Буремні дев'яності
Шрифт:
— Кожен повинен чистити свої черевики сам, — з обуренням заявив Педді, — а інакше нехай не гнівається.
— Не можна такого робити, Педді, — запротестувала Саллі. — Всі на приїску кажуть, що ти на руку нечистий, і тебе колись витурять з міста. Ти цього доб’єшся.
Педді осміхнувся.
— Ну, поки дійде до мене, багатьох доведеться потурити звідси, мем, — весело сказав він. — І нехай краще мене виженуть за крадіжку черевиків, а збивати босі ноги чи канючити в когось недоношені шкарбани я не буду. Та й ніхто не захоче зчиняти через це бучу: велике діло — взяв у багача пару за дрипаних черевиків! Мало в нього взуття, чи що. Коли
Ось він — увесь Педді: нікому спуску не дасть, і язик гострий, мов жало. Цим він хотів нагадати їй, подумала Саллі, як багато вона зобов’язана Фріско, і про те, що тоді сказала матінка Баггінс. Одне слово, дав їй наздогад: що галка, мовляв, не біліша за ворону. Вона живе своїм розумом, а він — своїм. І яка різниця — брати в людини більше, ніж ти можеш повернути, чи просто вкрасти пару черевиків?
Але обуритись вона не могла — Педді сказав це так шанобливо, з таким простодушним лукавством зазираючи їй у вічі. Саллі не була навіть певна, чи справді хотів він на щось натякнути, чи то їй так тільки здалося. Одне було ясно: недарма люди говорять, що цей хлопчисько колись усіх їх купить і продасть. Але більшість рудокопів поблажливо ставилися до цього пронозливого й дотепного шалапута. Там, де з’являвся Педді, завжди лунав сміх. До того ж Педді якимось чином примудрявся бути в курсі всіх подій на рудниках і приносив усі скандальні плітки.
Ні, ні, Педді не з тих, кого варто жаліти, вирішила Саллі. Навіть коли йому дають такого прочухана, якого він дістав від одного рудокопа за те, що привласнив золото, яке мав віднести Баггінсу. Педді сам не раз хвалився, як йому тоді всипав Довготелесий Джім.
— Та хіба це велика плата, — радісно вигукував він, — за те, щоб послухати, як шпетять один одного дядечко Баггінс та Довготелесий Джім і не можуть вирішити, хто з них найбільший шахрай і брехло на приїсках!
Місіс Гауг казала, що її зовсім не дивувало, коли вона згодом чула про «чарівну привабливість сера Патріка Кевана». Він був таким ще хлопчиськом. В ньому якось уживалось безсоромне нахабство і вміння привабити до себе людину, коли йому чогось від неї треба, — тоді він ладен був навіть прикинутись дурником.
Але вже з молодих літ Педді несхитно йшов до своєї мети. Він страшенно всіх насмішив, коли раптом почав відвідувати аукціон і купувати акції. Звідки в нього беруться гроші? Що він робить з акціями?
Педді посміхався й казав, що хоче розібратися, що до чого. Він твердо поклав собі стати багатою людиною, і що раніше візьметься до діла, то буде краще. Він складав шилінг до шилінга, які заробляв, продаючи дикі квіти та виконуючи різні дрібні роботи в трактирах, а також виступаючи посередником — звісно, за пристойну винагороду, — коли хтось хотів збути шмат золота.
— От чортеня! — вигукнув Фріско. — Тиняється по приїску — тут виканючить стару одежину, там поцупить черевики, — і ніби таке воно бідне та нещасне, ну все зробить заради скоринки хліба. А тим часом один з банківських працівників казав мені, що в Педді Кевана на поточному рахунку лежить уже тризначна сума.
Минали дні й тижні. Дні й тижні сліпучого світла та пекельної спеки. Коли налітав ураган, червона пилюка здіймалася в повітря, закриваючи сонце; тоді опівдні враз сутеніло.
Під кінець дня Саллі завжди відчувала смертельну втому. Працювати доводилось не присідаючи: то куховарити, то годувати клієнтів, і все це надворі, де розжарене повітря обпікало легені. Вечорами, спочиваючи у своєму кріслі, змучена і безсила, вона питала себе, чи довго ще отак витримає. Вона розуміла, що ніколи б у світі не впоралася з своєю їдальнею, якби не ласка та допомога чоловіків, а надто Фріско. Він знаходив сотні способів полегшити їй життя: надсилав з містечка продукти, щоб вона не ходила по них казна-куди, запропонував спорудити навіс з гофрованого заліза, щоб їй не пектись на сонці, готуючи обіди. Поступово Саллі звикла покладатись на нього і майже в усьому радитись з ним.
Якось увечері, помітивши, що Саллі обпекла руку, Фріско наполіг на тому, щоб зробити їй перев’язку. Він так здивовано дивився на ушкоджену руку, — а рука була зашкарубла, жорстка, бруд глибоко в’ївся у шкіру, — що Саллі зніяковіла й відсмикнула її.
— Руки в мене просто страшні, — ніби вибачаючись, пробелькотіла вона, — ніяк не можу їх відмити.
Фріско взяв і другу її руку й, низько схилившись, підніс їх до губ.
— Це наймужніші і найкрасивіші руки в цілому світі,—.сказав він.
Благородство та шанобливість, з якими він це зробив, зворушили Саллі.
«Ні, — подумала вона, — не віриться, щоб Фріско був таким, яким я колись його вважала. Неприторенний мерзотник нездатний на такі пориви». Їй не хотілось вірити пліткам, що ходили про нього, так само як не хотілось вірити всьому, що говорили на приїску про Педді Кевана.
Минуло кілька днів, і якось увечері Фріско сказав:
— Коли я вперше побачив вас, місіс Саллі, я одразу відчув, що ми не чужі.
Він сидів долі поруч її крісла; остання смужка вечірньої заграви, рожевіючи, згасла на небі, і теплі сутінки густішали навколо них.
— Справді? — спитала Саллі трохи вимушено; тон, яким він це сказав, здивував її.
— І ви теж це відчули, — вів далі Фріско. — Хіба ні? Ну скажіть!
Захоплена зненацька цим запитанням, Саллі відповіла з властивою їй щирістю:
— Еге. Дивно, правда?
— Не так уже й дивно, як здається. — Фріско замислився. — Цим пояснюється дуже багато. Чому, наприклад, після зустрічі з вами я намагався стати іншим? І чому я завжди відчував, що ви знаєте про мене все — і добре, й погане?
Саллі відчула, що розмова стає небезпечною, і спробувала ухилитися від неї.
— Ну, що ви, нічого я не знаю!
— Ні, знаєте, — настійливо повторив Фріско і засміявся. Він не зводив з неї очей, і в його погляді, як завжди, була зухвала фамільярність. — Щоразу, коли я дивлюся на вас, я посміхаюсь, і ви знаєте чому, знаєте, про що я в цей час думаю.
Саллі зраділа, побачивши, що до них наближаються Сем Тупе Кайло. Адже Фріско казав правду, тільки вона не сміла в цьому признатися. Вона відчувала, що між нею і цим чоловіком існує якесь мовчазне взаєморозуміння. Воно виникло в ту мить, коли її очі вперше зустрілися з його очима, хоч Саллі й вирішила вперто заперечувати це: вона боялася збагнути справжню суть цієї майже невловимої інтимності.