхом IV», тому дружина вирішила, щоб ослабити напруження домашньої обстановки, помити собі голову.
11
Роман видатного німецького письменника-антифашиста Генріха Манна (1871–1950).
Вона помила голову й висушила колись мідяно-руде, а тепер сріблясто-руде волосся. Нарешті сіла біля мене на дивані. Всміхнулась по-лікарському. Я мимоволі голосно ковтнув слину.
— Дорогий мій чоловіче, — почала вона досить суворо. — Дозволь мені виправити мою вчорашню неуважність і оглянути твоє хворе горло.
Кількома жестами я поставив їй ряд запитань: «Навіщо? Для чого? Який у цьому сенс? Кому це потрібно?» А в цей час мої обидві мозкові півкулі про щось сперечались, і навіть я сам не міг почути, що там вони одна одній кажуть і нашіптують. Я зробив ще кілька запитальних жестів: «А де решта членів родини?»
Дружина зрозуміла мене цілком правильно.
— Агнешка вийшла з собаками, Анджей туманіє над якимись своїми записами. А я хотіла б нарешті оглянути твоє бідне хворе горло.
— Воно таке бідне й хворе, — сказав я голосно, — як молодий, жвавий носоріг.
— Я вже вчора була глибоко впевнена в цьому, — посміхнулась дружина. — Ти хотів мати алібі для тих, хто дзвонитиме по телефону, на родинні розмови й сторонні, на розмови службові, напівслужбові й позаслужбові, мій молодий, жвавий носороже. Мені все-таки хотілося б знати, який це має зв'язок… тому що, безперечно, має якийсь зв'язок… з епідемією кольорових димарів. Я гадаю, що має. Може, я помиляюсь?
— Анітрохи не помиляєшся, моя молода, жвава носорожице.
— По-перше, — ніжно всміхнулась дружина, — прошу пробачити мені всі мої безглузді дотепи. По-друге, кажи, що маєш сказати. Якщо це не державна таємниця.
Я посміхнувся (як би це більш точно визначити) пихато.
— Моя люба. Це, по-перше, скоріше таємниця приватна, аніж державна. По-друге, ані Конституція, ані карний чи цивільний кодекс не забороняють говорити ідіотські дотепи. По-третє, в мене дуже болить горло і я поки що нічого не розповідатиму. Але на моєму столі лежить папка з написом: «Проект номер чотири». В ній лежать двадцять дев'ять сторінок машинопису. Прочитай їх дуже уважно. Найкраще разів зо два або й зо три.