Царська охота
Шрифт:
Гості вражено загукали: справді, у баночці з етикеткою «Кілька в томатному соусі» справжня чорна ікра! Делікатес! Дефіцит! Та й коштує — дай Боже, а тут за копійки дісталася…
Господар тим часом відкриває другу баночку.
— Тю! І ця з чорною ікрою. Та чи вони показилися, чи з великого похмілля випускали ці консерви на своїй фабриці?
І вже в азарті — з’явився спортивний інтерес, — відкриває одну по одній всі баночки — і в кожній з них виявляється чорна ікра!
— Оце так дарунок, оце так сюрпризик мені на іменини! А платив як за кільку в томаті. Шкода, що мало взяв, кільки цієї в магазині навалом! Якби ж знаття…
— А гастроном навіть не підозрює, яку «кільку продає», — висловлює хтось припущення. — Бо винувата консервна фабрика.
— Жаль, що гастроном уже зачинився, — зітхає господар. — А то б ще нагріб. Та й цієї нам вистачить, сідаймо за столи. Не понесу ж я назад у магазин цю ікру, як вона вже відкрита. Наливайте, будемо закушувати чорною ікрою — не пропадати ж добру! Шкода, що мало взяв…
Гості виголошували тости за іменинника, бажали йому «многая літа», щастя, здоров’я й нових успіхів на естраді (хоча якраз на естраді Пересмішник мав такі успіхи, що іншим вони й не снилися!) і, звичайно ж, не забували налягати на яства й питія. Смакували вишуканими коньяками (де ще такі скуштуєш!) і бралися за «дармову», як не забував нагадувати господар, ікру. На млинці накладали її стільки, що й тих млинців не було видно, а згодом транспортували її до власних ротів десертними ложками. Налягали й на інші страви. А господар ні-ні, та й зітхав:
— Се добре, але шкода, що немає кілечки в томатному соусі! Не пощастило мені цього разу з іменинами. Без кілечки і застілля не те. Але нічого, іншим разом надолужимо…
Чаркували й веселилися гості довго і розійшлися, ситі й захмелілі, далеко за північ. На ночівлю в іменинника залишився тільки його напарник по веселих інтермедіях. Погомоніли ще трохи, перехилили по чарці та й лягли спати.
А десь перед восьмою ранку Пересмішник навіщось розбудив свого напарника, хоча нікуди й не треба було спішити.
— Зараз таке побачиш… таке, — загадково казав, запрошуючи партнера до вікна. — Поглянь, що ти бачиш?
— Ну-у… вулиця… По той бік гастроном, де ти вчора купив консерви «Кілька в томатному соусі», у яких виявилася чорна ікра.
— Хоч і на похмілля, а — соображаєш, — вдався артист до свого звичного суржика. — Дивись іще… Що ти бачиш від дверима гастроному?
— Якихось людей із сумками…
— Протри очі й придивися: що то за покупці?
Той придивився (певно, остаточно прокинувшись):
— Та це ж твої вчорашні гості! Чого вони збилися під дверима?
Пересмішник хитро посміхається — задоволений, аж сяє.
— Захотілося їм моєї улюбленої кілечки в томаті…
— Себто чорної ікри, що в баночках з-під кільки?
— Атож… зараз ми поприсутствуємо на безплатній виставці — вперше не виконавцями, а глядачами.
Гастроном відчинився, і вчорашні гості Пересмішника з сумками один за одним протиснулися в двері… Ще по якомусь часі вони — теж один за одним, але вже з повними сумками, — почимчикували по домівках.
Напарник Пересмішника вже почав здогадуватися.
— То це ти?.. Твоя робота?
— Я, — Пересмішник сяяв знайомою мільйонам глядачів посмішкою. — Вважай, що це моє найдотепніше… ба навіть геніальне розігрування! Я аж росту у власних очах.
Що ж виявилося? Пересмішник за кілька днів до своїх іменин поїхав — не полінувався ж! — на консервну фабрику й про все домовився з директором. Заплатив у касу чималі гроші за ікру, що її тут же, дотримуючись усіх правил технології, закатали в консервні баночки, а на них поналіплювали етикетки «Кілька в томатному соусі». Замовник забрав товар, привіз його у той гастроном (у ньому якраз були ці консерви в продажу) і залишив у кабінеті знайомого директора, застерігши, що забере їх у день свого народження за 15 хвилин до закриття магазину — щоб гості не встигли того ж дня туди побігти. Ну, а далі все відбулося за сценарієм…
Ще через кілька хвилин Пересмішнику подзвонив директор того гастроному.
— Від імені трудового колективу і дирекції виношу вам подяку: ви допомогли нам за кілька хвилин реалізувати увесь запас кільки в томатному соусі, що вже було затоварила магазин…
— Чи не надто гострий розиграш? — обережно поспитав напарник.
— А де ти бачив тупий гумор чи сатиру? — у відповідь Пересмішник. — У нас із тобою його, здається, немає, не було і, певен, не буде. Хай буде їм наука… І взагалі не хвилюйся, жодних претензій до мене не буде — ось побачиш!
Так воно й сталося. Жоден з тих, хто попався Пересмішнику на гачок, так ніколи й не заїкнувся, що нагріб добрячу сумку «Кільки в томатному соусі». Всі вони не помилилися: в консервних баночках з етикетками «Кілька в томатному соусі» і справді виявилася кілька в томатному соусі. Все, як кажуть, відповідало прейскурантові. Кілька була натуральна, без обману — які ще претензії можуть бути? Ота сама, що називається «маленька промислова рибка з родини оселедцевих». Та, яку так любив — таки справді любив, та ще за доброю чаркою і в доброму товаристві, хоч і мав змогу купувати осетрину, — незабутній Пересмішник.
ШАНСОНИ МИ ТЕПЕР, ШАНСОНИ…
Був колись у мене приятель на прізвище Співак, Кирило Співак. (Відрекомендовуючись, він — чоловік, взагалі, з прибамбасами, — любив ввернути: Співак, або ж, по-модному, по-руському — Пєвєць).
Працювали ми в одній фірмі. Вже тоді Співак (він же Пєвєць) у всьому перед вів. Ініціативним був, маленька голова його завжди переповнювалася ідеями, пропозиціями тощо. На зборах одним з перших виступав — штовхав у маси ідеї та задуми. Завжди був попереду, як сам казав: в авангарді. Ініціатор-раціоналізатор. Активіст громадського життя. У передовиках, зачинателях різних починів — тоді вельми модних — ходив. Але згодом наші дороги розійшлися, і він зник з моїх обріїв. Років з дванадцять не бачились. Я вже й забув його. А це якось здибую Кирила на Хрещатику, біжить кудись притьмом (він завжди не ходив, а — бігав — з ідеями та пропозиціями), аж поли плаща метляються, капелюх на потилицю збився, в руках незастебнутий портфель, з якого папери вивалюються. Активіст наш колишній! Ініціатор! Постарів, щоправда. Але ж час. Я теж звідтоді не помолодів.
— Співак? — кричу. — Постривай! Скільки літ, скільки зим! Як живеш, Співаче? — ми його здебільшого не прізвище звали.
А він погордливо:
— Ви обізналися, добродію. Я не Співак, я — Шансон, до вашого відома!.. Кирило Шансон.
— Тю! Який ти, вибачай, Шансон, Кириле? Чого це ти себе обзиваєш? Ти ж з діда-прадіда Співак.
— Був Співаком, але настали нові часи і віяння. Шансони ми тепер.
— І за які ж це гріхи?
— Та не за гріхи, турок ти! Прізвище я поміняв. Суть та ж сама залишилась, тільки вийшло облагороджено. По-французькому і культурно. Адже шансон і є по-їхньому, по-французькому — співак. Виконавець шансонів. Себто, пісень.