Брати Кошмарик, Магістр і я

Брошкевич Ежи

Я покивав головою із заздрісним смутком в очах і в серці. «Чарівниця» вдавала, ніби нічого не помічає, хоч усе добре бачила. Я образився. Відвів очі від цієї сцени. Нарешті кашлянув, бо тиша трохи затяглась.

— Вибачте, пане Єжи, — озвалась Ганка, поправляючи зачіску. — Але наш любий Фуньо ще не спромігся звикнути до багатьох речей. Ми знайомі з ним усього вісім тижнів, а в нашої Дитини Щастя польського телебачення досі були наречені, які виховали в нього певні безглузді звички. Ви пам'ятаєте, коли я знайомилася з вами, то назвала

тільки своє ім'я: «Ганка». І сказала, що прізвище не має значення. Фуньо! — Її голос зазвучав, наче свист шаблі.— Чому я так сказала?

Фуньо впав перед нею навколішки. Стіни задвигтіли, фортепіано зойкнуло всіма струнами. Та найбільш жалібно й схвильовано прозвучав голос Фуня.

— Найдорожча! Прости! Благаю! Востаннє!

Я нічого з усього цього не розумів, аж поки Ганка, гладячи Фуня, що стояв навколішки, по розпатланій чорній кучмі, пояснила, ніби ніжно, але все ж трохи погрозливо:

— Я сказала, що прізвище не має значення! І сказала так не через надмірну скромність. Просто мені було дуже цікаво, коли наш Фуньо Прекрасний нарешті пригадає, що вже минуло десять довгих днів після нашого шлюбу і що вже десять днів я ношу його найважливіше «неважливе» прізвище.

Я всміхнувся до Ганки й безпорадно розвів руками.

— Ви кажете — важко. Чудово! Треба сприймати цього дурня таким, яким він є? — спитала Ганка.

Я кивнув головою, підняв угору широко розкриту долоню й міцно стиснув її в кулак.

— Ага, — розсміялась дівчина. — Його можна навіть кохати. Але насамперед треба міцно тримати в руках. Так? Я не помиляюсь?

Ми з Фунем енергійно закивали головами: «Саме так, а не інакше».

Раптом я підняв руку, роблячи знак, щоб замовкли. Я почув тихенький, наче скляний, позивний сигнал у моїй радіолюльці й притулив її до вуха.

— Добрий день, пане Єжи, — привітався зі мною Яреків голос. — Будь ласка, нічого не кажіть. Але ми знаємо, що під час війни ви були радіотелеграфістом на катері «Сокіл». Ми всі троє також добре знаємо азбуку Морзе. Отож я говоритиму, а ви відстукуйте відповідь на мундштуці радіолюльки. Це здаватиметься трохи безглуздим, проте в кожного митця, як кажуть, є свої дивацтва. Гаразд?

Я відстукав «гаразд». Потім дав зрозуміти Фуневі й Ганці, що трохи втомився, і, показавши на годинника, запропонував зробити п'ятихвилинну перерву в розмові.

Вони, звісно, погодились, але щось запідозрили. Я заплющив очі, та, мабуть, вигляд у мене був трохи дивний. Якийсь страдницький вираз обличчя й порожня люлька.

— Отже, пане Єжи, ми мало не пропустили того факту, що місту завтра загрожує щось подібне до наїзду моторизованих татар. Цей наїзд буде тим більшим і грізнішим, якщо з'явиться офіційне коротке повідомлення Польського агентства преси. У зв'язку з цим нещастям ми виробили певні плани протидії. Адже завтра вихідна субота. «Дуже розумно», — вистукав я на люльці.

— Що ж до ваших друзів, то це не повинно їх цікавити. Зате

ми повинні з ними зустрітись, щоб обміркувати план зйомок, встановлення стаціонарних і роботу пересувних телекамер. Треба почати дуже скромно, щоб знудити й розчарувати роззяв. І лише наприкінці — ціла карусель кольорових димів і вкінці райдужна Вісла! Аж тоді посиплються вірші й пісеньки. Ну, як?

«Наприклад, — вистукав я, — «О Вісло райдужна! Царице польських рік!»

Ярек пирхнув мені просто в вухо, я аж смикнув головою. А коли він заспокоївся, заговорив Фуньо Прекрасний.

Він сказав, що я вже досить відпочив і нарешті можна розпочати нашу й так досить дивну розмову. Він схилився наді мною, зазирнув мені в очі, придивився до люльки.

— Що ти виробляєш з цією люлькою, старий крутію? В люльці почувся ніби голос дуже п'яного півня.

«Ви обидва однакові, молокососи», — вистукав я. В люльці знову кукурікнуло й стихло. Я почув приємний і спокійний Мареків голос:

— Здається, хтось надто зацікавився люлькою. Може, славетний режисер, якого звуть Фуньо Прекрасний?

«На жаль, так», — вистукав я.

— А як ви гадаєте? Чи доцільно буде йому незабаром зустрітися з нами? Якщо він так легко дивується, то в нього в голові запаморочиться.

«Він з дружиною, — передавав я. — Вона, здається, чудова дівчина і ні з чого не дивуватиметься. До того ж вона фахівець — перший асистент у Фуня… Зачекай хвилинку… Постараюсь за вас домовитись. О котрій годині й де?»

— Це залежить від них. Завтра вранці. А сьогодні вночі пошліть їх, будь ласка, на пагорб Ванди або Кракуса. Нехай розважаться. Наша розмова після такого перепочипку буде легшою.

Я відклав люльку, взяв авторучку й блокнот. Записав таке:

«А) Два дуже молоді, але надзвичайно обдаровані мої співробітники хотіли б зустрітися з вами після сьогоднішнього показу кольорових димарів. Показ відбудеться вночі. Початок о двадцять четвертій годині! Б) Це справді дуже молоді люди, але вони цілком заслуговують, щоб з ними розмовляли, як із рівними. Отже не раджу ставитись до них легковажно, екзаменувати їх чи гнути перед ними кирпу, вони-бо зроблять з вас посміховисько. В) Будь ласка, призначте час, коли вони могли б порозмовляти з вами».

Я подав аркушик Ганці.

Вона дістала календарик, зазирнула в нього й сказала:

— Будь ласка, сердечно привітайте від нас тих обох юнаків. Якщо ви такий люб'язний, то ми чекатимемо вас точно о восьмій ранку в нас у готелі.

«Може, краще в мене?» — написав я.

— Гаразд, у тебе, адже ти також хотів би взяти участь у параді, а з цим горлом…

Марек відповів одразу:

— Дякуємо. Будемо в призначений час з точністю до пів-секунди. Перекажіть вітання подружжю. А вам низько кланяємось.