Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Тільки що ступив він через поріг, стара Михалчевська скочила з ліжка і вдарила об поли руками: перед нею стояв розкудланий Іван, з лицем, замазаним порохом. На шиї червоніли краплі крові. Сорочка на грудях була поплямована круглими кров’яними плямами.

– Боже мій! Що це з тобою, Йване! Чого це в тебе кров на сорочці?

– Та це, мамо, бився з одним вражим сином. Тільки не лякайтесь: це не з мене кров, а з його. Я йому спустив ку­лаками чимало мазки. Буде він пам’ятати мої кулаки.

– За що ж ви бились?
– питала мати.

–

Та бодай, мамо, не казати. Причепився бурлака до мене, що я одбиваю од його одну молодицю.

– Яку молодицю?
– спитала мати.

– Та там одну бурлачку, Василину.

– Бурлачку Василину! То ти, сину, за неї бився з бурла­ками?
– крикнула мати на всю хату.

– Не за неї, а може, через неї,- сказав син.

Стара Михалчевська не раз бачила, як бурлаки й парубки проводили ватагою через село Василину. Вона вже чула про неї.

– Чи ти ж, сину, не знаєш, що то за бурлачка Василина?
– спитала Михалчевська.- Яке ж тобі діло було до неї?

– Не діло, мамо... а так собі стрівся з Марією Янівною та з Василиною, та й ідемо собі містом. А тут десь узялась ціла ватага бурлак з музиками. Один бурлака причепився до мене, буцімто я одбиваю од його Василину, та й суну­вся битись. Я добре нам’яв йому боки. Буде він до смерті пам’ятати мої кулаки.

– Ой боже мій милосердний! Чи ти ж, сину, не знаєш, що це за бурлачка Василина? Та це ж покритка, перша гу­льтяйка на всі три заводи.

– Не знаю, мамо, може й так!

– Та за нею тічкою бігають всі бурлаки. Це якась пропаща навіки молодиця,- сказала мати.

– Ні, мамо, не пропаща. Я почав їй розказувати про те, що вона п’є та гуляє, та себе збавляє, а вона почала пла­кати. Марія Япівна - оця так зроду не заплаче.

– Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?

– Того, мамо, що вона мені сподобалась.

– Хто? Бурлачка Василина?
– спитала мати.

– Бурлачка Василина,- тихо сказав син.

– Ой боже мій!
– крикнула стара мати, обертаючись до образів, неначе стаючи до молитви.- Чи вже ж ти, сину, приведеш в мою хату за дочку бурлачку Василину?

– Не знаю, мамо, чи схоче вона прийти до нас,- сказав син.

– Де ж пак схоче! Ще погордує нами. Така писана красуня! Занапастить вона, сину, твій молодий вік. Ждав, ждав свого щастя, та от тобі й на! Таки діждався,- говори­ла мати, ламаючи руки.

– Не вбивайтесь, мамо, заздалегідь. Ще хто його знає, як воно буде,- сказав син, роздягаючись і наливаючи води в полумисок, щоб вмити лице й руки,- Я знаю, що її лю­блю, а чи любить вона мене, за те я добре не знаю.

– Сину мій, дитино моя! Покинь її, одцурайся од неї! Чи вже в нас не знайдеться гарних дівчат? Чи вже ж оце я візьму невістку п’яницю та якусь волоцюгу-бурлачку.

– Шкода, мамо! Вже я од неї не одкинусь. Я ще нікого не кохав так щиро, як кохаю Василину. Як не візьму її за себе, то не візьму нікого. Вона неначе розсипала на мене чари своїми карими очима та чорними бровами.

– Може, й справді вона причарувала тебе.

Нечистий її знає, з ким вона знається на тих заводах,- сказала мати.

Тим часом Михалчевський вмився, зачесався, надів чисту сорочку і ліг в холодку на призьбі на причілку. Кругом причілка розрісся густий бузок. З-за бузку зеленіли блискучі верхи молодих вишень. Сонце прони­зувало наскрізь кожний вишневий листок і чудовий зелений матовий світ сипався через вишні на чорно-зелений лист бузку. Михалчевський ліг на призьбі; очі пі­рнули глибоко в ту зелену гарну затишну тінь, і у тім переливанні тіні з світом сонця він тільки й бачив чу­довий Василинин вид.

«Мати дурнісінько боїться Василини. Чи може ж бути недоброю людина з такою чарівною красою, з такими веселими, добрими, дитячими очима?»

А ті дивні веселі очі, обведені цупкими блискучими, як перли, віками, неначе все дивились на його з м’якого сві­ту, що лився через блискучий вишневий лист на густі ку­щі бузку, на зелену траву.

Михалчевський насилу діждався вечора. Сонце спусти­лось над панським садком, і Михалчевський накинув на плечі жупан і пішов помалу понад Россю тією стежкою, що йшла городами через цілий куток, понад самими ске­лями. Він ішов помалу, то сідав на верхи скель, то знов вставав і все наближався до Василининої хати.

Сонце впало за гору, а надворі ще довго сяв тихий світ. Михалчевський почував, що в його не стає сили ждати, що його серце ніби розтає в грудях, як віск, ниє й болить, болить і ниє. Він дійшов до куща бузини, що ріс над скелею в маленькій долинці, і впав на траву.

«Боже мій, яку я терплю муку! Невже ніколи чорна ніч не впаде на землю?» - думав Михалчевський, прикладаю­чи гарячі щоки до холодної трави.

Тим часом ніч помаленьку крила землю. В Михалче­вського думи змішались, десь ніби блукали то по якомусь лісі, то по якомусь степу, то в панському садку, то між скелями. І скрізь перед ним ніби манячів дивний Васили­нин вид, миготіли пишні очі. В кінці всього він опам’ята­вся, схопився з місця й побіг до Василининої хати. На небі вже горіли зорі. Надворі лягла чорна тінь, тільки небо на заході горіло червонуватим, світом. Михалчевський пере­біг через довгий вигон, на котрому білів довгий рядок му­рованих хат, поминув фабрику, збіг з крутого гоїрба в ярок і пішов яром. Над тим яром стояла Янівнина хата. В вікнах блищало світло. Марія поралась коло печі, а Васи­лина сиділа на призьбі й все ждала та виглядала Михалче­вського.

Василина підняла голову: за ворітьми щось затупотіло. Вона вибігла за двір і, хоч надворі було вже зовсім поночі, впізнала високу постать Михалчевського і його широкі міц­ні плечі.

– Це ви, Василино?
– тихо спитав Михалчевський.

– Я, Йване!
– обізвалась ще тихіше Василина.

– А де Марія?
– спитав Іван.

– В хаті, варить вечерю,- тихо сказала Василина.

«Любить вона мене. Якби не любила, то не вийшла б»,- подумав Михалчевський і сам незчувся, як пішов з Василиною в глибокий яр.