Царська охота
Шрифт:
Розумний песик Фанфан повертає до мене голову.
— Гав! Гав!..
— Молодець, — хвалить його господар. — Прийми, Микольцю, і мою дяку. Отже, — бадьоро, майже натхненно продовжує артист. — Перша проблема — троячка — у нас благополучно вирішена. Тепер, — голос його звучить вже майже врочисто, — до питейної точки прямуємо, але головне не в цьому. Нам треба знайти… Кого? Правильно, добірне товариство!
Оте — «добірне товариство» в його устах звучить колоритно, душевно і, звичайно ж, піднесено. Це була його щоденна мрія: троячка, чарка і — чи не на першому плані — добірне, неодмінно добірне товариство. Себто коли він вип’є чарочку, йому вкрай будуть потрібні розумні, уважні і вдячні слухачі, яким нічого не треба розжовувати і які вміють поцінувати дотеп і взагалі бути вдячними слухачами. Після чарки з Миколи Федоровича заб’є фонтан красномовства, дотепів, різних цікавих історій, бувальщин, байок і придибенцій, розповідатиме він артистично, талановито, по-яковченківському неповторно, тож йому потрібні не які-небудь слухачі, а своєрідні майстри слухання, які могли б належно оцінити його неперевершений дар оповідача… Себто за талантом і вмінням слухати вони мусять бути йому рівнею, його таланту, достойні його неперевершених монологів.
Тож він і клопотався (після того, як, врешті-решт, знаходилася вкрай необхідна троячка):
— Микольцю, нам зараз вкрай потрібне добірне товариство, адже без нього випивка буде всього лише випивкою. А я випивки заради випивки терпіти не можу…
На сцені він був Бог і цар, поза сценою, в побуті, в особистому життя — звичайною людиною, якій були притаманні й слабкості. Але вони його не принижували, навпаки, підкреслювали, що він і в побуті, як казав Шельменко, такий, та трішечки не такий. Бо і в слабкості своїй він був великим Артистом Коміком (всюди, де він з’являвся, неодмінно його оточували, і там уже лунав сміх), хоч глибоко в його чутливій душі бриніла й бриніла трагічна струна…
Його не стане в 1974 році — апендицит. А швидке приїде запізно. Невдовзі піде зі світу цього і друга, остання його дочка Юна, тепер усі вони — дружина, дві дочки й він — на Байковому кладовищі.
Цього року йому виповнилося б 100 років. До цієї дати у скверику біля театру ім. І. Франка встановлено знаменитому коміку (скульптори Володимир та Сергій Чепелики) пам’ятник — оригінальний, як і сам артист: бронзовий Яковченко сидить на лавочці, а біля нього вірний друг його — пес Фанфан.
Той Фанфан, якого знав увесь мистецький (та й не тільки) Київ. Микола Федорович його любив і всюди брав із собою. І часто розказував про нього різні придибенції. Ось одна з них:
— Поїхав я з Фанфаном на полювання до Десни… Йдемо луками до пречудового озерця, а там — дичини та дичини!
Я й кажу Фанфану: дивись, мовляв, скільки качок!
Він оглянувся, сюди-туди подивився, повернув морду до мене, й здивовано питає:
— Де?
І нічого дивного, що не побачив, уже тоді песик мій любий на зір почав потроху слабувати…
«А ТО Я ТОБІ ОДІРВУ ГОЛОВУ, А ТОДІ СКАЖУ, ЩО ТАК І БУЛО»
Це він так багатьом охоче й щедро обіцяв (майстер, як кажуть, на всі руки): я тобі, мовляв, голову одірву, а потів скажу, що так і було…
Взагалі, дивно. Чоловік написав з десяток чи й більше книг (оповідання, повісті, комедії, навіть роман) з десятками персонажів, які впереваж на ті часи були архіправильними, ідейними, зображеними чи не методом іконопису, сиріч соціалістичного реалізму, і всі вони забулися одразу ж по смерті свого творця (більшість ще й за його життя), і лише один з них — якийсь комічно-пришелепкуватий дивак з когорти швейків (власне, бандит за тодішньою термінологією) — не просто вцілів у пам’яті читачів та в історії літератури, а й навіть став зразковим сатиричним типажем. Принаймні, його ім’я стало прозивним, як у Гашека Швейк, хоч персонажі ці за масштабом і талантом їхніх авторів не порівняти. І завдяки цьому бандитові письменник уцілів в історії літератури, залишившись автором одного-єдиного образу (навіть не твору), на який він, мабуть, і надій не покладав…
Мова про Леоніда Юхвіда, харківського письменника, сьогодні добряче забутого творця красного (без іронії) письменства. Народився він 1909 року в с. Гуляйполі на Запоріжжі, помер у Харкові в 1968-му. Український радянський письменник (тоді неодмінно з таким майже сакральним доважком), член КПРС, учасник Другої світової, нагороджений орденом. Літературну творчість розпочав у 1927 році. Автор збірок оповідань «На життя» (1931), повістей «Мишко Конюшенко» (1946), «Вояка» (1953), «Оля» (1967), роману «Вибух» (1932), збірок п’єс «Комедії» (1954) та «Маленькі комедії». (Як розповідав авторові цих рядків один із старійшин нашої поезії (і гумору теж) Олекса Ющенко, був Юхвід товариським, вдатним до гумору, тож і сипав у компанії серіями анекдотів, з ним завжди було весело й просто — душа компанії, природжений гуморист). Ще видав у 1964 році книжечку «До побачення в травні». Оце, здається, й усе. Хоча й немало. За кількістю…
З усіх комедій Юхвіда випробування асом витримала лише одна. Та й то завдяки лише одному її персонажеві. Отож мова йде про «Весілля в Малинівці», героїчну, як визначено жанр, комедію.
Є на Харківщині селище міського типу з поетичним найменням Малинівка. Не відаю, чи вона стала прообразом Юхвідової Малинівки (мабуть, просто збіг у назвах), але сьогодні друга Малинівка — комедійна — відоміша за першу, реальну. Та Малинівка (Юхвідова), у якій влаштував останнє своє весілля отаман Гриціан Тавричеський. «Отаман, як ідіот, кожної суботи жениться і п’є спиртноє, а я повинен тут стояти, як на виставці животних», — це із скарги його ад’ютанта. Отого, що: «А то я тобі одірву голову, а потім скажу, що так і було…», або «Стій, стріляти будемо!..»
Але жодної голови він не відірвав (принаймні, в комедії) і ні в кого так жодного разу й не вистрілив, та й сам не любив, щоб і в нього стріляли («Для чого стріляти? Ще в око попадеш. Краще розійдемося красиво…»). Це він, Попандопуло, ад’ютант отамана Гриціана Тавричеського, чий загін захопив Малинівку.
Відомо, що він з Одеси, із знаменитої Молдаванки, хизувався червоним галіфе. В Червоній Армії такими штанами особливого крою, саме червоного, ідейного кольору, нагороджували найкращих командирів (революційна, так би мовити, відзнака), а він їх виміняв за один із семи кулеметів отамана Грицька, чи то пак, Гриціана Тавричеського, чиє воїнство, за словами всезнаючого ад’ютанта, складається «з абсолютно мирових хлопців — це факт. Щоб я пропав! Коні, правда, трохи гірші, а хлопці — форменні звірі, вроді мене». А загалом вояків «морд півтораста набереться». Але у зв’язку з тим, що «зараз у отамана нема золотого запасу, то деякі розбігаються. І правильно! Якщо так далі буде, я й сам розбіжуся в різні сторони. Хай Гриша сам жениться і сам весілля справляє. У минулому Попандопуло «служив на губернській виставці животних», а тепер не просто ад’ютант отамана, а й навіть його касир у ранзі міністра фінансів. «Плачу контрибуцію. Ось на. Що ти, що ти, справжні гроші, асигнації, сам робив. Ось підпис: ад’ютант і головний касир з фінансових справ».
Героїчна комедія (до неї краще підійшло б визначення: бутафорська) «Весілля в Малинівці» має аж 14 дійових осіб, але тільки він один. Попандопуло з Одеси, вийшов з-під пера автора не просто живим, колоритним — справжнім сатиричним образом. Решта героїв — ходульно-плакатні, мертвонароджені. Це просто маски, носії певних ідей, бліді тіні реальних людей.
«Весілля…» написане в жахливому 37-му — пік кривавих репресій, коли переможці бандитів Гриціана Тавричеського залили кров’ю захоплену країну, але бандитами чомусь не вважалися, навпаки — народною владою. Тож писати в той час комедію було нонсенсом, таким собі банкетом під час чуми. Друге її народження, цього разу успішніше, відбудеться через 30 літ, за рік до смерті автора, коли Москва екранізує «героїчну комедію», і вона почне тріумфальну ходу на кіно- й телеекранах. Дивляться її із задоволенням і сьогодні. Весела. А втім, стрижнем її все одно лишається він, Попандопуло з Одеси, що його так блискуче зіграв знаменитий Михайло Водяний — теж з Одеси, комік, народний артист СРСР, з 1954 року — актор одеського театру музичної комедії. В його доробку і Мишко Япончик («На світанку» О. Сандлера), і Галушка («Кому посміхаються зорі» Б. Александрова), і Яша Буксир («Біла акація» І. Дунаєвського), і… І чимало інших, не менш блискучих ролей. Але вершиною в його доробку все-таки став Попандопуло з музичної комедії «Весілля в Малинівці» концертмейстера, диригента і композитора Олексія Рябова, який ще року 1938-го створив веселу однойменну оперету, яка потім і лягла в основу московської екранізації. Попандопуло Михайла Водяного став еталонним, хоч бурлеск в екранній версії «Весілля в Малинівці» (як і в однойменній опереті) доведено до крайнощів. І не вина актора, який блискуче впорався зі своєю роллю, що загалом стрічка далека від досконалості. Це, власне, лубок, у якому плакатні персонажі діляться на два протилежні табори: праведників і грішників, чистих і нечистих, янголів та бісів, іконописних героїв і покидьків. Перші — це ті, хто, звичайно ж, за радянську владу (янголи), другі — ті, хто проти неї (негативи). Перші вийшли схематичними у своїй архіправильності, ходячими проповідниками прописних істин і чеснот, другі — живіші, цікавіші, але й вони шаржовані до невпізнанності. Загальна біда тодішньої літератури в тому й полягала, що «свої» — золото (такі собі ісусики), супротивники — паскуди з паскуд. Перші — вмістилища всіх чеснот, другі — карикатурні дурні; свої, зрештою, святі герої, другі — традиційні бандити. (Словникова цитата: «Бандит: про того, хто належить до контрреволюційної банди, ворожого війська, або про шпигуна, диверсанта і т. ін.»). Цікаво, що свої шпигуни та диверсанти такими не є, вони — благородні розвідники, ну ще — народні месники.
Першими в комедії (також в опереті та екранній комедії) виступають котовці. Це тепер ми знаємо, що червоні — та ще в роки розбурханої ними громадянської війни — були далеко не святими, не такими янголами, як їх заведено було зображувати в підцензурній радянській літературі. Це Попандопуло — бандит за тодішнім табелем про героїв — який тільки що, так і вигукує: «Стій! Стріляти будемо!», але ніколи не стріляє (взагалі, невідомо, чи він хоч тямив стріляти? Мабуть, таки ні, а червоні стріляли своїх (своїх чи не в першу чергу), хіба ж так — в ім’я р-революційної законності! Їхній ватаг Котовський, по суті, теж отаман з великої дороги, той же Гриціан Тавричеський, тільки по другий бік барикад. До сімнадцятого Гришка Котовський — розбійник, бандит, грабував (даруйте, реквізував) і вбивав не гірше за Грицька Тавричеського. В його офіційній біографії це соромливо прикривається рядком «підтримував боротьбу бессарабських наймитів», але, вчасно перекинувшись на бік червоних, з бандита й розбійника (недавно його син засвідчив у пресі: «Отец грабил исключительно по идейным соображениям». Але — грабував) став героєм громадянської війни, «видатним полководцем». На чолі 17-ї кавдивізії боровся з махновцями в Україні, з антоновцями в Росії, там і там жорстоко придушував селянські виступи, заливаючи кров’ю все на своєму шляху та устеляючи його трупами хліборобів — так він і долав кар’єрні висоти. У 1925 році в місті Бірзулі (Молдова, нині Котовськ) був, зрештою, вбитий своїми.