Буремні дев'яності
Шрифт:
— Люди мруть як ті мухи — по десятку в день, — додав Дінні. — Хлопці бояться лягати в лікарню. Помирають у себе в наметах, і на кладовищі стільки свіжих могил, що ногою ступити ніде. А трунарі наживаються: пускають на домовини всі старі ящики, фарбують їх у чорне. Та тепер навіть фарба кінчилась. Боб Харден пішов на вічний спочинок у домовині, збитій з ящиків, на яких стояло тавро: «Обережно! Вибухівка, вогненебезпечне!»
Дінні гірко усміхнувся.
— Може, подібні жарти й недоречні. Та знаєте, мем, в такий тяжкий час, як зараз, не гріх іноді й посміятись.
— Я, бачите, також сміюся, містер Квін, — сказала Саллі.
— А вам
Саллі відчула, як кров гарячою хвилею приливає їй до обличчя.
— Мені? — здивовано перепитала вона. Чи не думає Дінні, що вона теж вагітна? — Я тільки недавно оговталась після хвороби, — мовила вона спроквола, — і зараз у мене роботи й роботи. От коли повернеться Морріс, він уже, напевне, влаштує, щоб я могла кудись поїхати відпочити.
— Краще б не відкладати. — Дінні був явно чимось стурбований. — Поштар розповідав мені, що на перегоні від Бураббіна до Рінс-Соук коні здихають на дорогах. З водою дуже погано, і схоже, що буде ще гірше. Про гроші ви не турбуйтеся, мем. Ми з Олфом візьмемо це на себе, а Моррі потім розрахується з нами.
«То вони й справді вирішили, що я вагітна!» — ахнула в думці Саллі.
— Ні, ні! — вигукнула вона, відчуваючи водночас і збентеження, і якусь невимовну радість. — Я нікуди не можу їхати, поки не повернеться Морріс. Але я вдячна, дуже вдячна обом вам за вашу турботу.
— А як поживає Марі, мадам Робійяр? — помовчавши, спитала Саллі. — Ви давно її бачили?
— Роббі я бачив цими днями, — сказав Дінні. — Недавно померла його мати в Англії, старий приїхав сюди — тепер житиме з сином. Роббі казав, що вони також думають перебратися в Хеннан.
— От було б добре! — вигукнула Саллі. — Хеннан для мене стане зовсім іншим, коли сюди приїдуть Марі та Лора.
Олф та Дінні посиділи ще трохи, розповідаючи Саллі про все, що сталось за цей час в Кулгарді. Була велика пожежа, згорів цілий квартал, боялись, що від містечка нічого не залишиться. Халупи з парусини та старих корабельних дощок палали, мов сірникові коробки. Полум’я шугало високо в небо, і, кажуть, заграву було видно за багато миль. Поштову контору ледве врятували. Гасити пожежу позбігалися люди з усіх таборів, навіть тубільці й афганці.
Готелю Фогарті також загрожувала небезпека. Сараї на подвір’ї згоріли. Білл та місіс Фогарті, мов демони, змагалися з вогнем, аби врятувати готель. І тільки завдяки тому, що будівля була з гофрованого заліза, її пощастило відстояти. А редакція газети й один з банків згоріли дотла.
Олф дякував богові за те, що Лора виїхала диліжансом за кілька днів до пожежі. Зараз вона живе на фермі поблизу Гілдфорда і в кожному листі пише, які добрі до неї його друзі і яка чудова в них ферма.
Олф витяг з кишені пачку листів і став читати ті місця, де Лора писала про квітучі фруктові дерева та про зелені лужки, вкриті такою свіжою травою, що її хочеться їсти. Лора п’є дуже багато молока і їсть апельсини, коли їй тільки захочеться. Цілими днями вона шиє сорочечки та плете з вовни крихітні шапочку й панчішки. Іноді ходить до річки погуляти й нарвати квітів. Яке це чарівне видовище — отак багато води, прозоро-сріблястої, що тихо плине поміж зелених лугів! А повітря — свіже-свіже, так і вливає в тебе сили, і здається, що молодієш з кожним днем…— одне слово, Лора почуває себе чудово. «Коли б ще ти був зі мною, любий, які б ми були щасливі…»
Олф зітхнув і сховав листи в кишеню.
— Така досада, що я не можу
— Не сумуй, Олфе, — підбадьорливо мовив Дінні. — Ми все владнаємо. Ти працюватимеш на руднику, а я подамся на розвідку, щоб, крім твого заробітку, була дещиця про всяк випадок.
Коли вони пішли, Саллі відкинулась на спинку крісла і довго дивилась у величезну бездонну чашу неба. Рожевий відблиск вечірньої заграви повільно згасав за темніючими деревами. Останні промені догоряли на пошарпаних, прибитих пилюкою наметах, на купах відвалу та довгоногих копрах, що бовваніли на схилах гірського кряжа.
Але для Саллі і та заграва, і золоте мерехтіння зірок у лілувато-зеленому вечірньому небі говорили тільки про одне: завтра знову буде жаркий день — сліпуче сонце і понад сто градусів у затінку. А затінку так мало! Тільки ріденьке чорне мереживо, що його відкидають на землю рахітичні тонкі деревця, та плями тіні під її повіткою. Здалеку до Саллі долинав табірний гамір: п’яні чоловічі голоси, пісня з боку дороги, вигуки гравців у ту-ап.
Саллі охопило якесь дивне, не знане досі хвилювання, — вона відчувала і страх, і бентежливу радість. Невже правда оте, на що натякав Дінні? Який сором, що вона ні про що не здогадувалась, поки Дінні не наштовхнув її на цю думку!
Саллі підвелася й подивилася на себе вниз: як щільно облягає її засмальцьоване, наскрізь просякнуте пилюкою голубе плаття! Саллі вже помічала, що воно їй тісне на грудях та животі, який досить-таки помітно випнувся. Досі вона гадала, що стан у неї розплився через те, що вона перестала носити корсет. Працювати в корсеті у таку спеку була б просто мука. До того ж корсет — велика цінність, його треба берегти для особливо врочистих випадків. Про інші ознаки близького материнства Саллі знала до смішного мало й була не на жарт стурбована, коли збагнула своє цілковите невідання.
— Калгурло!
Тубілка сиділа навпочіпки біля багаття і, немов скам’яніла, вдивлялася в темряву. Вона спідлоба глянула на Саллі, коли та наблизилась до неї.
— Скажи, у мене буде дитина, правда? — спитала Саллі.
— Егем, — байдуже відповіла Калгурла і знов поринула в свою понуру задуму.
Саллі повернулась до свого крісла. Вона була глибоко схвильована, сповнена невимовного щастя. Здійснилося те, про що вона мріяла з першого дня заміжжя і.чого вона так довго й марно чекала. Правда, Морріс не хотів мати дітей. Він вважав, що Саллі не повинна родити, поки вони не забагатіють. А тепер, казала собі Саллі, у неї під серцем все-таки росте мале, і незабаром вона стане матір’ю. Як сприйме Морріс цю новину? Навряд чи він зрадіє так, як вона. Та потім він звикнеться з цією думкою і буде щасливий. Хіба може бути інакше?
Зрештою, він не може тільки її винуватити в тому, що трапилось. Він сам винуватий не менше. Хіба забудеш оту першу ніч у Хеннані й багато інших ночей, коли Морріс грубо поводився з нею і його обійми були зовсім не схожі на ті ніжні любощі, якими він її обдаровував у перші роки їхнього подружнього життя. Посміхаючись і завмираючи від щастя, Саллі прислухалась до чуда, що творилося в неї всередині, і їй здавалось неймовірним, щоб Морріс не поділив її радості. Кумедно уявити собі Морріса батьком. Він, напевне, буде страшенно величатися, і в ньому враз заговорить власницька жилка — як у Бардока по відношенню до Марітани та її дитини.