Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Після того, як ми вперше були ан-тет, [25] ти пішла до струмка в гаю.
— Еге.
— Ти відрізала собі пасмо волосся.
— Еге, — той самий голос людини, що спить. — Відрізала.
— Ти збиралася обрізати його повністю?
— Так, до самих коренів.
— Ти знаєш, хто наказав тобі це зробити?
Довга пауза. Коли Роланд вже збирався звернутися по допомогу до Алана, Сюзен сказала:
— Рея. — Знову пауза. — Вона мацала мене.
25
Ан-тет — разом.
— Так, але що сталося пізніше? Коли ти стояла на ґанку?
— А щось було й раніше.
— Що?
— Я принесла їй дров, — сказала вона і замовкла.
Роланд глянув на Катберта, і той лише знизав плечима. Алан розвів руками. Роланд хотів було попросити його вийти вперед, але вирішив, що для цього зарано.
— Поки що забудьмо про дрова і про все, що трапилося раніше, — сказав він. — Поговоримо про це потім. Що трапилося, коли ти збиралася йти? Що вона сказала тобі про твоє волосся?
— Прошепотіла на вухо. І в неї був Ісус-людина.
— Що прошепотіла?
— Не знаю. Далі все рожеве.
Він кивнув Аланові. Той закусив губу і виступив уперед. Вигляд у нього був переляканий. Та коли він узяв руку Сюзен у свої долоні й заговорив до неї, його голос був рівний і звучав заспокійливо.
— Сюзен? Це Алан Джонс. Пам’ятаєш мене?
— Еге — той, що був Річардом Стоквортом.
— Що Рея прошепотіла тобі на вухо?
її чоло перерізала зморшка, наче тінь набігла на сонце.
— Я не бачу. Все рожеве.
— Тобі не треба бачити, — сказав Алан. — Якраз бачити зараз і не потрібно. Заплющ очі, щоб ти взагалі не могла бачити.
— Вони вже заплющені, — трохи роздратовано сказала вона. «Їй страшно», — подумав Роланд. Йому раптом захотілося зупинити Алана, розбудити її, проте він стримався.
— Внутрішнє око, — уточнив Алан. — Око пам’яті. Заплющ його, Сюзен. Заплющ заради свого батька і скажи мені, що ти чуєш, а не бачиш. Що вона сказала.
Зненацька її очі розплющилися — вона вже не дивилася внутрішнім зором. Це було приголомшливо. Вона дивилася на Роланда, не бачачи його, дивилася крізь нього, очима стародавньої статуї. Роланд ледь втримався, щоб не скрикнути.
— Ти стояла на порозі, Сюзен? — спитав Алан.
— Еге ж. Разом з нею.
— Повернися туди.
— Еге, — голос людини, що спить. Кволий, проте виразний. — Навіть із заплющеними очима я бачу світло місяця. Він великий, як грейпфрут.
«Це грейпфрут, — подумав Роланд. — Тобто він рожевий».
— І що ти чуєш? Що вона говорить?
— Ні, спочатку я кажу, — примхливим голосом маленької дівчинки. — Спершу я кажу, Алане. Я кажу: «Нашу справу закінчено?», а вона відповідає: «Ну, є ще одна дрібничка», а потім… потім…
Алан делікатно стис її руки, передаючи їй імпульс свого дару. Вона слабко пручалася, але він не дозволив їй забрати руки.
— А що далі?
— У неї срібний медальйончик.
— Так?
— Вона нахиляється ближче і питає, чи я її чую. Я відчуваю її дихання. Смердить часником і чимось набагато гіршим, — Сюзен скривилася від огиди. — Я кажу, що чую її. А тепер я бачу. Бачу медальйон у її руці.
— Дуже добре, Сюзен, — мовив Алан. — Що ще ти бачиш?
— Рею. В світлі місяця вона схожа на череп. На череп з волоссям.
— О боги, — пробурмотів Катберт і схрестив руки на грудях.
— Вона наказує мені слухати. Я кажу, що слухатиму. Вона наказує, я маю послухатися. Я обіцяю. Вона каже: ти хороше дівча. І гладить моє волосся. Весь час. Мою косу, — Сюзен спроквола підняла руку, бліду в примарному світлі склепу, до свого білявого волосся. — А тоді вона шепоче, що я маю дещо зробити, коли втрачу цноту. «Дочекайся, — каже, — коли він засне, а тоді відріж собі коси. Всі до останньої волосини. Біля самого черепа».
Хлопці з жахом слухали, як її власний голос перетворюється на голос Реї, гарчить і стогне, як стара карга з Коосу. Навіть обличчя, все, крім порожніх сонних очей, набуло рис відьми.
— «Відчикриж усе, дівчино, до останньої волосини, і повертайся до нього лиса, ніби щойно з лона матері! Побачимо, як йому це сподобається!»
Вона замовкла. Алан повернув бліде обличчя до Роланда. Його губи тремтіли, але її рук він не випускав.
— Чому місяць рожевий? — спитав Роланд. — Чому, коли ти намагаєшся все згадати, місяць стає рожевий?
— Він світиться таким кольором, — голос Сюзен звучав на межі між здивуванням й радістю. Наче вона виповідала таємницю. — Вона тримає його під ліжком. Не знає, що я бачила.
— Ти впевнена?
— Еге ж, — сказала Сюзен і додала таким тоном, ніби це була звичайна річ: — Якби вона дізналася, то вбила б мене. — Вона захихотіла і сказала те, що вразило їх усіх: — У Реї місяць під ліжком у скрині, — проспівала голосом малої дитини.
— Рожевий місяць, — констатував Роланд.
— Еге.
— Під ліжком.
— Еге, — Сюзен таки вдалося витягти руки з долонь Алана. Вона накреслила ними в повітрі коло. Подивилася вгору, і на її обличчі промайнула страшна жадоба. — Я б хотіла його мати собі, Роланде. Так, хотіла б. Такий гарний місяць! Я бачила його, коли вона послала мене по дрова. Крізь вікно. Вона виглядала… молодою, — а тоді повторила: — Я б хотіла мати таку річ.
— Ні, тобі не можна її мати. Вона точно в Реї під ліжком?
— Еге ж, у магічному місці, яке вона створює пасами.