Царська охота
Шрифт:
Будучи значно старшою, його московська пасія давно померла, відтоді він живе сам-один в шикарній квартирі в столиці сусідньої держави, має генеральську пенсію. А це вирішив приїхати в Україну, на свою колишню батьківщину — потягло як журавля у вирій. І тут з ним сталося потрясіння. Чи — прозріння. Пйотр Петров зробив приголомшливе для себе відкриття: він уже чужий серед своїх (не ставши своїм серед чужих) і батьківщини у нього по суті немає, а є лише місце проживання в сусідній державі. Це його і вбило. Морально».
Із стенограми допиту:
«— То хто ви, врешті-решт,
— Я вже скоро піввіку, як не Петро Петренко.
— А хто ж ви?
— Та я ж і кажу: труп. Я сам себе вбив ще сорок років тому. І від своєї сім’ї відмовився, від дітей, від батьківщини…
— Послушайте, гражданін, — спалахнув сержант. — Бросьте ви єнто… сказки гуторить: убив, убив… Ви ж іще живий.
— Як Пйотр Петров з чужої столиці — так. Живий. Як Петро Петренко з українського Надросся, з Богуслава, батьківщини своєї — мертвий. Я сам у собі Петра Петренка вбив, українця, а виплодив манкурта. Сам себе і батьківщини позбавив. Навзамін маю лише прописку в чужій столиці…
— Ми вже чули, що ви — ніхто.
— А я і є ніхто. Великий НІХТО.
— Т-туди т-твою!.. — спалахнув сержант.
— В душі — Сахара, — не слухав його затриманий. — Я — ходячий труп. Оболонка для споживання їжі та відправлення природних відходів…
— Уф-ф-ф!!! — схопився сержант. — Дайте мені води! Цей псих мене задовбав! Риба шукає де глибше, людина — де лучче, а він… Не пойму я цих… хахлов.
— Алое ж ти сам — хахол, — нагадали йому.
— На жаль. Але я готовий поміняти свою національність на престижнішу. А цей дурак плаче за цією… тьху. Хохландією. Ех, пожити б, як він, — у зореносній!..
Тоді із затриманим вирішив поговорити інший, терпеливіший чин.
Почав він м’яко і наче аж співчутливо:
— Шановний, заспокойтеся. Як я вас розумію, після сорокарічного життя в чужому краї ви нарешті приїхали на свою колишню батьківщину і відчули себе… чужим. Серед своїх. Себто безбатченком, так? Людиною яка колись втекла з України, а виявилось, що насправді від самої себе. Але від самого себе неможливо втекти, так? І ось ви відчули себе людино, яка відцуралася… е-е… заради вигоди від самого себе, свого народу, своєї національності, батьківщини. І навіть від свого батьківського прізвище. Зрештою, від самого себе. Так? І це сталося з одного боку під впливом страху, що його ніс тодішній режим, а з другого — заради кар’єри…
Затриманий трясся й бурмотів:
— На жаль, саме так. Я все втратив. І, зрештою саме життя, бо превів його на ніщо. Там я не став своїм, а тут став чужим. Тепер я вже і не Петро Петренко, і не Пйотр Петров. Я тепер — неопізнаний труп. Ще живий, але вже давно мертвий. І ні там не потрібний, ні тут. Я спустошений, вичавлений. Я — ніхто. Україна є, а мене немає.
— Псих! Не інакше, як нарк скритий! Задовбав своєю Україною все відділення, — бурчав сержант. — Теж — знайшов за ким плакати — вік би її не бачити! У нього пенсія в Москві — ого-го! Квартира! У нього навіть солідна хвамилія — Пйотр Петров, а не якийсь там… Петренко, не Рябошапка, як у мене. А він… За якимось Петром
— Ти — що? — шикнули на нього. — Забув, у якій країні живеш? Сьогодні в незалежній… Це, колись лайливе слово, стало ознакою патріотизму.
— Але того типа треба дєйствітєльно… посадити!
— Тю! Заснув і досі не проснувся? Та сьогодні в нєзалєжной за таке не садять.
— Да-а? А жаль. Коли садили — тоді порядок був. А тепер… Навіть органи у нас уже не ті… І гулаги в Сибіряці завдяки цій… нєзалєжності здуру втратили. А які гулаги були! Всю планету пройди — кращих не знайдеш!
— Тссс!
— А чого мені бояцця? Я про це і вголос можу сказати. Хай бандьори із Західної шепочуться, а наше дєло правоє: ми побєдім. І я в себе вдома, я тут хазяїн, туди його… перетуди!..
— Отже, — підсумував лікар, якого було запрошено до РУ МВС оглянути затриманого. — Громадянина Петрова треба серйозно лікувати. Бажано в стаціонарі.
— Тобто, в психушці?
— Ну, скажемо так: в обласному психоневрологічному диспансері.
— У тому, до якого його погрожували запроторити ще сорок років тому?
Лікар лише плечима стенув:
— Не знаю, я не політик. Я всього лише ескулап. Як накажуть, так і поставлю діагноз. І думаю, що суть не в термінології. Хоча… — озирнувшись, шепнув: — Можуть ті… рухівці, підняти галас, що ми й сьогодні той… у психушку…
— Але ж він ніби… е-е… справді ненормальний. Принаймні, заявляє, що він… труп неопізнаний. Чого ж іще треба? Він же… опасний. Для общєствєнності…
— Очевидно, це він — щодо трупа, висловлюється так… м-м… фігурально. Хоча лікування йому не зашкодить. А там — дивіться…
Затриманого вже виводили з райвідділу, щоб газиком відвезти до обласного психоневрологічного диспансеру, як на ґанок вискочив черговий:
— Ей, ей?! Постривайте, я ж забув про сопроводиловку.
Повернувшись до кабінету, заходився швидко й розмашисто виводити:
«Сім настоящим направляєця в больніцу для лєчєнія і прійнятія срочних мєр гр. Неопознаний людський труп в кол. 1 (один) екземпляр мужского пола, примерно 70 лєт под клічкой Пйотр Петров, которий заявляєт, шо он Пйотр Петров і шо он сам себе вбив — возможна манія прєслєдованія но разбірайтєсь самі. Соц. проісхождєніє (за власним зізнанням): НІХТО.
Черговий РУ МВС такий-то.
P. S.
— «Людський труп, який блукав вулицями…». Тьху, що вони тут понаписували, — вилаявся черговий і дописав: — «больной страждаєт за Україной. Відать дєйствітєльно націоналіст — учтітє ето! Он мешает гражданам жіть нормальной полноценной жізню в нєзалєжной Українє».
ПРОЦЕДУРА СТРАТЕГІЧНОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
— У вас що? Процедура стратегічного призначення? Прошу… Вас як?.. По вищому класу? О’кей! З одеколоном «Шипр» влаштовує?