Царська охота
Шрифт:
До речі, хоч Змій, а до жіночої вроди і він був небайдужим (а втім, хто до неї може бути байдужим?). Зрештою, жінка його й згубила — стара, як світ історія, що не раз потім повторювалась і ще буде повторюватись та множитись. Пригадуєте переказ «Кирила Кожум’яка»? Горинич необачно закохався в княжу дочку, яку кияни привели йому на чергове снідання. А захопившись, обмовився: подолати його може лише одна людина у всьому тодішньому світові — Кирило Кожум’яка, який у Дніпрі мне шкури… Зрештою, Кирило Кожум’яка і вгепав булавою триклятого Горинича! Щоб знав, як довіряти красуням!
Так ось, цей спокусник жіноцтва (вважалося, що Змій дуже любив літати до тих вірних дружин, які сумували в розлуці за чоловіками), душогуб і руйнівник, мешкав на Лук’янівці в печері — недарма ж вона звідтоді зветься Змієвою. Отож і думається: чи не час уже на вході до Лук’янівської печери пригамселити табличку: що так, мовляв, і так, у цій печері жив Змій Горинич? Певні, що туристи (та й просто цікаві) так і повалять подивитися на підземні Змієві апартаменти. І кожен з острахом подумає: а раптом Горинич і досі там живе? Га? І Кирило Кожум’яка досі з ним змагається?..
До речі, про Кирила. Що не кажіть, а таки колоритний був чоловік, отой змієборець, такого нині ще треба пошукати, та чи й знайдеш подібного? Бо якщо Зміїв і нині чимало (не перевелося ще подібне гаддя в Україні), то на Кожум’як у нас постійний і гострий дефіцит — вседержавний. Тож годилося б поставити біля печери на Лук’янівці (чи, може, в урочищі Кожум’яки) скульптурне зображення цього відважного змієборця, захисника простого люду. А чому б і ні? Тим більше, коли стільки різних гориничів і тугаринів розвелося. Правда, живуть вони нині не в печерах, але це вже, як кажуть, інша тема…
ТО ЩО Ж ВОНО ТАКЕ — ЩАСТЯ?
Виявляється, це всього лише «стан цілковитого задоволення життям, відчуття глибокого вдоволення й безмежної радості, яких зазнає хто-небудь».
І як усе просто! Встав ти, приміром, одного ранку, потягнувся, кави попив, ще збадьорився і знічев’я сказав собі: а годі мені нидіти й скніти! Починаю відчувати «глибоке задоволення та безмежну радість від життя» — пора й мені щасливим ставати.
Дай Боже!
Щоправда, і Поте був правий, коли писав:
Спочивають добрі люде. Що кого втомило: Кого — щастя, кого — сльози, Всіх нічка покрила…Щодо першого покриття — щастям — ми нічого не маємо, а ось щодо сліз… Доведеться їх вигнати з нашого буття.
Хіба що залишити їх для одного випадку — сміху. Щоб вони тільки від нього, голубчика, набігали. Від сміху.
А втім маємо ще й добродіїв-антагоністів — песимістів та оптимістів. У перших світобачення «сповнене тільки безнадії» та ще й «недовіри до майбутнього», тому вони мають схильність «бачити у всьому тільки погане»; у других — життєрадісне світобачення, що спирається на віру в щасливе майбутнє, успіх, тож у них «схильність у всьому бачити позитивне, світле».
І від такого поділу — на песимістів-оптимістів, — людству ніде подітися. Бо це — як ніч і день. Хочеш ти цього чи ні, а ніч неодмінно змінюється днем і навпаки.
Але ж є і просвіток. Вперше за роки незалежності у нашій країні оптимістів з’явилося аж втричі більше, ніж запеклих песимістів.
Такі дані соціологічного опитування, що його провів у 110 населених пунктах всіх областей України і Криму (було опитано 2000 чоловік) Київський міжнародний інститут соціології.
І ось — увага! — його результати: 22,9 % респондентів на запитання, чи вважають вони себе щасливими, відповіли «так». Та ще 26 % — «швидше так, ніж ні».
І лише 10,4 % вважають себе нещасливими.
А число задоволених життям людей зросло за останні 5 років з 6.6 % аж до 32 % і майже зрівнялося з числом незадоволених. Останніх — 34 %.
То хто ж ми такі, українці?
Щасливі чи нещасливі — як навзагал? Песимісти чи оптимісти?
Оскільки оптимістів стало більше аж втричі, то це вселяє… оптимізм. Білі й справді вже перемагають темних. Але й останніх ще чимало — біля сорока відсотків невдоволених життям. І з ними щось треба робити, адже вони всю бадьору звітність нам тягнуть униз. Очевидно найкраще (і — найрадикальніше) — ощасливити їх. Поголовно! Цим і має зайнятися наш уряд. Себто, нарешті й для уряду нашого знайдеться робота.
Ось тільки як їх, нещасливих, ощасливити? Як песимістів перевести в ранг оптимістів?
Підвищувати, скажете ви, якість життя в Україні. Можна. В деяких країнах так і роблять тамтешні уряди, але, звісно, на жаль, роблять лише для своїх громадян. А втім, підвищувати якість життя в Україні, це аж надто складно й морочливо. Простіше прийняти постанову: з такого-то числа місяця біжучого року всіх громадян України вважати такими, що не обділені щастям-таланом. А тому провести з усіма виховну роботу і переконати кожного громадянина в тому, що удачливим все ж таки краще бути, ніж навпаки.
А якщо деякі й після цього впруться на своєму (закоренілі песимісти) — що тоді робити? Правильно, проявити рішучість. В ощасливленні безталанних.
Слава Богу, маємо й приклад для наслідування.
У 1918 році більшовики Росії, побувши щось із рік біля захопленої ними влади, вирішили ні багато, ні мало, а всіх… ощасливити. Одним махом. Тож прийняли таку доленосну і разом з тим архірадикальну ухвалу:
«Железной рукой загоним человечество к счастью!»
І правильно. Так з ним і треба, з людством! Саме воно й не додумається попертися до щастя. Щоправда, чим все це закінчилося — відомо. Але ж не треба опускати руки. Що з того, що в більшовиків перший млинець пригорів. (Як, до речі, й решта). Можна й нам спробувати. Ось тільки залізної руки в нас, на жаль, немає. А без неї — чим поженеш інертне людство до примусових гараздів?