Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Від слова можна відмовитися, зроблене можна перекреслити. Немає нічого певного… а я хочу її.
Так. Це він знав точно й чітко, як знав лице свого батька. Він жадав її. Не так, як ту лахудру в домі терпимості, що лежала перед ним, розкинувши ноги й напівприкривши очі повіками, а так, як хотів їсти, коли був голодний, чи пити, коли його мучила спрага. Напевне, так само сильно він прагнув, щоб Мартенове тіло протягли кіньми Ґілеадським Шляхом у відплату за те, що чаклун зробив з його матір’ю.
Він жадав її. Жадав дівчину Сюзен.
Роланд перевернувся на інший бік, заплющив очі і заснув. Він спав тривожно і бачив жорстоко-романтичні сни, що сняться лише юнакам, сни, в яких сексуальність і романтична любов стають єдиним цілим, і відгук тіла о тій порі потужніший, ніж за все подальше життя. У цих спраглих видивах Сюзен Дельґадо знову і знову клала руки на плечі Роланду, цілувала його в губи і багато разів кликала його стати її першим, бути з нею, бути першим, хто побачить її тіло, добре її роздивитися.
За п’ять миль від тієї улоговини, де спав і бачив сни Роланд, у своєму ліжку лежала Сюзен Дельґадо. Вона дивилася у вікно і спостерігала, як блідне на небосхилі Стара Зоря. Наближався світанок. Сон досі не йшов до неї, а в тому місці між ніг, де її торкалася стара відьма, пульсувала кров. Це відчуття заважало заснути, але більше не здавалося неприємним, бо тепер воно пов’язувалося в її уяві з хлопцем, якого вона зустріла на дорозі й, піддавшись емоціям, поцілувала під зірками. Щоразу, коли вона ворушила ногами, пульсування переростало в короткий спалах приємного болю.
Коли Сюзен повернулася додому, тітка Корделія (якби ніч була звичайною, вона би пішла спати ще годину тому) сиділа в своєму кріслі-гойдалці біля каміна, холодного, згаслого й вичищеного від попелу о цій порі року, з мереживом на колінах, яке на тлі її старомодної чорної сукні скидалося на морську піну. Вона плела з фантастичною швидкістю і навіть не підвела голови, коли прочинилися двері й до будинку разом із племінницею увірвався нічний вітерець.
— Я вже годину на тебе чекаю, — дорікнула тітка Корд і додала: — Я хвилювалася. — Хоча її голос звучав зовсім не стурбовано.
— Невже? — тільки й сказала Сюзен. Ще минулої ночі вона би, певно, пробурмотіла якесь неоковирне вибачення, яке для неї ж самої прозвучало би як облуда, бо тітка Корд ні за що не повірила б їй. Але ця ніч не була звичайною. Ще ніколи в житті в неї не було такої ночі. І вона збагнула, що ніяк не може викинути Вілла Деаборна з голови.
Зачувши таку відповідь, тітка Корд підвела очі й скинула на неї гострим і допитливим поглядом. Очі в неї були близько посаджені й дрібні, як намистини, ніс вузький і за формою подібний до леза. Відколи Сюзен побувала на пагорбі Коос, в її житті відбулися зміни, але дещо лишалося незмінним: вона досі відчувала, як тітчині очі нишпорять по її обличчю і тілу, обмацують її, наче гострі комашині вусики.
— Чого це ти так затрималася? — спитала тітка Корд. — Щось пішло не так?
— Усе так, — відповіла Сюзен, але на мить замислилася над тим, як відьма стояла в неї за спиною у дверному проході й гладила її косу, пропускаючи її крізь ледь стиснутий вузлуватий кулак. Вона вже хотіла йти і спитала в Реї, чи з їхньою справою покінчено.
«Є ще одна дрібничка», — сказала стара. Чи Сюзен здалося, що вона так сказала? Але яка саме дрібничка, вона згадати не могла. Та хіба це мало значення насправді? З Реєю вона більше не матиме справ, аж доки в її череві не почне рости Торінова дитина… а якщо дитину не можна робити аж до самої Ночі Жнив, то на Коос Сюзен повернеться щонайменше наприкінці зими. Ціла вічність! А якщо вона завагітніє не одразу, то навіть довше, ніж вічність…
— Я просто повільно йшла, тьотю. Та й усе.
— Тоді чого це в тебе такий вигляд? — рідкі брови тітки Корд зійшлися у вертикальну лінію, що перекреслила чоло.
— Який це — такий? — спитала Сюзен, знімаючи фартуха, зв’язуючи на ньому поворозки і вішаючи на дверях кухні.
— Розпашілий. Розімлілий. Як у свіжовидоєного молока.
Сюзен ледь втрималася, щоб не розсміятися. Тітка Корд, хоч про чоловіків вона знала ще менше, ніж Сюзен — про сузір’я і планети, поцілила в саме яблучко. У неї всередині пашіло і мліло.
— Та це від нічного повітря. А ще, тітонько, я бачила, як зірка падає. І чула тонкохід. Сьогодні він дуже гучно виє.
— Невже? — байдуже промовила тітка і перейшла до теми, яка справді її цікавила. — Боляче було?
— Трішки.
— Ти плакала?
Сюзен похитала головою.
— Добре. Краще не плакати. Завжди краще. Я чула, вона любить, коли дівчата плачуть. Скажи, Сью, вона щось тобі дала? Стара хівря тобі щось дала?
— Еге ж, — Сюзен полізла в кишеню й дістала папірець, на якому був напис:
Простягнутий клапоть паперу тітка вхопила жадібно, наче голодний — шмат хліба. Упродовж останнього місяця Корделія була така ніжна, хоч до рани прикладай. Але тепер, коли вона отримала те, що хотіла (і коли Сюзен зайшла надто далеко і пообіцяла надто багато, щоби взяти свої слова назад), тітка знову перетворилася на вічно невдоволену, зарозумілу і підозріливу жінку, з якою дівчина росла, жінку, яку мало не щотижня доводив до сказу її флегматичний братик, котрий жив «як бог на душу покладе». В певному сенсі так було навіть краще, бо бачити, як тітка день за днем вдає з себе Сибілу-добродійницю, було Сюзен не до снаги.
— Еге ж, еге ж, це її знак, — сказала тітка, водячи пальцями внизу аркуша. — Люди кажуть, що це копито диявола, от що це таке. Але що нам до цього, га, Сью? Нехай вона брудна й жахлива істота, але завдяки їй дві бідні жінки мають змогу трохи покращити своє становище у світі. Тобі доведеться ще раз із нею здибатися, лише раз — наприкінці року, коли ти зайдеш у тяж.
— Ні, ще пізніше, — мовила Сюзен. — Я не повинна лягати з ним, поки Місяць-Демон не буде у повні. Це має статися після Ярмарку Жнив і святкового багаття.