Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

По обидва боки левад, через високі стовбури верб, ви­дно на косогорах густі садки. По один бік - густі старі гру­ші вище й вище виганяються по косогорі, неначе густі хмари наступають згори; по другий бік левади - страшен­на садова гущавина; там, за вербами, густі вишняки, сли­ви угорки злились докупи з широкими кущами бузини та калини. Хміль вхопився за стовбур високої верби, обмо­тав її, в’язкою впав на вишню, обплутав увесь верх, пере­скочив на бузину, обмотав її рясними низками й сховався десь у сливах та в калині. Сонце било в ту гущавину навскоси, освічувало її наскрізь, пронизувало її золотими нитками, перероблювало листя на зелене скло.

Все зелене гніздо світилося наскрізь, пашіло вогнем, теплом. Червоні кетяги калини під вербами, не сказати б, горіли на сонці, як свічки.

I пo обидва боки тих левад, на крутих косогорах, скрізь видно розкішні старі садки. Садки неначе за­глядають в долину через верхи верб, а ще вище од садків стоять на самих горах білі хати і неначе висять на зелених хмарах, пливуть проти синього неба, як на синьо­му морі! І всі рядки старих верб, і всі садки, як темні хмари, і вся розкіш густої трави на левадах - все залито гарячим, палким сонцем, все блищить та сяє; а з левад внизу видно ввесь Стеблів, всі фабрики, далекі голі гори під Корсунем, далекі старі ліси на покручених горах понад Россю до Богуслава...

Стара Михалчевська показувала Василині садки по обидва боки левад. Василині здалося, що вона перейшла одразу з Стеблева у Комарівку, в садок свого батька.

В левадах під вербами скрізь були рублені криниці. Вода в криницях стояла врівні з травою. Стара Михалче­вська сіла на цямринах однієї криниці спочити. З гори прибігла стежкою дівчина, набрала в відра води, Михал­чевські й Василина напилися води, трохи одпочили і пі­шли далі по левадах, а потім повернули на гору й пішли садком. То був садок далекого родича Михалчевських, шляхтича Мостицького.

Стежка йшла через старий садок. Старі груші були ви­сокі, як дуби, і стояли так густо одна коло другої, як дерево в лісі. Широкі яблуні неначе полягали на землю важким гіллям.

– Ой господи, які тут гарні садки!
– сказала Василина.

– Чи такі, дочко, і у вас в Комарівці, як тутечки в Круглику?
– спитала Михалчевська Василину.

– Такі. Як побачила я ліс та оці садки, то мені аж легше стало на душі,- сказала Василина.

Стежечка вела просто до хати. На краю старого садка, на самій горі росли густі вишні та черешні. Коло хати бу­ло невеличке порожнє місце, вкрите зеленою соковитою травою. Мостицького хата була стара, але чимала, з маленьким ганком, з мальованими зеленими одвірками коло вікон та дверей. Під вікнами, по обидва боки ганку, росли кущі бузку та рож. Густі кущі мальви цвіли здорови­ми червоними та рожевими квітками. Хата стояла на горі чиста, біла, весела, з блискучими вікнами.

Михалчевська з Василиною ввійшли в сіни. До них ви­йшла з світлиці вже немолода Мостицька, з повним сві­жим лицем, з хусткою на шиї, і попросила їх у світлицю. Світлиця була просторна. Стеля трохи ввігнулась посередині. Ввесь куток за столом був завішаний образами. За образами були затикані васильки.

Господиня попросила гостей сісти коло стола. В сві­тлицю ввійшов старий Мостицький, з сивим волоссям на голові, з чорними довгими вусами. Він сів коло Михалче­вського і почав з ним розмовляти за фабрицьку роботу, за своє малярство, за свій підряд в сусідньому селі, де він малював церкву.

Стара Мостицька винесла пляшку горілки, а її дочка, молода дівчина, винесла на тарілці паляницю. Гості й ха­зяїн випили по чарці й розговорились. Молода дочка Мостицького покликала Василину в садок рвати черешні; Василина ввійшла в садок, обійшла його кругом і не мо­гла натішитись.

– Ходю по тобі, садочку, та не находюся, гуляю - не нагуляюся!
– говорила Василина.

Вона вилізла на товсту черешню, а з неї перелізла на другу, нарвала черешень повну козубеньку й понесла в га­нок. Господар і гості вийшли на ганок, посідали на лавках й балакали до самого вечора.

Вже надвечір Михалчевська з Василиною та сином вернулася додому й попросила Василину помогти їй го­тувати вечерю. Василина скинула з себе керсет, об­в’язалась рушничком й несподівано чогось їй здалось, що вона дома…

Кров кинулась їй в лице. Вона глянула на Михалче­вського й трохи не кинулась йому на шию: потім роз­топила в печі, приставила в вогонь горщик, поралась коло припічка, неначе в себе дома. Вона бачила, що тихі Іванові очі не сходять з її лиця, ходять за нею слідком, за її руками, за її очима. І тихе домашнє життя, тихе щастя в сім’ї повіяло на Василину, неначе теплий пахучий весняний вітер з заходу.

А сонце ясно било в двоє вікон, пронизувало всю хату золотими пасмами та стрічками, обсипало червоним жа­ром зелений мисник, чисті фарфорові тарілки, грало яки­мись червоними чудними взірцями на білому чистому комині, на білій сорочці у Василини, на її пишному біло­му лиці.

Вечеря була готова. Василина поставила на стіл тарі­лки, подала вечерю. Після вечері вона кинулась до посуду, перемила й перетерла й розставила на миснику. Вже пізненько Іван провів Василину додому. Тихо, помалу йшли вони стежкою понад скелями над самою Россю, ча­сто ставали, дивились на Рось, на далекий порон, що переганяли люди з одного берега на другий, на високу скелю, де біліла церква в акаціях, на червоне небо на заході, проти котрого чорніли, неначе вирізані, визубні на верхах панського садка.

Вряди-годи тією стежкою йшли молодиці та дівчата, зглядалися між собою й осміхалися, показуючи пальцями на Василину та Михалчевського. До пізнього вечора вони стояли над скелями, доки висипали густі зорі й заблища­ли на небі й у воді під чорними скелями.

– Приходь же до нас, Василино, знов у неділю та знов підемо в Круглик,- сказав Михалчевський до Василини, й з тими словами він обняв Василину й не міг одірвати своїх гарячих уст од її лиця.

Другої неділі Василина знов прийшла до Михалче­вських. Стара Михалчевська знов повела її у гості в Круглик до своїх родичів. Поки стара Михалчевська гостювала та балакала з старими, Василина з дочкою Мостицького бігала по садках, ходила до дівчат на кутку, гуляла в лісі, котрий ріс на горах зараз за садками, рвала квітки та ягоди.

– Ой рідний мій краю! Садки мої, ліси мої! Як гляну на вас, як ходю у вас, то неначе подобрішаю й поздоровшаю,- говорила Василина, гуляючи у садках з ді­вчатами.

Минуло ще кілька неділь, Василина все приходила у неділю та в празники до Михалчевської, сиділа, у неї, помагала в роботі або ходила з нею у гості до сусід, до родичів й потроху почала забувати оранду. Бурлаки поча­ли одхилятись од Василини і вже більше не зачіпали її.

Після Петра [6] Василина одного дня вразила Марію однією звісткою.

6

– Тобто після православного свята на честь апостолів Петра і Павла (29 червня за ст. стилем).