Царська охота
Шрифт:
Проснувся класик від того гармидеру, все збагнув, крутиться-вертиться в ліжку, а гахкання й не затихає. Він, бідолашний, вже було й вуха спробував заткнути — де там! От влип, думає. І взагалі, інтересна виходить картина. Він — визнаний класик української і радянської літератури, людина відома на увесь Союз, творчість його в школах та вузах вивчають, в історії літератури він зайняв солідне місце, ще й Спілку письменників очолює, депутат не одного скликання, член президії КПУ і самої КПРС, академік, лауреат багатьох державних премій. Відомий громадський діяч. Одних орденів Леніна в нього щось більше півдесятка, видав кілька багатотомників. Член Всесвітньої Ради миру і… І тут раптом таке…
Ну, викличе він міліцію, до нього вона примчить не забарившись. Якщо вже не мчить — ач яке бахкання здійняв той некультурний тип. А далі що? Міліція складе протокола, вранці його викличуть в ЦК-а на розмову до першого… Мда-а… Треба якось миром зам’ята скандали, токи той ревнивець не зґвалтував усі дачі, а з ними й село. Ну й підібрала ж Настя собі чоловіка!..
Отож, вийшов класик із своїх пенатів (нічка, місячна та гарна — як на замовлення!), спинився зі свого боку воріт на безпечній відстані, аби той… нервенний і його довбнею не шарахнув.
— Здрасті… — обережно і чемно так почав. — Ви, шановний, здається, щось хотіли мені сказати?
А чоловік шановний — нуль уваги, знає своє робить — трах і трах у ворота. Ну, це вже занадто. Класик аж дозволив свобі трохи розсердитись.
— Чого це ви, шановний, трахкаєте серед ночі у мої ворота?
А той як гаркне ледь чи не на все село:
— Ти мою жінку ночами трахкав і тобі нічого, а мені у твої ворота трахнути не можна?
«Взагалі — логічно», — змушений був зізнатися класик.
— Можна, бодай трохи тихіше, — попрохав. — Люди сплять, ви їх побудите.
— А я це й хочу зробити…
Еге-ге, занепокоївся і без того занепокоєний класик, таки побудить, довбня в нього важенна, а сам він… безкультурний… Доведеться… рублів п’ятсот йому відкупного дати…»
— Я згоден компенсувати деякі… е-е… моральні збитки…
У відповідь — трах-бах!
Бідні ворота! Шкода було воріт.
«Кепські справи, — занепокоївся кавалер більш як півдесятка самих лише орденів Леніна. — Була не була — запропоную тисячу…»
— Послухайте…
— Та ні, це вже ти с-слухай! — тр-рах! — Ледь ворота втримались.
«Дві, — поспішно вирішив про себе член ЦК-а керівної і спрямовуючої. — Шкода воріт. Ворота ж не винні…»
— Послухайте…
— Я вже наслухався, що ти тут із моєю жінкою видєлував, доки я в Сибіряці вкалував!..
«Дам три тисячі», — поспішно подумав член президії Всесвітньої Ради миру.
— Ти мою жінку…
— Та чув уже, не глухий, — поспішно вигукнув класик і, озирнувшись, поспішно перейшов на шепіт: — Чого кричати? Кожний конфлікт можна тихо та мирно владнати.
У відповідь теж саме трахкання. Ворота (шкода було воріт) вже ось-ось репнуть. Ні, ворота треба було рятувати, ворота, принаймні, не винні… І вирішив запропонувати чотири тисячі відкупного.
Тр-ра-ах!..
«Рознесе ворота й село зґвалтує, — занепокоївся класик, загледівши кілька вже освітлених вікон. — Дам чотири п’ятсот!..»
Тр-р-ах!!!
«Діло — швах! — в розпачі класик. — доведеться давати п’ять…»
— Послухайте, шановний, ворота ж не винні…
— Впораюся з воротами, до тебе доберуся…
«Шість, — твердо вирішив класик (воріт було шкода, не винні ж ворота) і аж жахнувся своєї щедрості нечуваної — це ж ціла машина! Потрахкав довбнею і заробив…»
— Скільки? — нарешті запитав ревнивець, але довбню над головою все ще тримав напоготові, ворота вже була перехняблені… — Кажи швидше, бо зараз твоїм воротам — амбець! (Він, правда, вжив інше, більш популярніше слівце, яке автор, будучи цивілізованим, не зважується навести).
Класик уже хотів було назвати «шість п’ятсот…» (гроші він мав), але в останню мить його наче щось за рукав смикнуло: не квапся, поцікався його ціною…
— А на вашу думку, скільки? — запитав з острахом — раптом назве тисяч десять? І нічого не зробиш, доведеться платити.
— Давай… — чоловік, певно, напруживши всі свої мозкові звивини, щось таки звідти видобув: — Давай… півлітру!
— Тобто… чого? — вкрай розгубився класик.
— Та вже ж не пива і не білого міцного, — аж розгнівався чоловік. — Настя моя — не остання баба, гони півлітру горілки!
Незважаючи на свою солідність, класик метеором метнувся до будинку і тим же макаром назад повернувся, несучи в кожній руці по пляшці. Та не горілки, а — коньяку імпортного.
— Ось… прошу.
— Обидві? — аж подивувався чоловік.
— Обидві. Для доброї людини і двох пляшок не шкода.
— Так би відразу, — вже подобрів чоловік. — А то… воріт йому шкода. Не за ворота беру, за Анастасію…
— Настіньку? — не второпав класик і миттєво прикусив язика.
Жінку того чоловіка, як вона стелила йому постіль, він називив не інакше, як Настусенькою, Натонькою і навіть Стасею, Стасунькою. І навіть — Тусею, Тусенькою… Але в даній ситуації вирішив не вдаватися до зайвої лірики. Та й чоловік не став чекати од нього лірики, схопив дві пляшки (ще передумає класик, щедро відвалив!) і наче розтанув в пітьмі ночі, лишивши класику на згадку про себе свою розчудесну довбоньку…
Майже до рану не міг заснути тієї ночі розтривожений класик. Качався самотній в холодній, якійсь аж неприкаяній постелі, відчуваючи, як йому поруч не вистачає покоївки Настусеньки…