Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Не всі стародавні історії правдиві. Проте, думаю, веселка Мерліна — це якраз і не вигадка, — відповів Стівен. — За легендами, колись у ній було тринадцять скляних куль, по одній для кожного з Дванадцяти Вартових і одна — для вузлового перетину Променів.
— Куля Вежі, — тихо сказав Роланд, відчуваючи, як мороз пробирає по шкірі. — Темної Вежі.
— Еге ж. У моєму дитинстві її називали Тринадцяткою. Зібравшись біля вогнища, ми до смерті лякали один одного оповідками про чорну кулю… поки батьки не розганяли наші збіговиська. Мій тато казав, що розмовляти про Тринадцятку не варто, бо якщо вона почує своє ім’я, то прикотить до тебе. Але чорна Тринадцятка нехай вас не обходить… принаймні, поки що. Шукати треба рожевий кристал. Грейпфрут Мерліна.
Хлопці не могли збагнути, чи він жартує, чи говорить серйозно.
— Якщо інші кристали чародійської веселки й існували насправді, то майже всі порозбивалися. Такі речі ніколи не залишаються надовго в одному місці чи в одній парі рук. І навіть магічне скло має звичку розбиватися. Втім, у нашому сумному світі мало зберегтися зо три-чотири кулі веселки. Я майже певен, що досі існує синя. Менш ніж п’ятдесят років тому нею володіло плем’я пришелепкуватих мутантів — Повні Свині, так вони себе називали, — але відтоді ця куля знову вислизнула з поля зору. За переказами, зелена й помаранчева перебувають відповідно у Ладі й у Дісі. Ймовірно, десь є ще й рожева.
— А що з ними роблять, з тими кулями? — спитав Роланд. — Навіщо вони потрібні?
— Вони дають змогу бачити. Подейкують, що одні кристали чародійської веселки показують майбутнє, другі — інші світи, світи, де живуть демони і куди, за легендами, вирушили Древні, коли залишили наш світ. У них також можна побачити, де шукати ті таємні двері, що відчиняються в інші світи. Треті кристали показують, що діється далеко в нашому власному світі, й те, що люди зазвичай приховують. Нічого хорошого в них не побачиш, лише паскудство. Що з цього правда, а що вигадка, не знає ніхто.
Спохмурнівши, він подивився на хлопців.
— Але одне нам відомо достеменно. Кажуть, у Джона Фарсона є талісман, щось таке, що світиться в його наметі пізно вночі… часом перед битвами, часом — перед великими переміщеннями сухопутних військ і кінноти, часом — перед оголошенням несподіваних рішень. І це «щось» світиться рожевим.
— Може, в нього є електрична лампочка, на яку він накидає рожевого шалика, коли молиться, — сказав Катберт і виклично подивився на друзів. — Я не глузую, дехто так і робить.
— Можливо, — кивнув головою батько Роланда. — Можливо, так і є, чи щось подібне до цього. Але це може бути щось інше. Все, що я знаю, — він весь час перемагає нас, вислизає і вигулькує там, де його найменше чекають. Якщо магія в ньому самому, а не в талісмані, яким він володіє, то допомогти Альянсові можуть лише боги.
— Якщо хочеш, ми пильнуватимемо, — сказав Роланд. — Але Фарсон на півночі або на заході. А ми їдемо на схід, — уточнив, наче батько цього не знав.
— Якщо це кристал із веселки, — відповів Стівен, — то він може бути будь-де, на сході, на півдні чи на заході. Фарсон не зможе весь час тримати кулю при собі, хай навіть йому важко з нею розставатися. Це нікому не до снаги.
— Чому?
— Бо вони живі. І голодні, — сказав Стівен. — Спочатку їх людина використовує, а потім вони людину. Якщо у Фарсона є частка веселки, він відправить її подалі й накаже повернути йому лише в разі необхідності. Він розуміє, що ризикує її втратити, але тримаючи її коло себе, ризикує ще більше.
Було одне питання, що його двоє з трьох хлопців не наважувались поставити, щоб не здатися нахабами. Зробити це міг тільки Роланд.
— Тату, ти серйозно все це кажеш? Це не розіграш?
— Ви їдете з дому в такому віці, коли багато хлопців не можуть спокійно спати вночі, якщо матуся не поцілує їх на добраніч, — сказав Стівен. — Я маю надію, що знову побачу вас усіх трьох, живих й здорових… Меджис — гарний тихий край, принаймні, був таким за мого дитинства… але впевненим у цьому я бути не можу. У наш час ніхто ні в чому не може бути певен. Тож мені зараз не до жартів і не до сміху. Дивно, що тобі взагалі таке спало на думку.
— Благаю прощення, — сказав Роланд. Між ним і його батьком встановилося хистке перемир’я, і хлопцеві не хотілося його порушувати. Проте йому страх як кортіло вже рушати. Наче відчувши його настрій, Вітер під ним затанцював на місці.
— Не думаю, що ви, хлопці, натрапите на Мерлінів кристал… але так само я не думав, що виряджатиму вас, чотирнадцятирічних, у далеку дорогу, з револьверами, схованими у спальниках. Це все дія ка, а там, де діє ка, можливо все.
Повільно, дуже повільно Стівен зняв капелюха, відступив на крок назад і вклонився їм до землі.
— Їдьте з миром, хлопці. І повертайтеся живі-здорові.
— Довгих днів і приємних ночей, сей, — сказав Алан.
— На все добре, — сказав Катберт.
— Я люблю тебе, — сказав Роланд.
Стівен кивнув.
— Дякую-сей. Я теж тебе люблю, синку. Благословляю вас, хлопці, — останні слова він вимовив гучно, і двоє інших батьків — Роберт Олґуд і Крістофер Джонс, якого за шалену юність прозвали Вогненним Крісом, — теж поблагословили синів.
Тож втрьох вони вирушили в путь Великим Шляхом. Довкола них затамувало подих літо. Підвівши погляд угору, Роланд побачив те, що миттю змусило його забути про чаклунську веселку. З вікна в своїх покоях на нього дивилася мати. Овал її обличчя обрамлював предковічний сірий камінь мурів західного крила замку. Сльози струменіли по її щоках, але вона всміхнулася і на прощання помахала рукою. З них трьох її помітив лише Роланд.
Проте не помахав у відповідь.
— Роланде! — хтось тицьнув його ліктем під ребра, досить сильно, щоб чари спогадів, хай які яскраві, розвіялися і він повернувся в теперішнє. То був Катберт. — Роби щось, якщо вже збирався! Ми вже хочемо тікати з цього притулку мертвих, поки моя шкіра від дрижаків не злізла з кісток!
— Будь готовий мені допомогти, — прошепотів Роланд на вухо Аланові.
Алан кивнув.
Роланд повернувся до Сюзен.