Бурлачка

Нечуй-Левицький Іван Семенович

Василина затулила лице обома руками і почала пла­кати. Сльози річкою текли через її тонкі білі пальці і капали на призьбу. Вона неначе почула над собою якусь страшну силу, котра карає її за минувше життя, за тяжкий вчинок, за проступство.

– Серце Йване! Пропаща я на віки вічні, пропаща, пропаща, пропаща! Прости мене, що я тебе так вірно лю­била. Я тобі тільки зав’яжу світ. Адже ти ще молодий. Зна­йдеш кращу од мене і будеш щасливий.

– Не плач, Василино, й не вбивайся. Я тебе ні за що в світі не покину, хоч би з мене сміялися всі люди на світі. Як станеш господинею в моїй хатині, ти забудеш своє бу­рлацтво. Не плач, не край ножем мого серця. Я тебе ніко­ли не покину, й хіба тоді тебе перестану любити, як наві­ки очі заплющу.

Нехай люди сміються з тебе, нехай глузують з мене,- мені байдуже, аби ти мене любила.

Тим часом прийшла на причілок Михалчевська й побачила, що Василина прокинулась. Михалчевська принесла їй висушену одежу і не промовила до неї ні одного лихого слова.

– На, дочко, свою одежу та приберись, щоб часом з те­бе люди не сміялись, як будеш вертатись додому. Біжи, Йване, та принеси кухоль з водою та винеси рушничок! Вмийся, дочко, та йди повечеряєш з нами,- сказала Михал­чевська.

Михалчевська знала, що син дуже любить Василину. Для неї шкода було сина, жаль було й Василини, її моло­дих літ та дивної краси. Її старе добре серце взрушилось і вона здержала докірливі слова.

Василина прибралась, вмилась і ввійшла в хату. Михал­чевська посадила її кінець стола. Василина покірливо сі­ла, наче мала дитина, і не сміла підвести очей. Для неї бу­ло сором дивитись людям у вічі. Михалчевська зняла з мисника миску, зняла тарілки, витерла рушничком, поставила три тарілки на столі й почала насипати в миску вечерю. Василину обняло якесь тихе, хатнє, спокійне жит­тя. В печі весело палали соснові стружки. Чистий білий комин, чистий припічок аж лисніли проти ясного полум’я. Останні червоні проміння вдарили в одно вікно, й червоні огнясті пасма впали на мальований зелений мисник, на рядки чистих білих тарілок та полумисків на миснику. Ха­та була невеличка, але дуже чиста. Одвірки аж лисніли, так були чисто вимиті. В кутку на покуті висіли образи. На образах висіли вишивані білі рушники. Стіл був застелений чистою скатертю. Через двері в кімнаті було видно лежанку, ліжко, застелене веселим ясно-зеленим укривалом. Кінець стола проти Василини сидів Михалче­вський і дивився на Василину тихими ясними очима з невимовною жалістю. Василина глянула в ті очі, і з тих очей неначе полився на неї тихий ласкавий світ.

Михалчевська поставила на стіл вечерю і сама сіла. За вечерею вона розпитувала Василину за її матір, за батька, про рідне село, а найбільше про матір. І Василині чогось здалось, що коло неї сидить рідна мати, така сама добра і ласкава, недокірлива, що вона сама сидить у батьковій ха­ті за столом, що тут недалечко за стінами росте розкі­шний батьківський садок, в садку цвітуть квітки. І на Василину разом повіяло рідним духом рідної хати, рідної сім’ї, рідного села. Вона почутила, як її серце пом’якшало, подобрішало, забажало рідної хати, свого кутка, де б мож­на було прихилити голову на все живоття.

Всі встали з-за стола й перехрестились перед образами. Василина не сміла підвести очей на Михалче­вську, тихо подякувала і попросила вибачити їй, безща­сній, за той клопіт, який вона вчинила Михалчевській.

– Ти, дочко, приходь до нас щонеділі, та посидимо, та поговоримо. Я тебе поведу в гості до своїх стеблівських людей, до знайомих. Одцурайся, серце, од тих бурлак. Ти така молода! Тобі так легко збитися з пуття у твоїх літах,- говорила стара Михалчевська на прощанні з Василиною.

– Спасибі вам за хліб, за сіль,- сказала Василина, ви­ходячи з хати.

Михалчевський провів Василину через городи до самої фабрики і просив прийти до матері в гості другої неділі.

Вже сонце зайшло, як Михалчевський вернувся додо­му. Мати сиділа під хатою на призьбі й ждала його.

– А що, сину, буде з цієї Василини?
– спитала в його мати.

– Кажіть уже ви, мамо, що з неї буде. Але що б з неї, не було, я од неї не одкаснуся до самої смерті. Вона мене навіки причарувала своїми очима.

– А як така чарівниця щонеділі буде качатись п’яна на гатці на сміховище людям?
– спитала тихо й сумно мати.

– Не буде вона, мамо, щонеділі валятись п’яна на шля­ху. Її затягають та поять бурлаки, бо в неї така краса, що якби вона мене не любила, я б, мамо, сам пив до смерті й її поїв, щоб тільки вона дивилась на мене своїми весели­ми очима та моргала високими бровами.

– Цур вам і з тими очима, й з тими бровами,- сказала мати.- І мені вона здалась людиною доброю, смирною й привітною. Її, може, справді бурлаки збивають з пуття. А ти, сину, все-таки підожди який там час. Вона ж не втече з Стеблева, а ти не вмреш-таки через її очі. А там побачи­мо.

Другої неділі, тільки що Василина пообідала з Марією, в хату всунувся Мина, а з Миною ще п’ять парубків. Васи­лнна неначебто вийшла в сіни, але з сіней тихенько ви­скочила надвір та через город втекла до Михалчевської. Михалчевська була дуже рада, тричі поцілувала Василину, посадила за стіл, любенько побалакала, а перегодя повела її в гості до своїх знайомих в Круглик.

– Чи ти, дочко, була коли в Круглику?
– спитала Михал­чевська Василину.

– Ні, не була ніколи,- одказала Василина.

– Ти, дочко, розказувала за свій край та за свою Комарівку, що вона вся в садках. От побачиш Круглик, то пригадаєш собі й Комарівку,- сказала Михалчевська, накидаючи на шию хустку.

Михалчевська з сином та з Василиною пішли в Круглик до своїх знайомих, шляхтичів Мостицьких.

Куток Круглик стоїть вище од усього Стеблева на косо­горі, котрий легко піднімається вище та вище вгору. Ши­рокий косогор неначе луснув і запав посередині. Ввесь Круглик на косогорі до самого верху гори, вся довга западина серед Круглика - все потонуло в розкішних сад­ках, в темні та ясні гілки, а сама середина яру неначе бу­ла закидана густими вербами.

Невважаючи на косогір, колись у тому довгому яру йшли рядком ставки. Ставки повисихали, і тепер зо­стались тільки левади - такі чудові, такі дивні, що на їх не можна й надивитись. Там, де колись були греблі, обсаджені вербами, тепер зосталися тільки рядки старих верб, пишних, чудових, неначе одна левада була одгороджена од другої чудовою зеленою стіною, підпертою знизу товстими колонами. По обидва боки ставків колись були посаджені верби над самою водою; тепер ті старі верби стоять попід горами довгими рядками над самими левадами і замість води спускають свої віти на пухку зелену, густу, як руно, траву. Через той довгий рядок левад стелеться маленька стежечка. Підеш серед гарячого літнього дня тією стежкою й неначе увійдеш в якісь дивні покої, дивніші й кращі од царських! Ідеш стежкою і неначе переступаєш з одного гарного залу в другий, ще кращий й дивніший. Зелені левади з чотирьох боків обставлені рівними рядками старих товстих верб. Верби старі, давні, товсті, як діжки. Може, сто раз зрубані верхи розрослися на столітніх стовбурах товстими гілляками. Гілляки такі здорові, як молоді верби, і такі густі та рясні, що кожна верба була схожа на густий гайок. Гілки виростали з товстих стовбурів, обхоплювали їх вінцем по краях, вилазили з середини густими пучками, гнучкими й гладенькими, неначе з діжки лізли вгору товсті гладенькі гадюки і піднімали вгору свої гіллясті кучеряві голови. Переходиш через одну леваду, вступаєш, неначе через двері в стіні, в другу і знов бачиш перед собою розкішну залу, з чотирма зеленими стінами. Серед тієї зали вискочив з землі здоровий круглий кущ калини з червоними китицями ягід, неначе хто поставив і засвітив сеіред зали розкішний канделябр. Перейдеш ще кілька покоїв, ніби висланих чудовими м’якими килимами, і перед очима знов впоперек яру стоїть вербова зелена стіна, неначе хто обставив леваду розкішними ширмами. Молоді буйні верби вже поросли тут подекуди по леваді. Одна верба спустила тоненькі віти з дрібненьким листом до самої землі, і її матове листя неначе пилом припало. Друга верба розчахнулась однизу на два стовбури й погналась вгору двома зеленими гніздами з блискучим листом, неначе помазаним лаком...