Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
У Катберта відібрало дар мови.
— За Джонасом! Святі боги! Вухам своїм не вірю! Знаєш, якби за поганий смак у коханні вішали, твоя тітка померла б молодою.
Сюзен засміялася, обхопила коліна руками і кивнула.
— Час іти, — сказав Роланд. — Якщо з’явиться інформація для Сюзен, ми скористаємося червоним каменем у стіні «Зеленого серця».
— Добре, — зрадів Катберт. — Забираймося звідси. Тутешній холод уже помалу пробирає мене до кісток.
Роланд підвівся, розминаючи ноги.
— Найважливіше те, що вони вирішили залишити нас на свободі, поки згортатимуться і тікатимуть. Це наша головна перевага. А тепер…
Тихий голос Алана змусив його замовкнути.
— Ми забули про щось дуже важливе.
Роланд знову сів навпочіпки і питально глянув на Алана.
— Відьма.
Сюзен здригнулася, але Роланд лише нетерпляче розсміявся.
— Вона не стане нам на заваді, Алане. Не розумію, як би їй це вдалося. Навряд чи вона бере участь у Джонасовій змові…
— Я теж сумніваюся, — сказав Алан.
—..до того ж ми з Катбертом переконали її мовчати про мене і Сюзен. Якби не це, її тітка вже давно стояла б на вухах.
— Але невже ти не розумієш? — спитав Алан. — Річ не в тім, кому Рея могла розпатякати. Питання в тому, як вона взагалі про це дізналася.
— Він рожевий, — ні сіло ні впало сказала Сюзен. Пальцями вона торкалася того місця в своєму волоссі, яке помалу відростало.
— Хто рожевий? — спитав Алан.
— Місяць, — вона похитала головою. — Я не знаю. Не знаю, про що я. Мізків у мене не більше, ніж у Пінча і Джиллі… Роланде? Що таке? Тобі зле?
Роланд уже не сидів навпочіпки, він зненацька повалився на землю, всипану трояндовими пелюстками, і мав такий вигляд, наче от-от зомліє. За стінами мавзолею потріскувало опале листя, наче пересипалися кістки, і кричав дрімлюга.
— О боги, — тихо мовив він. — Цього не може бути. Невже це правда? — він зустрівся поглядом із Катбертом.
Увесь жартівливий настрій останнього мов рукою зняло. Обличчя стало жорстким і розважливим. Таким Катберта не впізнала б навіть рідна мати… чи не схотіла б упізнавати.
— Рожевий, — сказав він. — Як цікаво. Хіба не це слово згадав твій батько, Роланде, відпроваджуючи нас із дому? Він попереджав нас про рожевий. Ми ще тоді подумали, що то він так пожартував. Майже.
— Ой! — очі Алана стали круглими. — Ой, курва! — бовкнув він, а тоді згадав, що поряд сидить кохана дівчина найкращого друга, і затулив рота долонями, зашарівшись по самісінькі вуха.
Але Сюзен навіть уваги не звернула. Перелякано й спантеличено вона дивилася на Роланда.
— Що? — спитала вона. — Що тобі відомо? Скажи мені! Скажи!
— Маю знову тебе загіпнотизувати, як тоді, у вербовому гаю, — сказав Роланд. — Треба зробити це негайно, поки ми своєю балаканиною не скаламутили твоїх спогадів.
Усі побачили, що, поки вона говорила, Роланд сягнув до своєї кишені. Тепер він витяг звідти патрон і пустив його гуляти тильним боком своєї долоні. Її погляд миттю прикипів до нього, як сталь — до магніту.
— Можна? — спитав він. — Тільки з твого дозволу, люба.
— Еге ж, якщо треба, — її очі розширювалися і помалу скляніли. — Не знаю, чому ти гадаєш, що цього разу буде щось нове, але… — вона замовкла, та погляд і далі стежив за танцем патрона на кісточках пальців Роланда. Коли він припинив рухати патрон, її очі заплющилися. Дихання було спокійне і рівне.
— О боги, вона як той камінь, що пішов на дно, — зачудовано прошепотів Катберт.
— Її гіпнотизували й раніше. Гадаю, то була Рея, — Роланд помовчав. А тоді: — Сюзен, ти мене чуєш?
— Еге ж, Роланде, я добре тебе чую.
— Хочу, щоб ти почула інший голос.
— Чий?
Помахом руки Роланд покликав до себе Алана. Подолати перепону в підсвідомості Сюзен (чи знайти обхідний шлях) було до снаги лише йому.
— Мій, Сюзен, — сказав Алан, підходячи до Роланда. — Впізнаєш?
Вона всміхнулася, не розплющуючи очей.
— Еге ж. Ти Алан. Колишній Річард Стокворт.
— Точно, — збентежений, він глянув на Роланда — мовляв, Що я маю в неї питати? — але Роланд не відповідав. Він перебував у двох місцях одночасно і чув два різні голоси.
Сюзен біля струмка у вербовому гаї: «Вона говорить: еге ж, отак, ти гарне дівча, а далі все рожеве».
Його батько на подвір’ї за Великою залою: «Це грейпфрут. Тобто я хочу сказати, що він рожевий».
Рожевий.
Коні стояли осідлані і нав’ючені. Троє хлопців перед ними позірно зберігали спокій, але їм так і кортіло швидше податися в мандри. Лише у юності дорога й загадки, пов’язані із нею, здаються такими манливими.
Вони збирали речі на подвір’ї біля східної стіни Великої Зали, неподалік того місця, де Роланд переміг у бою Корта. Сонце ще не зійшло, над зеленими полями висіли сірі стрічки туману. На віддалі двадцяти кроків, широко розставивши ноги й тримаючи руки на руків’ях револьверів, стояли на варті батьки Катберта й Алана. Навряд чи Мартен (якого на той час навіть не було в палаці; подейкували навіть, що він поїхав з Ґілеаду) збирався на них нападати — принаймні, не в тому місці і не в той час. Але такої можливості ніхто не виключав.
Тож напутнє слово перед поїздкою на схід, до Меджису і Зовнішньої Дуги, сказав їм лише Роландів батько.
— І наостанок, — промовив він, коли вони затягали попруги. — Сумніваюся, що ви побачите щось цікаве для нас, бо в Меджисі нічого подібного нема. Але я хотів би, щоб ви були уважні, якщо раптом вам трапиться один колір веселки. Чародійської веселки, — він усміхнувся, а тоді додав: — Це грейпфрут. Тобто я хочу сказати, що він рожевий.
— Чародійська веселка — це просто казка, — сказав Катберт, усміхаючись Стівенові у відповідь. Але щось таке промайнуло в очах Стівена Дескейна, і Катберт одразу прикусив язика. — Правда ж?