Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
Якщо він збирався розповідати Катбертові про Сюзен, то зараз був саме час для цього. Але, навіть не замислюючись над цим (так само він приймав більшість своїх рішень, і, авжеж, найкращі з них теж народилися в такий спосіб), він вирішив мовчати. Якщо вони з нею зустрінуться в домі мера, нехай Катберт і Алан теж думають, що вони не знайомі. Що в цьому поганого?
— Надихався свіжим повітрям, та й годі, — сказав він, злазячи з коня й нахиляючись ослабити попругу сідла. — І бачив дещо цікавеньке.
— Навіть так? То розповідай, мій безцінний друзяко.
— Зачекаймо до завтра, коли той ведмідь прокинеться від сплячки. Тоді мені доведеться розповідати тільки один раз.
Поки Катберт не встиг засипати його питаннями, Роланд зняв сідло зі спини Вітра і поклав на землю поряд із трьома маленькими клітками, плетеними з верболозу і зв’язаними між собою сиром’ятними шнурками, щоб зручніше було перевозити на спині в коня. Всередині сонно туркотіли три голуби з білими кільцями довкола шийок. Один висунув голову з-під крила, глянув на Роланда і знову сховав дзьоба.
— Як вони, в порядку? — спитав Роланд.
— В повному. Жеруть і радісно паскудять на солому. Таке враження, що в них канікули. А що ти мав на увазі, коли казав…
— Завтра, — обірвав Роланд. Катберт лише кивнув, збагнувши, що вже нічого не допитається, і пішов шукати свого кістлявого вартового.
Через двадцять хвилин Вітер, звільнений від сідла і витертий насухо, уже щипав травичку з Оленешкірим і Клейчиком (Катберт навіть коня не міг по-нормальному назвати), а Роланд лежав на розгорнутій постелі й дивився на нічні зорі. Катберт заснув так само швидко, як і прокинувся від звуку Вітрових копит. А Роланд ще ніколи вжитті не почувався таким бадьорим, як зараз.
Подумки він повернувся на місяць назад, до хвойдиної кімнати й батька, який сидів на її ліжку і спостерігав, як син одягається. У Роланда в голові, неначе ґонґ після удару, бриніла фраза: Я це знаю вже два роки. До кінця його життя коханці могли спокійно наставляти йому роги.
Але батько хотів багато йому розповісти. Про Мартена. Про Роландову матір, що перед нею інші були більш грішні, ніж вона сама. Про бандитів, які величали себе патріотами. І про Джона Фарсона, який справді перебував у Кресії і зник звідти, як він це вмів, — непомітно, наче корова язиком злизала. Але перед зникненням він і його поплічники спалили Індрі, столицю баронії, спалили дощенту. Було знищено сотні люду, і, мабуть, не дивно, що відтоді Кресія відреклася від Альянсу і виступила на боці Доброго чоловіка. Того літнього дня, яким завершився візит Фарсона, губернатор баронії, мер Індрі й Верховний Шериф наклали головами, і ці голови перемістилися на палі, що стирчали з оборонного муру міста. То була, як сказав Стівен Дескейн, «дуже переконлива політика».
Усе як у грі в Замки, сказав тоді Роландів батько. Обидві армії вийшли зі своїх Сховків, і почався останній вирішальний бій. І, як це часто бувало у випадку народних революцій, ця гра могла закінчитися задовго до того, як багато хто в бароніях Серединного світу усвідомить, яка серйозна загроза насправді цей Джон Фарсон. Або оповісник суттєвих змін для тих, хто пристрасно увірував у його формулу демократії й кінець того, що він називав «класовим рабством і застарілими легендами».
Роланд був вражений, коли дізнався, що батько і його маленький ка-тет стрільців ні так, ні сяк не вбачали у Фарсоні серйозного супротивника. Вони вважали його дрібнотою. Та й сам Альянс, якщо вже на те пішло, був для них дрібнотою.
«Я відішлю тебе звідси, — сказав тоді Стівен, сидячи на ліжку й похмуро споглядаючи свого єдиного сина. Єдиного, хто вижив. — У
За інших обставин Роланд тішився би з перспективи трохи побачити світу, але тепер шалено протестував. Якщо наближалися вирішальні бої проти Доброго Чоловіка, він хотів воювати на боці батька. Врешті-решт, він став стрільцем, хай навіть і молодшим, і…
Повільно і категорично батько похитав головою. Ні, Роланде. Ти не розумієш. Але з часом збагнеш. Ти збагнеш.
Пізніше вони вдвох прогулювалися вздовж зубчастого муру, що оточував останнє живе місто Серединного світу, пишний зелений Ґілеад, що купався в промінні ранкового сонця. Майоріли на вітрі прапори, вуличні продавці в Старому Кварталі голосно розхвалювали свій товар, а дорогами для вершників, що, немов промені, розходилися навсібіч від палацу, який стояв у самому серці міста, гарцювали коні. Тоді батько розповів йому більше подробиць, і Роланд почав краще його розуміти (краще, але не до кінця, бо батько й сам не все розумів). Жоден з них не згадав у розмові Темну Вежу, але вона вже з’явилася в Роландовій свідомості, неначе грозова хмара, що похмурою загрозою висіла ген на обрії.
Невже в усьому, що відбувалося, була винна Вежа? Не вискочка-бандит з його мріями правити Серединним світом, не чаклун, що обплутав чарами його маму, не кристал, який Стівен із друзями сподівалися відшукати в Кресії, а Темна Вежа?
Він так і не спитав.
Не наважився.
Роланд неспокійно перевернувся у спальнику й заплющив очі. Миттю перед його внутрішнім зором зринуло дівоче лице. Він відчув, як її губи притискаються до його губ, і вдихнув пахощі її шкіри. Миттю все тіло від маківки до копчика стало гарячим, а від копчика до кінчиків пальців ніг похололо. Потім він згадав, як майнули в темряві її білі ніжки, коли вона зісковзнула зі спини Вітра, і як сяйнула її нижня білизна, коли сукня на мить піднялася, і гаряча та холодна половини його тіла помінялися місцями.
Хвойда позбавила його цноти, але не хотіла цілуватися, відвернула лице, коли він спробував поцілувати її. Вона дозволяла йому все що завгодно, та тільки не поцілунки. Тоді його це розчарувало, а тепер тішило.
Його юнацький розум, невсипущий і ясний, тепер бачив перед собою косу до пояса, м’які ямочки, що з’являлися на щічках від усмішки, мелодійний голос, застаріле «еге». Він згадав, як лагідно її руки торкнулися його плечей, коли вона потягнулася поцілувати його, і подумав, що віддав би все на світі, аби знову відчути її руки на своїх плечах, такі ніжні й міцні водночас. І дотик її вуст на своїх губах. Її ротик був дуже мало знайомий з поцілунками, та це було трохи більше, ніж знав він сам.
Обережніше, Роланде. Не дозволяй, щоб твої почуття до цієї дівчини все зіпсували. І взагалі, вона не вільна — сама так сказала. Не заручена, та все одно зв’язана з кимось словом.
Тоді Роланду ще було далеко до безжального створіння, на яке він врешті-решт перетвориться, але зерна жорстокості вже впали у грунт — маленькі кам’яні зародки, що з часом проростуть і стануть пишними деревами з глибоко врослим корінням… і гіркими плодами. Саме тоді, коли він думав про Сюзен, перше таке зерно розлущилось і показало своє гостре лезо.