Брати Кошмарик, Магістр і я
Шрифт:
Звичайно, Старе Місто вже багато років здригалося від вібрації автобусних і автомобільних коліс та сотень тисяч ніг туристів, що відвідували Краків. Туристів, майже так само стомлених бродінням гарними вуличками, як гарні вулички стомлювались від бродіння туристів.
Але того, що відбувалося сьогодні, не передбачили навіть ні обидва геніальні брати Кошмарик, ані магістр Діонізій Вернигора, не кажучи вже про мою скромну особу. Ми страшенно осоромились перед історією і народом. Ми не взяли до уваги тиражів вечірніх газет, а насамперед радіуса дії радіостанції і кількості передач останніх вістей по радіо. Польське агентство преси підтвердило, що популярне явище, несерйозно назване «Кольоровими димарями», повинне бути вивчене найвидатнішими науковцями.
Оце тобі маєш! Жарти скінчилися.
Графоман, який прийшов на Краківське телебачення з пісенькою про «Ко-ко-кольорові ди-ди-димарі», відбув з Кшемйонок значно швидше, ніж прибув туди.
Деякі редакції, які із запізненням одержали найновішу інформацію, ще надрукували якісь поемки і віршики про «Кольорові димарі».
Особливо прислужився батьківщині один із редакторів, у якого дуже боліла голова, пересохло в роті й дуже смоктало під ложечкою. Випивши кухоль пива, він дійшов до такого стану, що написав сонет про димарі. Почав від вихваляння, від «історії народу, від Вісли — королеви рік і окраси вавельського замку»!!! А закінчив так, що газету розкупили за п'ять хвилин. Закінчення звучало так:
Ах, у краківської дівчини ніжки прекрасні, як вавельські димарі кольорові і ясні.Коли він прокинувся, отямився й прочитав на свіжу голову свій твір, то прийняв цілий кілограм снодійних порошків. Його ледве врятували. (Не знаю, чи правильно зробили.)
Та про що я тут, у біса, розбалакую?
Час повернутись до справді важливих питань. Отож «Кольорові димарі» завдяки пресі, радіо, а згодом і телебаченню стали справою не стільки важливою, скільки цікавою. Повідомлення було центральне, чотири короткі речення, після них крапка, а після крапки тільки синя далина й надвіслянські тумани. Вистачило? Звичайно! Однією з головних національних рис поляків є дивна особливість: якби ти розповідав їм про найважливіші справи їхнього громадського життя в чотирьох тисячах слів, вони вже після чотирьохсот перестали б слухати. Зате чотири, на перший погляд незначні речення, чотири сухі інформації про так звані «Кольорові димарі» і коротке повідомлення про найвидатніших фахівців, що вивчають справу, спрацювали на сто два відсотки. Народ раптом отямився й прокинувся з рукою в димарі. Місто опинилося перед катаклізмом.
Краків може бути гостинним. Але як бути гостинним, коли загрожує навала? Щоправда, не татарська й не шведська. Та все ж земля сьогодні здригається грізніше, аніж у ті страшні роки. Тому вже від зблідлого зі страху світу рухаються в напрямку Кракова колони звичайних автобусів і туристських автокарів, фургончиків, різних таксі й приватних автомашин, — не кажучи вже про низки мотоциклів (з причепами й без них), мопедів і звичайних велосипедів. Траплялись і самокати!
Я не хочу розігрувати генія, так само як не люблю вдавати з себе йолопа. Широковідоме вже сьогодні повідомлення я вислухав ще вчора о двадцять третій годині. Людині мого фаху необхідно мати хоча б яку-небудь уяву. Я не пророк. Але маю трохи фахової (і аматорської) уяви. Крім того, мені здається, що я зумів вивчити різного типу риси й властивості народу, який давно вже вкарбував у своєму серці і який вписую в різні документи — акти й паспорти: національність — поляк, громадянство — польське. Тому, вислухавши вчорашнє повідомлення, я вдарив себе по лобі, аж там щось сріблясто задзвонило (цікаво, що там могло так сріблясто задзвонити?). Та я не довго думав над цим, ухопив телефон, відставив його, щоб узяти блокнот з потрібним мені номером, знайшов потрібний номер, знову вхопив телефон, набрав номер знайомого, з яким рідко зустрічаюсь, і він обізвався відразу, з гідністю, спокійно. Зате в мене
У мого знайомого дуже міцна нервова система, і він мислить якось трохи уповільнено. Спокійним голосом поінформував мене, що не я один переймаюсь навалою, яка суне на нас, подякував, потім побажав доброї ночі й поклав трубку, а я лишився сам, наче геройський кролик, який іде на бій із лисом і страшенно боїться його, хоч і храбриться.
Досить про це! Зараз тридцять хвилин на восьму. Подзвонив по телефону Ярек.
Виявляється, що мій вчорашній мовчазливий співрозмовник трохи легковажно поставився до моїх пересторог. Щоправда, він зробив більше, ніж я від нього сподівався. І цього ніби вистачило. Стягнув великі резерви засобів пересування аж із восьми воєводств. Тільки що згідно з Ярековими повідомленнями, підтвердженими магістром Вернигорою, на Краків сунула вже хвиля автомашин і поїздів майже з двадцяти п'яти воєводств. Не рахуючи сміливців і туристів зі Щецінського, Гданського й Білостоцького воєводств. А також літаки…
Ярековий звіт тривав три хвилини, але важив близько трьохсот тридцяти трьох тисяч тонн.
Я приглушено зойкнув:
— Розтопчуть, затопчуть усе місто!
Ярек досить бадьоро підтвердив, що на автострадах і на трасах дорожня служба руху якось дає собі раду. Але на дорогах першого, другого й третього класу вже о четвертій годині почалися сцени на зразок Дантового «Пекла» — якби Данте міг моторизувати пекельні безодні.
Я зрозумів, що немає часу на довгі телефонні балачки. Треба діяти, відразу, не зволікаючи, не відтягуючи і взагалі блискавично. Зараз тридцять п'ять хвилин на восьму. Небо гуде, земля здригається. Треба розпочинати нашу конференцію…
— … найпізніше о восьмій тридцять, — втрутився Ярек.
— … найпізніше о восьмій тридцять, — повторив я разом із ним.
Наближалась восьма година.
Брати Кошмарик уже повністю включились у роботу. Магістр, мабуть, також.
Гірше стояла справа з Ганною і Фунем. Фуньо після вчорашнього засліплення кольоровими димарями мусив своє відіспати. І дуже багато чого треба, щоб його розбудити.
В міжнародних колах Фуньо Прекрасний відомий як Заснула красуня, чи Заснула принцеса. Звідки взялося це прізвисько? Напевно, не йшлося про красу, а тільки про сонливість. Ще й тепер розповідають про нього, ніби він проспав сильний землетрус в Ірані; тільки коли його розбудили опівдні, ще з заплющеними очима почав кричати, щоб йому принесли сніданок. А від усього готелю залишилась тільки стіна, до якої прилягала Фунева кімната, й шматок підлоги разом з диваном, на якому він спав. Поки його рятували (на дивані лежала й кінокамера), він зняв чудовий фільм.
Через одинадцять місяців Фуньо проспав аварію великого пасажирського пароплава й прокинувся через сорок п'ять хвилин після того, як пароплав затонув, тієї миті, коли його витягали з води. Свій рекорд він повторив через вісім місяців, проспавши відому катастрофу пасажирського літака на Таїті. Прокинувся аж на столі в лабораторії електроенцефалографу, коли його голова була вже обклеєна електродами й дротами цього апарата для дослідження мозку. Він прокинувся, вереснув, і половина медперсоналу добрих півгодини мусили його ловити. Нарешті Фуня приманили його ж власною непошкодженою кінокамерою.
А сьогодні Фуньо верещав мені в телефон до другої години ночі. Потім я пішов на заслужений відпочинок. А Фуньо? Я знав його багато років і міг поставити десятикаратовий діамант проти гнилого горіха, що Фуньо танцював усю ніч до ранку. І, напевно, ще спить. А розбудити треба якнайшвидше. Здавалось, що це легко зробити, бо Фуньо ніби прокидався, але так тільки здавалось. Він дозволяв, щоб його вели до ванної, голився, одягався, йшов туди, куди вели, мабуть, у такому стані не опирався б, якби йому захотіли відрубати голову, щоб пришити, наприклад, під лівою пахвою. Поки не прокидався його мозок, Фуньо більше скидався на тримач для парасолів, схрещений з тапіром, аніж на дуже талановитого і симпатичного фільмового діяча.