Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Навіть не сумніваюся, — Вілл досі дивився на північ, і від чергового сильного пориву вітру капелюх злетів у нього з голови, затримавшись на горлі завдяки сиром’ятному шнурку. Його волосся виявилося дещо довгим і чорним, як воронове крило. Зненацька у Сюзен виникло бажання запустити пальці в це волосся, відчути, яке воно на дотик — шорстке чи гладеньке й шовковисте? Цікаво, як воно пахне? Від цих думок вона знову відчула тремкий стогін тепла внизу, там, де закінчувався живіт. Неначе прочитавши її думки, він повернувся до неї, і вона зашарілася, тихо радіючи, що в темряві не помітно, як почервоніли її щоки.
— І давно він тут?
— Він з’явився, коли мене ще не було на світі, — відповіла вона. — Але мій тато добре пам’ятає його появу. Він казав, що земля здригнулася, наче від землетрусу, і з’явився тонкохід. Деякі люди казали, що це від землетрусу, інші запевняли, що це забобонні дурниці. Я знаю тільки одне: за мого життя він завжди був там, де він є. Дим його заспокоює, як рій роздратованих бджіл чи ос. Але рано чи пізно звук відновлюється. Купи гілля, навалені біля входу до каньйону, закривають його від худоби, яка часом, заблукавши, може туди потрапити. Чомусь їм там як медом намазано. А коли корова чи вівця все ж таки проберуться туди — мабуть, це стається, коли купа гілля після спалення вже не така велика, а нового ще не наносили, — то назад уже не повертаються. Що б там не було в тому каньйоні, воно голодне.
Вона відгорнула пончо, підняла праву ногу над сідлом, навіть не торкнувшись його, і легким плавним рухом зісковзнула з Вітра. Такі трюки призначалися для штанів і аж ніяк не для спідниці. З того, як округлилися Вілові очі, Сюзен зрозуміла, що побачив він достатньо. Але ж нічого такого, що треба мити у ванні за зачиненими дверима, то що з того? Адже трюк з блискавичним сходженням з коня вона виконувала тоді, коли хотіла когось вразити до глибини душі.
— Краса! — вигукнув Віл.
— Мене тато навчили, — сказала вона, вдаючи, що коментує найневинніший бік його компліменту. Втім, коли вона передавала хлопцеві віжки, її усмішка свідчила про те, що його похвала їй приємна, як не крути.
— Сюзен, а ти сама бачила тонкохід?
— Еге ж. Один раз чи двічі. Згори.
— На що він схожий?
— Він гидкий, — не роздумуючи, відповіла вона. До сьогоднішньої ночі, коли вона зблизька побачила Реїну посмішку й відчула на собі її покручені настирні пальці, їй здавалося, що на світі нема нічого огиднішого за тонкохід. — Це схоже на торф, що повільно тліє, а ще на болото, повне пінкої зеленої води. Над ним піднімається туман, часом нагадуючи довгі кістляві руки. З зап’ястками і пальцями.
— А він росте?
— Кажуть, росте, як будь-який тонкохід. Але росте повільно. За мого чи твого життя він за межі Каньйону Петлі не вибереться.
Вона підвела погляд у небо й помітила, що, поки вони балакали, сузір’я вже подолали суттєвий відрізок своєї траєкторії. Вона відчувала, що могла б з ним усю ніч так розмовляти: про тонкохід, про Ситґо, про її осоружну тітку, про все на світі. І від цього їй стало сумно. Чому це трапилося з нею саме зараз? Три роки вона відхиляла залицяння гембрійських парубків. Чому саме тепер вона зустріла хлопця, який так її зацікавив? Чому життя таке несправедливе?
І знову їй спала думка, яку нещодавно прошепотів їй голос батька: «Якщо це ка, то воно налетить, мов вихор. Ти не встигнеш спам’ятатися, а твої плани вже будуть зруйновані, як сарай від буревію».
Але ні, ні і ще раз ні. Проти цього постало все її єство, і цілком свідомо вона вирішила чинити опір. Її життя — не сарай.
Простягнувши руку, Сюзен торкнулася іржавої скриньки місіс Біч, наче прагнучи відновити свою рівновагу в світі. Напевне, її маленькі мрії й сподівання майже нічого не означали. Батько навчав її, що її особистість визначається тим, наскільки вона спроможна дотримати свого слова, і вона не збиралася забувати батькові напучування тільки тому, що зустріла вродливого хлопця в момент, коли її тіло й почуття були збурені.
— Тут я тебе залишу, можеш повертатися до друзів або їхати далі, — серйозність власного тону здалася їй прикрою, бо то була доросла серйозність. — Але пам’ятай свою обіцянку, Вілле. Якщо зустрінеш мене в Будинку-на-набережній… в будинку мера… і якщо хочеш залишатися моїм другом, то вдавай, що бачиш мене вперше. Я теж так робитиму.
Він кивнув, і на його обличчі відбилася її власна поважність. І, либонь, смуток.
— Жодну дівчину я ще не запрошував на прогулянку верхи і у жодної не поцікавився, чи прийме вона мене в своєму домі. А тебе, Сюзен, дочко Патрика, я б попрохав. Я б навіть квіти тобі приніс, аби подвоїти свої шанси. Але, мабуть, нічого з цього не вийде.
— Ні, не вийде, — похитала вона головою.
— Ти заручена? З мого боку нахабно про таке питати, але в мене на думці нема нічого поганого.
— Я в цьому ані крихти не сумніваюся, але відповісти не можу. Моє становище зараз надто делікатне, я вже казала тобі. Тут наші дороги розходяться, Вілле. Але стривай… ще одну хвилиночку…
Понишпоривши в кишені фартуха, Сюзен дістала півшматка пирога, загорнутого в зелений листок. Половину вона з’їла, піднімаючись на Коос. Зараз здавалося, що то було дуже давно, в іншому житті. Вона простягнула залишки своєї скромної вечері Вітрові, той понюхав, з’їв і тицьнувся носом їй у долоню. Оксамитовий доторк у долоні так їй сподобався, що Сюзен засміялася.
— Хороший хлопчик, хороший.
Вілл Деаборн на дорозі тупцяв з ноги на ногу в своїх запилюжених чоботях і з нещасним виглядом дивився на дівчину. Суворий вираз зник з його обличчя, і воно знову стало лицем молодого хлопця її віку, а може, навіть молодшого.
— Вдале вийшло знайомство, правда ж? — спитав він.
Вона виступила вперед і, не дозволяючи собі замислитись над тим, що робить, поклала руки йому на плечі, піднялася навшпиньки й поцілувала його в губи коротким, але аж ніяк не сестринським поцілунком.
— Еге ж, Вілле, дуже гарне. — Та коли він, ніби квітка до сонця, потягнувся до неї, щоб продовжити почате, вона відштовхнула його, лагідно, проте рішуче.
— Ні, це була подяка, а джентльменові однієї подяки має бути досить. Простуй із миром своїм шляхом, Вілле.
Немов уві сні, він узяв віжки, кілька секунд тупо роздивлявся їх, наче не розуміючи, що це таке, а потім знову звернув свій погляд до дівчини. Вона бачила, як він намагається опанувати себе, привести до ладу розум і емоції, розбурхані її поцілунком. Він подобався їй за це. І вона дуже тішилася з того, що зробила.