Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
«Коліс? — з подивом подумала Сюзен. Слово було застаріле. — Він сказав: коліс».
— А що ж тоді привело вас до Гембрі? Це не таємниця?
— Звісно, ні. Я приїхав зі своїми друзями, Річардом Стоквортом із Пенілтона, що в Новому Ханаані, і Артуром Гітом, дуже веселим молодим чоловіком. От він з Ґілеаду. Ми тут за наказом Альянсу. Ми рахівники.
— І що ж ви рахуєте?
— Усе, що може статися в нагоді Альянсові наступні кілька років, — його голос посерйознішав. — Халепа з Добрим Чоловіком уже сягнула за край.
— Невже? Ми так далеко від центру подій, що до нас майже не доходять новини.
Він кивнув.
— Саме тому ми й тут. Баронія Меджис завжди зберігала відданість Альянсові, тож якщо знадобляться припаси, то їх відправлять з цієї частини Зовнішньої Дуги. Питання в тому, на яку кількість може розраховувати Альянс.
— Кількість чого?
— Так, — погодився він, наче вона не питала, а стверджувала. — І на кількість чого.
— Ви так говорите, наче Добрий Чоловік справді становить серйозну загрозу. Він же лише бандит, що припудрює свої грабіжки та вбивства балачками про рівність і демократію.
Деаборн лише знизав плечима, і Сюзен вже було подумала, що інших коментарів від нього не дочекатися. Але потім він неохоче сказав:
— Так було колись. Часи змінилися. Бандит став генералом, і тепер генерал хоче стати правителем від імені народу, — помовчавши трохи, він похмуро додав: — Північні й західні баронії у вогні, леді.
— Але це за тисячі миль звідси! — Сама розмова була не надто приємною, але чомусь захоплювала. Просто було так незвично вести бесіди на такі теми після нудних буденних балачок у Гембрі, де чиясь висхла криниця на добрих три дні ставала темою для жвавих обговорень.
— Так, — відповів він. Не «еге», а «так», дуже незвично і заразом так приємно для слуху. — Але вітер дме у цей бік. — Повернувшись до неї, він усміхнувся, і усмішка знову пом’якшила його суворе вродливе обличчя, надавши йому виразу дитини, якій давно пора спати. — Але навряд чи ми нині зустрінемо Джона Фарсона.
У відповідь Сюзен обдарувала його усмішкою.
— А якщо раптом зустрінемо, ви захистите мене від нього, пане Деаборн?
— Безперечно, — усміхнено відповів він. — Але ще охочіше я це зроблю, якщо ви дозволите мені називати вас на ім’я, яке дав вам ваш батько.
— Гаразд, адже це важливо для моєї особистої безпеки. І, мабуть, з огляду на те саме я можу називати вас Віллом.
— Мудро й гарно сказано, — сказав він і від радості всміхнувся ще ширше. — Я… — І тут новий друг Сюзен перечепився і мало не впав, не помітивши камінь, що стирчав на дорозі (бо йшов, не зводячи з дівчини очей). Вітер тихо заіржав і трохи подався назад, а Сюзен весело засміялася. Пончо зсунулося, відкривши оголену ніжку, але її власниця не поспішала — почекала кілька секунд і тільки потім вкрилася знову. Він їй подобався. І що в цьому такого поганого? Він же лише хлопчик. Коли він усміхався, Сюзен бачила, що ще зовсім недавно, років зо два-три тому він стрибав у копиці сіна. (Про те, що вона сама не так давно закінчила школу стрибків у сіно, Сюзен чомусь забула.)
— Зазвичай я не такий незграба. Сподіваюся, я тебе не злякав.
Та нічого, Вілле. Я вже звикла. Хлопи збивають собі черевики, відколи в мене груди виросли.
— Та нічого, — сказала вона, аби швидше повернутися до попередньої теми: надто вже вона була цікава. — Отже, ви з друзями приїхали за дорученням Альянсу, щоб порахувати наші запаси?
— Так. Я звернув увагу на ваше нафтове поле, бо один з нас мав полічити робочі вишки…
— Та я тобі, Вілле, й так скажу. Їх дев’ятнадцять.
Він кивнув.
— Тепер я твій боржник. Але ще нам треба з’ясувати, якщо це можливо, скільки нафти викачують ці дев’ятнадцять веж.
— А яке це має значення? Хіба в Новому Ханаані лишилося стільки робочих машин, які працюють на нафті? І хіба ваші алхіміки вміють видобувати з нафти ту рідину, на якій їздять машини?
— Мені здається, цей процес називається не алхімією, а перегонкою. Є одна майстерня, у якій його досі роблять. Але машин у нас не так уже й багато, хоча у Великій Залі Ґілеаду ще збереглося кілька ламп розжарювання, і вони справні.
— Це ж треба! — захоплено сказала Сюзен. Лампи розжарювання й електричні смолоскипи вона бачила на картинах, але в житті — ніколи. Останні такі лампи в Гембрі (в цій частині світу їх називали іскровими, але Сюзен була впевнена, що йдеться про одні й ті самі лампи) перегоріли два покоління тому.
— То, кажеш, твій батько до самої смерті керував стайнями мера, — сказав Вілл Деаборн. — Його звали Патриком Дельгадо, правда ж?
Вражена до глибини душі, вона подивилася на нього вже іншим поглядом — поглядом людини, яку вмить повернули до реальності.
— Звідки ти знаєш?
— Ми дізналися його ім’я, готуючись до виконання своєї місії. Ми ж маємо порахувати худобу: овець, свиней, биків, корів… і коней. З усієї вашої худоби коні найважливіші. Переговорити з цього приводу ми мали саме з Патриком Дельгадо. Мені прикро чути, Сюзен, що він пішов на ту галявину, де закінчується земний шлях. Моє співчуття.
— О, дякую.
— То був нещасний випадок?
— Еге ж, — сказала вона таким голосом, що мав промовисто свідчити: облишмо краще цю тему, не треба запитань.
— Дозволь мені бути з тобою відвертим, — мовив він, і вперше за весь час вона вловила в його словах брехню. А може, їй це лише здалося. Втім, хоч вона й дуже погано знала світ і людей (тітка Корделія мало не щодня їй про це нагадувала), але певний досвід у неї все-таки був. Вона знала, що люди, які починають розмову з випрохування дозволу бути чесними, зазвичай із найправдивішим виразом обличчя починають патякати про те, що дощ падає вгору, гроші ростуть на деревах, а дітей приносить Великий Лелека.