Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Тим часом хлопці вгляділи Марію й почали перегуку­ватись з нею. Марія пішла до них, і хлопці разом обступи­ли її навкруги. Весела молодиця розговорилась, розще­беталась з ними, а тим часом Михалчевський повернув назад, Василина пішла за ним, і вони обоє спустились вниз над Боровицею й неначе пірнули в каміння та в гілки. Михалчевський і Василина перескочили по камінні через річечку, повернули в садок і сховались у гущавині між кущами та здоровим камінням.

– Василино!
– почав Михалчевський.- Я не знаю, хто ви, звідкіля ви, але як я побачив вас,

то од того часу світ мені немилий. Я так люблю вас, що не можу без вас на світі жити.

Його голос задрижав, як струна. Він говорив й все оглядався назад, чи не йде Марія. Василина спахнула. Ла­скавість, тихий голос, тихі очі під чорними бровами нена­че гладили її по душі. Якась повага була розлита у словах, в голосі, в самому лиці молодого здорового хлопця, та повага, якої вона ще не зазнала ні на панському дворі, ні на заводі між бурлаками. Василина ніби почула голос рі­дної матері, ніби побачила її саму серед батьківського садка, у м’якій тіні груш та черешень. У неї на очах ви­ступили сльози.

– Чого ви плачете?
– знов спитав Михалчевський.- Мо­же, я сказав що недоладне?

– Не того я плачу. Я згадала, що була дуже нещаслива,- тихо сказала Василина, озирнувшись назад,

– Та вже ж. Я знаю, що люди не од добра ідуть на заробітки на фабрики,- сказав Михалчевський.

– Не од добра й я прийшла сюди, та нігде дітись, нема куди голови прихилити,- сказала Василина й з тими сло­вами заридала, як мала дитина. Все її життя встало разом перед її очима, неначе спахнуло вогнем: і Ястшембський, і втікання з Журавки, й страшна печера над Россю, й мала дитина, що так страшно бовтнула з її рук у воду, й п’яне бурлацтво.

Все лихо, що притаїлось і заснуло в її серці, все разом схопилось у думці, як страшна снігова буря, при одному ласкавому щирому слові любові. Була хвилина, коли Васи­лина була ладна розказати Михалчевському всю свою ду­шу, все своє горе, не виявлене ні одній рідній добрій душі, але сльози так лилися з очей, що вона не могла й слова промовити. Вона перемогла себе й задушила в собі всі важкі страшні згадки.

Михалчевський стривожився. Biн не знав, яка причина тих сліз, й тільки дивився розтривоженими очима на її заплакані очі.

А у садку тихо шуміла Боровиця, співали соловейки, аж садок розлягався; пишно блищав проти сонця зелений свіжий лист; тихо слалися тіні під кам’яними стінами на стежку.

– Не плачте, Василино, бо й мене жаль бере. Багато ді­вчат бачив я на своєму віку, та тільки без ваших брів та очей мені не жити на світі.

– Ат... що мені з тих брів, коли я гультяйка, бурлачка, та й годі,- сказала Василина, махнувши рукою.

Тим часом Марія, побалакавши з хлопцями, огляну­лась назад: Івана й Василини не було, неначе вони провалились крізь землю. Марія вибігла на один камінь, глянула у долину на Боровицю й угляділа через дерево червону хустку, що манячіла далеченько над Боровицею. Вона побігла з пригорка, сміливо перескочила через Боровицю, вже і не пищала, й не ойкала, і пустилась сте­жечкою наздогінці. Михалчевський оглянувся й углядів Маріїну

спідницю, що летіла за нею, неначе доганяла її.

– Марія доганяє нас,- тихо сказав Михалчевський і пі­шов хутчій вперед. Василина й собі похопилась, неначе хотіла втекти од Марії, а Марія не йшла, а бігла. Василина втерла сльози рукавом.

– Потривайте! Йване! Василино! Чого це ви так швид­ко йдете, неначе тікаєте або ховаєтесь од мене?
– кричала Марія, наздоганяючи їх.

– Василино! Коли ви звете себе гультяйкою, то й поки­ньте гуляти й пити з бурлаками. П’ють же люди, а прийде час, то й перестають,- говорив Михалчевський, поспішаючи вперед.

– Хто його зна, коли той мій час прийде,- сказала Васи­лина, втираючи сльози.

– Чи ви подуріли, чи вас гедзь напав?! Потривайте!
– репетувала Марія й пустилась бігти.

– А бач, таки й догнала нас, хоч трохи й пробігалась,- сказав Михалчевський.

– А що, Йване, чи приніс нам хоч одного медяника?
– крикнула Марія, торкнувши Михалчевського долонею по плечі.

Михалчевському було зовсім не до медяників. Він мовчав.

– Еге, Василино! Чи не од медяників ти оце плакала?
– спитала Марія.- Гляди, лишень, Іване, не зводь з ума на­ших бурлачок, щоб часом бурлаки не поламали тобі ре­бер. Втікають од мене, неначе од чуми. Це диво, та й годі.

– На, Маріє, медяника та не плач,- сказав Михалче­вський, осміхаючись, й з тими словами й справді витяг з кишені коника і подав Марії.

– Тільки одного коника й приніс? Та ще, може, на нас двох?
– спитала Марія.

– А ти хотіла б бігати на парі? Побігай тим часом на одному верхи, може, в інший час швидше доженеш нас у садку,- сказав Михалчевський і з тими словами витяг кі­лька жмень горіхів й подав Марії й Василииі. Василина взяла горіхи й почала їх навіщось кусати. Вона навіть не вибирала й не їла зерен і викидала з рота зерна з луш­пайками.

– Василино! Чого це в тебе такі червоні очі? Чого ти плакала?
– спитала Марія у Василини,

Василина нічого не сказала, тільки рукою махнула. Марія задумалась; вона догадувалась, що між Іваном та Василиною щось було.

– Василино! Чого-бо ти плакала? Але яка ж ти по­тайна! В тебе нічого не випитаєш, А я ж розказала тобі за себе все дочиста: й кого кохала, й кому кохати присяга­лась,- лепетала Марія, трохи надувши губи,

– Та то, бач, Іван нарікає на те, що я п’ю та гуляю з бу­рлаками,- обізвалась Василина.

– А тобі, Іване, навіщо здалось знати, з ким ми п’ємо та гуляємо? Ти думаєш, я дуже сприяю бурлакам? Нехай мене поять та гостинці носять! Мені гостинці носить і той гарний панич-постригач, що ото зачіпав мене на стежці,- лепетала Марія.

Молодий Монтаг і справді носив гостинці, тільки не Марії, а Василині. Бідна Марія думала, що тільки для неї сонце гріє й місяць світить.

– Чого ми будемо тут плутатись по цьому садку. Ходім лучче на місто та погуляємо на музиках,- сказала Марія,- Як тільки я не між людьми, не в гурті, то мене зараз нудь­га бере.