Бронзовий птах
Шрифт:
— Хто ж його знає, скільки часу «графиня» пробуде в музеї, — говорив розсудливий Славик. — Може, аж до вечора. Що ж, так і стоятимемо тут? У нас же є важливіша справа. Треба йти.
Але Мишко не погоджувався. Пропустити таку нагоду! Коли б «графиня» прийшла сюди одна, тоді інша справа: хоче поглянути на майно садиби. Зрозуміло. Але чому човняр стежить за нею? Її вірний слуга і співучасник! Тут щось є. І дуже важливе.
— Я до Сєрова піду один, — сказав Мишко, — а ти лишайся тут і постарайся дізнатись, чого графиня пішла
— Але ж… — хотів було заперечити Славик.
— Давай, давай, — сказав Мишко, — про все дізнайся. І чекай мене тут. Я скоро повернусь.
Розділ сорок п'ятий
Знову в Сєрова
Ось і сірий будинок губвно. Мишко схвильовано поглянув на нього. Що ж скаже Сєров? Добре було б зустрінути тут Бориса Сергійовича, директора дитбудинку. От хто підтримав би їх! Уже хто, хто, а він не дав би вигнати загін. Ну що ж, якщо тут нічого не вийде, то Мишко піде… Куди ж він піде? Звичайно, в губком комсомолу. А якщо там не допоможуть, то в губком партії. От куди він піде!
Сєров зустрів Мишка, як давнього знайомого. Він замахав руками, сумно похитав головою.
— Знаю, знаю… Про всі ваші нещастя знаю… Сяк-так справу закрив… Могло бути гірше.
Мишко остовпів:
— Яку справу?
— Тут проти вас таке піднялось, — Сєров крутнув головою, махнув рукою, — таке… Хотіли в Москву писати. А я й кажу: «Буває! Буває! Хлопці молоді, недосвідчені, от і не порозумілися з місцевим населенням. Що ж, карати їх? Перейдуть на інше місце, та й квит».
— Але чого ми маємо переходити на інше місце?
Сєров надав своєму голосу відтінку лагідного і дружнього переконування:
— Хіба ж довго перенести палатки? Сам поміркуй… І яка різниця, де буде табір? Тільки від неприємностей далі.
— Палатки перенести неважко, — сказав Мишко, — але чого ми маємо йти? Це несправедливо.
Сєров скрушно розвів руками:
— Ну, товариші, так не можна… Газету читав?
— Там усе неправильно написано, — відповів Мишко.
Сєров зовсім скрушно закотив очі і, мало не плачучи, промовив:
— Хіба ж можна? Комсомолець, а так ставишся до нашої радянської преси!
— Не до преси, а до того, хто написав замітки, — насупившись, відповів Мишко.
Несподівано суворо Сєров сказав:
— Редакція не друкує без перевірки фактів. І газетою керують комуністи, твої старші товариші. Будь ласка, поважай їх.
Переконливий аргумент, особливо для Мишка. І все ж він не міг поступитися.
— Все це неправильно і несправедливо! — сказав він. — Побачимо, що ще скаже губком комсомолу.
Сєров на мить заплющив очі. Спущені повіки, сильно припухлі, неприродно великі для таких маленьких очиць, на мить перетворили його обличчя на товсту, нерухому маску. І коли він розплющив очі, вони вже не перебігали з предмета
— Ви збираєтеся скаржитись?
— Не скаржитись, а поставити до відома.
— Так, так… А знаєте, чим це для вас кінчиться?
— Чим?
— Вас виключать з комсомолу.
— За що ж мене виключать з комсомолу? — здивувався Мишко.
— За все, що ви там накоїли, — грубо сказав Сєров. — Я сам хотів передати справу в губком комсомолу та пожалів вас. І я вам раджу: забирайте свої палатки і переходьте на нове місце. Без шуму. Комсомол вас за такі справи по голівці не погладить. Так що без шуму. Не встрявайте в історію.
— Я комсомолець, — гордо відповів Мишко, — і від комсомолу нікуди не ховаюсь. І завжди готовий відповідати.
— Винних у ламанні яблунь повинні притягти до відповідальності, — пригрозив Сєров, — і притягнуть. І стягнуть не лише вартість яблунь, але й вартість зіпсованих у клубі фарб та матеріалів. Приємно вам буде, коли про це дізнаються в школі, в комсомольській організації? Так що, повторяю, найкраще — піти без шуму і скандалу. Вчасно вшитися. Зрозуміло?
Сєров додав, що історія з втечею Ігоря і Сови теж виглядає не дуже гарно. Що це за пожатий, у якого піонери тікають! Тікають і потрапляють у справи про вбивство, крадуть човни. І невідомо ще, чи просто вкрали човен, чи за цим криється щось серйозніше. Так, так, у нього створилося враження, що справа зовсім не така проста, як її намагаються зобразити. Хлопчики ж у нього жили! Ось що виходить, хлопче! Ось який клубок! І треба подумати! Мишко тільки-но починає свій життєвий шлях, і не треба на порозі життя плямувати себе такою справою. Найвигідніше для Мишка — вчасно зникнути.
Похнюпивши голову, Мишко слухав Сєрова. В його тлумаченні все виглядало жахливо. Як же так вийшло? Адже Сєрову можуть повірити. А тут ще ці замітки… Яка пляма ляже на загін!
— Домовились? — запитав на закінчення розмови Сєров, зазираючи в Мишкове обличчя.
І в його голосі Мишко відчув бажання одержати позитивну відповідь.
— Я подумаю.
— Дуже добре, — вдоволено сказав Сєров, поклавши обидві долоні на стіл. — Губернія наша велика, скрізь місця вистачить. Треба більше мандрувати, вивчати рідний край. Сьогодні повернешся в табір, а завтра рано-вранці і вирушайте…
Мишко вийшов від Сєрова. Суперечливі почуття охопили його. Як бути, що робити?
Сєров погана людина, зрозуміло! Ніяких дружніх почуттів до Мишка він не має, а зацікавлений в тому, щоб загін залишив Карагаєво. Але ж йому швидше повірять, ніж Мишкові. Навіть Борис Сергійович, директор дитбудинку, не може з ним справитись, не може відібрати садибу. І Сєрову неважко довести в губкомі комсомолу, що комсомольці в усьому неправі. Він зуміє дуже спритно використати їхні помилки, справжні і вигадані. І це може закінчитись великими неприємностями для загону.