Царська охота
Шрифт:
— Але ж… сеньйори… Коли Росія захопила Балаклаву? Та де, врешті, наші вчені? Пригадуйте… Що, у 1783 році? А коли римські, тобто наші доблесні легіонери там стояли і Балаклаву захищали? Згідно з розкопками у 174 році? Отже…
— Отже, — схопився 2-й радник, теж відповідальний, — наші, себто римські доблесні вояки, з’явилися у Балаклаві раніше руських аж на цілих 1609 років!
— Ур-ра!!! — чисто по-руському закричали члени римського муніципалітету. — Віват! Наша взяла! Балаклава — іконно римська земля!
Не гаючи часу, укинулись приливати історичне рішення історичними італійськими винами. Подавали напій з Лаціо — віні деї кастеллі, тосканське к’янті, сардинське нурагус, але тільки налягли на закусенцію (різні там спагеті та піца), як хтось, так і не встигнувши до пуття захмеліти, вмить протверезів.
— Д-дозвольте… А що як… т-таври…
— Які ще таври?
— А ті, що в середині І тисячоліття ще до нашої… е-е… ери жили на території сучасної Балаклави?
— Хі-і-і… І справді. А що, як вони поперед нас оголосять Балаклаву містом… е-е… таврійської слави?
Пауза. Німа сцена на грані паніки.
— Та як вони… сміють?! — заволав хтось.
— Геть таврів! — почали вигукувати найнетерпеливіші радикали.
— Таврів проженемо, а як же візантійці, га? Вони теж там жили віками! І теж можуть проголосити Балаклаву містом візантійської слави…
— А за ними й… ге… ге…
— Які ще — ге?
— Генуезці, які в 1357 році завоювали ті краї і створили там свою колонію. І навіть… навіть збудували фортецю Чембало. Раніше і за наших доблесних легіонерів, і за російських завойовників.
— Пропа-али! Завтра генуезці візьмуть і проголосять Балаклаву містом генуезької слави. Що тоді робити, га?
Якщо об’єктивно, то в силу історичних причин Балаклава є містом таврійсько-візантійсько-генуезько-римсько-руської слави.
— А ще ж кримські татари пред’являть свої претензії…
— Постривайте, — заперечив дуже ерудований радник. — Пропустили.
— Кого?
— Україну. Це ж її місто.
— І справді. Тоді Балаклава — місто таврійсько-візантійсько-генуезько-римсько-кримськотатарсько-русько-української слави?
— Е-е, чи не забагато слави для якоїсь там, вибачайте, Балаклави?
Але швидко виявилося, що навпаки — мало.
— Ми ж іще пропустили… Оцих самих… кроманьйонців. Потім неандертальців.
— А ще раніше були оті… як їх? Піте… піте…
— Пітекантропи? — обурливо зашуміли. — Ще тільки цих тут не вистачало! Женіть їх до дідька!
Неандертальців та пітекантропів гуртом відігнали — так їм і треба!
Аж тут дзвінок. На дроті — головний італійський порт на Тірренському морі, головні морські ворота, Чівітавєккья.
Представник Чівітавєккьї чистою мовою вантажників, що разом з державною італійською є офіційною мовою у порту, смачно почав:
— Так-перетак… Вимагаємо, туди його! Одностайно, ать-ать! Балаклава — так-перетак, місто тільки римської слави! Інакше — страйкуємо, ать-ать-ать… — На чотири поверхи.
Підтримка італійського пролетаріату виявилася вирішальною. Витерпівши офіційну портову мову вантажників (на деяких темпераментних висловах, щоправда, затуляючи вуха), члени муніципалітету оголосили міський район Севастополя Балаклаву — містом тільки римської слави. А різних там Росій, ухвалили, туди й на гарматний постріл не підпускати!
Потім від імені найдемократичніших лібералів виступив їхній лідер сеньйор Макаронський (син юриста і римлянки) і заявив, що Балаклава повинна мати:
а) статус римського міста-героя;
б) бути римською військовою базою;
в) пам’ятником слави Риму;
г) мер Рима мусить негайно вилетіти в Балаклаву, в самих лише плавках спуститися з гелікоптера посеред Балаклави і проголосити Балаклаву …надцятою префектурою Риму.
На тому й… прокинулися. В залі засідань муніципалітету було тихо.
— Ху-х!.. Ну й приверзлося ж! «Балаклава — місто римської слави»! Хоча там і справді колись стояли та воювали римські легіонери… Та все ж… І ніби ж небагато випили, а бач… треба негайно вибачитись перед Україною за такі сни.
— А як там Росія? — поцікавився хтось. — Теж уже прокинулася?
— На жаль, усе ще ні…
РЕВЕ, ГУДЕ НЕГОДОНЬКА…
До питання про причини виникнення російсько-українського гідрометеорологічного протистояння
А втім, дехто в сусідній державі (і таких там переважна більшість) затято вважає, що саме Україна першою розпочала вище згадане непорозуміння, а тому, мовляв, треба писати навпаки: українсько-російське протистояння.
Так воно і трішечки, як казав ще незабутній Шельменко, не так. Річ у тім, що Київ (визнаємо, було таке) всього лише вжив нетрадиційну фразу у традиційному зведенні погоди, заявивши, що «за даними Укргідрометеоцентру сьогодні погода по всій Україні обіцяє бути далебі кращою, як, наприклад, в Росії».
І цього виявилося досить, адже в Росії таку фразу відразу ж було класифіковано і поціновано, як вияв недружнього акту — так в ноті й було заявлено українському послу в Москві, рішуче й жорстко. Ба, навіть, як вияв махрового і, звичайно ж, буржуазного українського націоналізму! В галузі так би мовити, атмосферно-грозових та інших їм подібних явищ і випадів. Себто опадів.
Що тут зчинилося! Відразу ж в білокам’яній Дума спішно провела позачергове своє засідання (на чергове забракло часу), на якому архіпатріот Мериновський, обливаючи з трибуни всіх і вся мінералкою (з поквапу лише своїх, адже хлюпанням із склянки — та ще й маючи короткі руки — до України він дістати не міг), громоподібно заявив, що на знак протесту негайно ж позбавляє себе депутатства аж на один день і стільки ж не вживатиме «Московської», себто на добу оголошує сухий закон у власному горлі. Доки не буде нарешті хохлів закликано до порядку! І битий день не сходячи з трибуни і не пускаючи на неї нікого, вимагав, аби негайно розігнали російський гідрометеоцентр — за халатне ставлення до своїх обов’язків, адже він поперед хохлів не оголосив руську погоду кращою не лише за українську, а й взагалі — за будь-яку!