Царська охота
Шрифт:
Як згодом стане відомо навіть пресі, незнайомець до свого затримання в якості ще живого, але вже мертвого трупа безцільно блукав містечковими вулицями і, будучи в дорогому костюмі, явно придбаному не в райцентрівському універмазі, і, певно ж, навіть не в обласному, плакав («Натурально, — зафіксовано в протоколі, — але без видимих причин для випускання сліз…») — чим і викликав підозру в патруля, що саме тихо та мирно проходив мимо: такий солідний чолов’яга, модно зодягнений, представницький з себе, навіть — зовні — вальяжний і раптом — плаче, рукавом витираючи сльози. «Чи не псих?» — оперативно подумали патрульні.
— Ей, мужик, т-твою!.. Якого ти… плачеш? — запитав невідомого старший патруля. — Ану покажи ксиву, т-туди т-твою… В опщєственних мєстах плакать нє разрєшаєця…
Невідомий щось довго бурмотів і з його нерозбірливої мови вперемішку між спазмами можна було втямити лише кілька слів: «рідний край», «сорок років»…
— Що-о??. — дружно подивувалися всі три члени дорожнього патруля. — Через сорок років приїхав на свою, так звану родіну і розпустив нюні, як базарна баба, у якої з пазухи витягли капшука?.. Ану дихни!.. Чи, може, наколовся? Нанюхався? Наркоту маєш? І взагалі, ти часом не залітний нарк? Ану пішли з нами — в отдєлєнії розберемося.
З міліцейського протоколу:
«На першому ж допросі задєржаний, відкидаючи припущення про його приналежність до нарків, цілком добровільно зізнався у скоєному ним тяжкому злочину — проти самого себе, як особи і водночас проти України взагалі, і заявив при понятих (перелік прізвищ), що він сам себе вбив, а звати його — Пйотр Пєтров…»
Ще з протоколу:
«…але встановити, чи це його справжня хвамилія, чи підпільна кличка — не вдалося.
Мотиви вбивства ним самого себе — з’ясовуються.
Але незважаючи на всі вжиті оперативні заходи, розсекретити затриманого, який являв собою підозрілого (плакав, буцімто, за втраченою батьківщиною — єрунда для дорослих людей!) повністю не вдалося. Затриманий гр. Неопізнаний людський труп і далі перебуває в глибоко законспірованому підпіллі під кличкою Пйотр Пєтров».
Спішно було запрошено до райміліції психолога Миколу Зубця, який саме нагодився до райцентру у своїх справах (приїхав допомогти матері викопати картоплю).
— Я, — заявив затриманий психологу Зубцю, — все своє життя провів на території, захопленій ворогом, тому змушений був усе своє життя перебувати в глибоко законспірованому підпіллі і під іншим, прибраним ім’ям. Принаймні, самим собою я ніколи не був, а був дволичним: одне думав, інше казав. Тому й змушений був користуватися підпільною кличкою Пйотр Пєтров, зручною для досягнення мети.
— Тобто, ви, громадянине Пйотр… До речі, як вас правильно? Чи бува не Петро?
— Тссс, — затриманий злякано приклав пальця до губ. — Я — Пйотр. Не смійте мене називати Петром. Вони… розумієте, ВОНИ, хоч ніби і втратили владу, але насправді все ще перебувають при владі, тільки під іншою машкарою…
На запитання «Хто ВОНИ?», затриманий не відповів, а тільки явно стривожено вигукував, що він ніякий не Петро, а — Пйотр…
— Бо як назвуся Петром, — тремтів, — мені пришиють…
— Схаменіться! На восьмому році незалежності? Що вам пришиють?
— Ну, отой самий… націоналізм…
— Ні, ні, він — не жертва аборта, як би можна було подумати в даній ситуації, — ділився своїми роздумами психолог з міліцейським чином. — Справа ту гірша…
Із пояснювальної записки психолога:
«Як стало зрозуміло з його уривчастої розповіді, у 1959 році щирий сільський — за походженням — хлопчина Петро Петренко, який не цурався — чисто інтуїтивно, свого національного коріння, потім студент столичного вузу, випускник, отримав призначення на один із київських заводів інженером за фахом. Працював непогано, був ініціативним, енергійним, тож швидко виділився із загальної маси. Але була в нього одна особливість, котра врешті-решт і згубила його: він завжди і всюди говорив лише рідною мовою і начальство це невдовзі почало дратувати, особливо на планірках, де Хахлу (так його тоді прозивали) робили зауваження і давали поради, що він говорив «правильным языком», бо все це, мовляв, «плохо кончится».
Зрештою, донесли в органи і ті взяли під свою надійну опіку Петра Петренка)тоді на службовця, який вперто балакав своєю мовою не звертали уваги лише в тому випадку, якщо він був або письменником, або вчителем української мови — професія, мовляв, у них така). Петро Петренко був технарем і не підпадав під контингент, якому дозволялося вживати рідну мову, тож йому, «запросивши» в «компетентні органи» заявили там, що він за їхніми даними є «потенційним» (поки що!) буржуазним націоналістом, а отже, й кандидатом «в мєста нє столь отдальонниє». Але він і далі вперто балакав на роботі (і взагалі, в «общєствєнних мєстах», а не, наприклад, у себе вдома, зокрема на кухні) виключно своєю мовою, а не общєпонятним, як усі співробітники, і цим тільки заважав їм працювати, вносив плутанину в згуртований колектив і взагалі породжував (агітація!) націоналістичні настрої!
— Я тому розмовляю українською мовою, — чи не вперше злякався Петро Петренко, — що я — українець. З діда-прадіда.
— Ах, так вы еще и… украинец? Не хахол, а — украинец? Вы, случайно, не друг Бандьори? — «компетентні органи» й самі ледь не перелякалися. — У нас общая сущность — советский народ, а вы…
Востаннє застерегли: якщо він, Петро Петренко, не зробить правильних висновків і не перейде на «общєпонятний» (хоча б в «общєствєнних мєстах»), до нього будуть вжиті заходи — як до потенційного антирадянця і кар’єри йому — «вєк нє відать».
Ще з пояснювальної записки М. Зубця:
«Оскільки його тодішня дружина категорично відмовилась (вона була за фахом вчителькою української мови та літератури) переходити на «общєпонятний», він перейшов на нього сам. Органів він злякався, особливо їхньої погрози відправити його для початку в психушку, де йому поколють — теж для початку — транквілізатори, а вже потім доріжка простелеться і до тюрми.
Але дружина і далі балакала (навіть «в общєствєнних мєстах») по-своєму, тож він, боячися компрометації (його вже готували на першу в його житті начальницьку посаду), розлучився з своєю половиною, кинувши її з двома дітьми.
В органах його похвалили, заявивши, що віднині він іде «вєрной дорогой», а свої «ашіпки осознал» і успішно їх «изживает».
Тепер його непокоїло тільки власне прізвище: Петренко. Адже оте закінчення «енко» видавало в ньому з головою українця і він думав, що з таким прізвищем не зробить кар’єри, а тому переінакшив його на російський кшталт і став звідтоді Пйотром Петровим, — змінивши заодно й свою національність на національність «старшого брата».
Невдовзі новоспеченого Петра Петрова послали в століцу нашої тодішньої родіни в довготривале відрядження. Там він зійшовся з однією перезрілою дамою із зв’язками і вона його не лише прописала в Москві, а й допомогла йому зробити кар’єру — аж до заступника союзного міністра включно.