Бурлачка
Шрифт:
– Прощай, моє серце! Коли ти мене вірно любиш й думаєш йти за мене заміж, то кидай бурлакувати; перестань пити та гуляти з бурлаками,- сказав Михалчевський вдруге,- виходь, моє серце, в цій добі до криниці, під вишні, хоч на годину, бо як не вийдеш, то я не знесу муки, а ти одна даси полегкість моєму серцю.
Голос його знов задзвенів ласкавим тихим, тихим тоном, у котрому було чути глибоку, щиру, палку любов.
Михалчевський пішов додому. Василина ввійшла у хату й почувала, що вона ще ніколи не верталась з гулянки, з музик такою веселою, такою щасливою та спокійною. Для неї здалося, що
«Ой, час мені спочити на його міцному плечі, під поглядом його тихих, ясних, ласкавих очей. Вже я неначе втомилась, танцюючи та гуляючи»,- думала Василина, роздягаючись та ховаючи у скриню одежу.
– Зоряла зіронька, зоряла,- з ким ти, Василино, й досі стояла?
– спитала Марія.- А тут в хату заглядав постригач, побачив, що тебе нема, та й зараз пішов.
– Нехай він одчепиться од моєї душі. Огидли вони мені всі,- сказала Василина.
Михалчевський вернувся додому. Мати вже лягла спати.
– Чи знов ходив до тієї Василини у гості?
– спитала мати.
– Ходив, мамо. Нігде правди діти.
– Ти, сину, не дуже хапайся з тим сватанням. Василина молода. Нехай трохи перебіситься. Я знаю тих бурлачок. Як тільки зайде на заводи, то зараз починає дуріти та біситись, а потім наче втомиться, та трохи й осяде. Може, й та Василина осяде.
Трохи не кожного вечора ходив Михалчевський до Василини; трохи не кожного вечора виходила до його Василина у вишневий сад коло криниці. В неділю Василина не ходила в оранду на музики: вона втікала од Мини та од других бурлак. Бурлаки стрічалися з нею, сміялись їй у вічі Михалчевським і затягали в шинок. Василина одмикувала од гульні з ними.
Але однієї неділі Марія й Василина пішли за Рось в гості до якоїсь фабрицької молодиці. Тільки що вони перевезлися пороном через Рось, проти них йшла ціла валка бурлак й між ними Мина. Бурлаки вели за собою музики на місто до оранди, вгляділи Василину й Марію й обступили їх навкруги. Василина була прибрана, неначе цяцька. Щаслива од кохання, вона почала розцвітать. Щоки почали наливатись. На лиці, колись блідому, схопився легенький, наче тінь, рум’янець. Губи стали повніші й червоніші, а очі стали такі веселі, як сама радість.
Бурлаки роєм обступили Василину й не хотіли од неї одчепитись. Вони тягли її до заросянського шинку погуляти й потанцювати останній раз перед вінцем. Шинк був недалеко од порона під горою над самим шляхом. Було навіть видно од порона вікна й двері, й самого шинкаря на призьбі.
– Та ходім-бо, Василино, та вип’ємо останнього могорича,- говорив Мина, потягнувши Василину за руку.
– Та ну-бо, не пручайся, та йди з нами, козаками, мед-вина напийся. Та йди ж, коли тебе просять, а то й силою поведемо,- говорив Мина й вхопив Василину за рукав та сіпнув так, що сорочка залущала.
Другий бурлака попхнув Василину в плечі.
– Та ходім уже, Василино, та погуляємо останній раз. Це ж не оранда, а заросянський шинк. Хто нас тут побачить? Твій Михалчевський і не бачитиме й навіть не чутиме.
Василину й Марію повели до шинку. Ватага ввійшла в шинк й зачинила двері, щоб музики було чути не дуже далеко. Почалися танці, а за танцями могоричі. Мина обнімав Василину та все частував горілкою. Василина напилась і взрушилась. Мина почав плакати і прощався дуже жалібним голосом, мішаючи докупи Василину й Марію.
– Прощай, Василино! «А вже мені не ходити в лісок по горішки, а вже мені минулися веселії смішки; а вже мені не ходити ранком-позаранком; а вже мені не стояти з козаком Іванком!» - затяг Мина плаксивим голосом пісні.
– Прощай, Мино!
– прощалася Марія, неначе то вона виходила заміж, а не Василина.- Прощай, серце, та не журись!
– Отак буває на світі: з одним гуля, а з другим під вінець іде,- міркував п’яний Мина. «Ой як буду вінчатися, прийду, серце, прощатися»,- затяг Мина таким страшним голосом, неначе вовк заскиглив.- А пам’ятаєш, Василино, як ми колись танцювали, а ти понабивала на лобі такі бурульбашки, як картопля?
– питав Мина, не розбираючи Василини й Марії.
– Пам’ятаю, серце, пам’ятаю,- насилу лепетала язиком Василина.
– Все минуло, все минуло! Ой господи милосердний! Ой-ой-ой! Все минуло,- говорив Мина, важко зітхаючи.
– Все минуло,- сказала Марія, так само важко зітхаючи.
– І бурульбашки минули, і синяки минули,- насилу белькотав Мина і з тими словами звалився на лаву і стукнув головою, показуючи, що синяки і бурульбашки ще не зовсім минули для його.
– Маріє, прощай! А пам’ятаєш, як ти рила носом діл! Все минуло, все пропало,- хрипів Мина на лаві.
Бурлаки попились зовсім і затягли московської пісні високими дикими голосами, як вищать москалі. Їх голоси рвались, наче гнила нитка; вони їх неначе ковтали й душились ними і знов викидали з рота. Здавалось, що вони не співали, а скиглили, мов тічка вовків.
Тим часом п’яні бурлаки почали розходитись. Декотрі попадали під шинком, декотрі тяглися до порона і порозсипались скрізь по дорозі до самої річки. Марія й Василина, коливаючись, зійшли на порон і перевезлись через Рось. Тільки що порон пристав до гатки і поронщик закинув вірьовку на причал, Василина скочила на гатку, ступила три ступені, зачепилась ногою за хворост, захиталась і впала навзнак. Марія потяглася собі на містечко, розмахуючи руками. Вона й не примітила, що Василина десь зосталась.
Василина лежала на гатці, бліда, як смерть, розкидавши руки. Гаряче сонце палило її просто в лице, сипало вогнем на груди.
Чудова квітчаста хустка на голові мокла в калюжі. Нова, зелена, в червоних квітках, спідниця розіслалась по тарасі та гною. На білому піковому керсеті чорніли бризки грязі. Василина спала як убита. Люди валками йшли і їхали проз Василину. Грязь од коліс падала на білу вишивану сорочку, на білий керсет. Декотрі люди, а найбільше молодиці, жалкували за Василиною, старі діди гримали з гнівом, чоловіки й парубки жартували і кепкували. Один чоловік наливав воду в барило, глянув на бліде Василинине лице, набрав у черпак води і вилив Василині на голову й на лице. Хустка на голові вся змокріла. Вода полилась на намисто, на керсет, на сорочку і обмочила Василину до самого пояса. А Василина не поворушила навіть бровами і лежала наче мертва. Чудове лице, пишні брови на блідому високому лобі були схожі на дорогі перли, котрі неначе хто кинув в гній та в грязюку.