Буремні дев'яності
Шрифт:
— Які ви всі добрі! Спасибі вам! — сказала вона. — Але Морріс сам про мене подбає, коли буде потреба.
Саллі з полегкістю зітхнула, коли нарешті всі пішли і вона прибрала зі столу. Передусім треба написати Моррісу листа, потім збігати до крамниці взяти продуктів та розпитати, чи не йде на північ фургон або партія розвідників. Саллі вирішила не лягати вдень, щоб відпочити, а замість того навідатись до місіс Моллой. Обід можна приготувати потім. Бо ж хто краще за місіс Моллой може розповісти їй все, що необхідно знати, коли чекаєш дитину, вирішила Саллі.
Калгурла пішла разом з Саллі,
Саллі уся змокріла від поту і ледве не задихнулась, поки дотягла з крамниці додому важкі клунки з хлібом та м’ясом. Калгурла цілу дорогу хекала і бурчала, зігнувшись під вагою мішка з картоплею та цибулею. Але Саллі сьогодні було не до неї. Вона посадила Калгурлу чистити картоплю, а сама порізала м’ясо, поклала його у великий казан і поставила на жар; зверху, на покришку, вона теж висипала цілу лопату жару, звелівши Калгурлі змінити його, коли він перетліє.
Було ополудні; всі ці ранкові справи дуже стомили Саллі, піт заливав їй очі, але вона сказала тубілці:
— Я збігаю до місіс Моллой. З обідом ще встигнемо. Ти розпали вогонь, нагрій воду, все приготуй. Гаразд, Калгурла?
— Егем, — буркнула у відповідь тубілка, з подивом дивлячись на хазяйку: її зіркі очі не могли не помітити радісного хвилювання місіс Саллі, що так і рвалося назовні.
— Юккі! — з посмішкою вигукнула Калгурла, коли Саллі вийшла з намету в білому мусліновому платті з вузьким ліфом і широкою спідницею. Від довгого лежання в сундучку плаття зім’ялось, а солом’яний капелюшок з великими крисами, якого Саллі частенько надівала від сонця, ніяк не можна було назвати новим, хоч сьогодні навколо тулії вона й пов’язала ясно-червону стрічку. І на додаток до всього місіс Саллі розкрила перед зачудованою Калгурлою червону парасольку.
— Я йду в дуже важливій справі, Калгурла. Треба причепуритись, — пояснила весело Саллі й почимчикувала на шлях.
Тед Моллой зліпив для своєї дружини та дітлахів халупу на схилі пагорба, поблизу рудника Великий Боулдер, на якому він зараз працював, і Саллі треба було довгенько йти, щоб дістатись до місця. Небо, немов розжарений до білого гігантський металевий щит, висіло над головою, втративши всі свої барви. Від залізних гофрованих дахів будинків навколо рудників, повз які проходила Саллі, в повітря здіймалося гаряче тремтливе марево. Зашкарубла й тверда, наче цегла, червона земля пекла Саллі ноги крізь підошви білих парусинових черевичок.
З якою полегкістю після сліпучого сонця та поривів палючого вітру, що його на приїсках так і називають «паліем›, Саллі опустилася на стілець у місіс Моллой і, зірвавши з голови капелюшок, почала обмахуватись ним, мов віялом.
Саллі сиділа червона й пітна, серце в неї мало не вискакувало з грудей; вона важко відсапувалась, але їй приємно було чути,
Всі вони висипали Саллі назустріч, як тільки хтось із них побачив, що вона збочила з Боулдерського шляху і кам’янистою стежкою почала видиратись до їхнього дому. Кілька кіз, що паслися поміж скель, шарахнули від неї і кинулися врозтіч. Ач, скільки дітей — і всі босоногі, простоволосі, на худеньких засмаглих тільцях метляється якесь лахміття, що колись було бавовняними штанцями чи спідничками!… У Саллі мимоволі вихопилось:
— Невже це все ваші, місіс Моллой?
— Свят, свят, а то ж чиї, моя люба?! Всі, бісенята, мої, всі до єдиного! — гордовито відповіла Тереза Моллой. Всіляко показуючи, як вона рада бачити в себе таку гостю, місіс Моллой вже готувала їй чай, голосно шльопаючи по долівці широкоп’ятими босими ногами. На одній руці вона тримала грудну дитину, інше маля дибало слідом за нею, вчепившись за спідницю. — І всіх ми нарекли на честь великих міст Австралії — Сідней, Мельбурн і таке інше. Нехай їм принесуть щастя ці святі імена. Поручкайся з місіс Саллі, Сіді, і ти теж, Мел, і ти, Бріссі. А ти, Перті, підкинь хмизу у вогонь. Аді, біжи у льох, поглянь, чи є у нас молоко…
Саллі потисла рученята Сіді, Мелу та Бріссі, які враз немов поніміли й сором’язливо позадкували в куток, не зводячи з гості круглих від цікавості очей.
— Вони ще ніколи не бачили такої гарної тьоті з червоною парасолькою, — добродушно цокотіла місіс Моллой. — Та й справді, голубонько, ви така свіженька, немовби й спека вас не бере — любо поглянути.
— Мені треба поговорити з вами, — хвилюючись, сказала Саллі. — Ради цього я і прийшла.
Місіс Моллой випровадила дітей з хати, надававши їм купу доручень: позаганяти кіз, назбирати хмизу… І попередила, щоб вони не лізли у шкоду. Віддавши немовля, що досі було в неї на руках, старшій дівчинці, вона сіла чаювати з місіс Саллі.
Та й посміялася ж місіс Моллой, коли Саллі призналася їй, що в неї, здається, буде дитина!
— Голубонько, та я знала про це ще хтозна-коли! — благодушно сказала вона й на підставі власного багатого досвіду почала доводити Саллі, що народити дитину — не таке діло, через яке треба хвилюватись. Навпаки, що менше хвилюватись, то краще.
— Всі мої дітлахи народилися, де кому бог послав, — з гордістю сказала вона. — Теду самому довелося докласти рук, коли на світ з’являвся Перті, на два тижні раніше, ніж треба А двічі дитину приймали в мене тубілки — вони чудові повитухи. Кращі, ніж оті лікарі-п’яниці, до яких бігають жінки на приїсках.
На думку місіс Моллой, Саллі була вже на шостому місяці, отже, якщо їхати на південь, то їхати треба негайно. Місіс Моллой радила неодмінно поїхати — так буде краще і для дитини, і для самої Саллі, бо Саллі таки ще не зовсім оговталась після хвороби. А через місяць їй уже буде ризиковане трястися цілий тиждень у диліжансі та потім ще два дні тягтися поїздом з Південного Хреста.
— Так, чого доброго, і при дорозі можна родити, як трапилося в мене з Перті, — з усмішкою сказала вона. — А це, голубонько, дуже нелегко. Кругом самі чоловіки. Та й дитину можна занапастити.