Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Леді, — сказав він. — Довгих днів…
Другий став із ним поряд. Стрункий і чорнявий. Його можна було б вважати вродливим, якби обличчя не здавалося таким напруженим. А от його темні очі справді були дуже гарні.
— …і приємних ночей, — закінчив Катберт, повторюючи уклін Алана. Ці двоє мали такий кумедний вигляд, що нагадували придворних на смішних ярмаркових картинках. І Сюзен, не стримавшись, розсміялася. Потім присіла в глибокому реверансі, вдаючи, що притримує руками спідницю, якої не було. — І вам того самого, тільки вдвічі більше, джентльмени.
Після цього вони просто споглядали одне одного — троє молодих людей, які не знали, з чого почати розмову. Роланд не допомагав, а просто сидів на коні й уважно спостерігав.
Сюзен обережно зробила крок вперед. Вона вже не сміялася. Тільки ямочки лишилися на щоках, а очі дивилися тривожно.
— Маю надію, що ви не сердитесь на мене, — сказала вона. — Якби ви мене ненавиділи, я б зрозуміла. Я порушила ваші плани, стала між вами трьома. Але я нічого не могла вдіяти, — вона підняла руки, які досі тримала по швах, і простягнула їх Аланові й Катберту долонями догори. — Я кохаю його.
— Ми не сердимося на тебе, — сказав Алан. — Правда, Берте?
Тривалу мить Катберт мовчав і дивився кудись понад плечем Сюзен, наче вивчаючи поглядом новий Місяць-Демон. У Сюзен завмерло серце. А тоді його погляд повернувся до неї, і він так лагідно всміхнувся, що в неї в голові кометою промайнула дивна, проте чітка думка (починалася вона так: «Якби першим я зустріла його…»).
— Любов Роланда — моя любов, — сказав Катберт, взяв її за руки і витягнув уперед, щоб вона стала між ним і Аланом, як сестра між двома братами. — Бо ми з ним товаришуємо з пелюшок і будемо друзями, допоки один з нас не піде на ту галявину, де закінчується земний шлях, — і він по-дитячому розплився в усмішці. — Судячи з того, як усе просувається, може бути, що на галявину ми підемо разом.
— До того ж скоро, — додав Алан.
— Доти, — закінчила Сюзен Дельґадо, — доки моя тітка Корделія не стане нашою дуеньєю.
— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Нас декілька, проте ми одне ціле.
Він обвів поглядом кожного по черзі й не побачив у їхніх очах незгоди. Вони пішли до мавзолею. З кожним видихом із рота й ніздрів виривалася пара. Роланд присів навпочіпки, дивлячись на своїх співрозмовників, що посідали рядком на кам’яній лаві для роздумів, обабіч якої стояли скелетоподібні сухі букети в кам’яних вазах. Підлогу було встелено пелюстками мертвих троянд. Майже несвідомо Катберт і Алан обійняли Сюзен, сидячи по обидва боки від неї. І знову Роланд подумав про сестру і двох братів-захисників.
— Ми стали сильнішими, — сказав Алан. — Я це відчуваю.
— Я теж, — докинув Катберт і роззирнувся навколо. — Гарне місце для зустрічі. Особливо для такого ка-тету, як наш.
Роланд не всміхнувся: дотепність ніколи не належала до його сильних сторін.
— Поговорімо про те, що відбувається в Гембрі, — сказав він. — А потім обговоримо найближче майбутнє.
— Розумієш, нас відрядили сюди не з місією, — пояснив Алан, звертаючись до Сюзен. Просто наші батьки відіслали нас подалі від небезпеки, от і все. Роланд наразився на ворожість чоловіка, який, схоже, є спільником Джона Фарсона…
— «Наразився на ворожість», — сказав Катберт. — Гарна фраза. Небанальна. Я запам’ятаю і використаю за першої ж нагоди і за другої теж.
— Вгамуйся, — сказав Роланд. — Я не маю жодного бажання просидіти тут цілу ніч.
— Благаю прощення, о Великий, — сказав Катберт, але в очах у нього застрибали бісики, тож видно було, що він ані крихти не кається.
— Ми приїхали з поштовими голубами, щоб мати змогу надсилати й отримувати звістки, — вів далі Алан, — але думаю, що ці голуби потрібні були батькам, аби знати, що з нами все гаразд.
— Так, — сказав Катберт. — Алан хоче сказати, що нас заскочили зненацька. У нас із Роландом були певні… розбіжності… в тому, що робити далі. Він хотів чекати, а я — ні. Тепер я розумію, що він був правий.
— Але з хибних причин, — сухо кинув Роланд. — Хай там як, ми про все домовилися.
Сюзен стривожено переводила погляд з одного на другого й зупинила його на свіжому синці зліва під щелепою Роланда. Синець був добре помітний навіть у слабкому світлі, що прокрадалося крізь прочинені двері склепу.
— Домовилися? Як домовилися?
— Не має значення, — сказав Роланд. — Фарсон планує битву чи декілька битв у горах Шавед, на північному заході Ґілеаду. Сили Альянсу, що атакуватимуть його, вирішать, ніби він у пастці. За звичних обставин це було би правдою. Але Фарсон має намір заманити їх у пастку і знищити зброєю Древніх. Для цього йому й погрібна нафта з Ситго — щоб зробити цю зброю боєздатною. Нафта із цистерн, які ми з тобою бачили, Сюзен.
— А де її очищуватимуть, щоб Фарсон міг використати?
— Десь на заході, — сказав Катберт. — Швидше за все, у Ві-Кастіс. Знаєш ці гори? То гірничодобувний край.
— Чула, але я ніколи в житті не полишала Гембрі. — Вона спокійно подивилася на Роланда. — Думаю, скоро все зміниться.
— У тих горах дуже багато машинерії, яку лишили по собі Древні, — додав Алан. — Кажуть, що особливо багато її в каньйонах і долинах. Роботи й промені смерті — так їх називають, бо вони перерізають людину навпіл. Бозна-що ще. Багато чого люди, звісно, понавигадували, але диму без вогню не буває. У будь-якому разі, якщо де й можна очистити нафту, то лише там.
— А після того її відвезуть туди, де її чекає Фарсон, — сказав Катберт. — Але це вже нас не обходить. Все від нас залежне ми зробимо тут, у Меджисі.
— Я чекав, поки вони стягнуть усе, — озвався Роланд. — Усе своє награбоване добро, трясця їхній матері.
— Якщо ти не помітила, наш друг трішечки амбітний, — Катберт підморгнув Сюзен.
Роланд не звернув на це уваги. Він дивився у бік Каньйону Петлі. Тієї ночі голос тонкоходу до них не долинав — осінній вітер відносив його подалі від міста.