Чаклун та сфера. Темна вежа IV
Шрифт:
— Гадаю, ти сам маєш це вирішити, — із силуваною посмішкою відказала Сюзен.
— Хай там як, нас відрекомендують ще й Вельмишановному Кімбі Раймеру, Торіновому канцлеру. А вже він, думаю, тямущий. І рахувати вміє.
— Торін запросить вас на вечерю в резиденції мера. Якщо не на завтра, то на післязавтра точно.
— Учта в Гембрі, — з усмішкою сказав Вілл й погладив Вітра по носі. — О боги, я так хвилююся, дочекатися не можу.
— Менше базікай, а послухай, якщо хочеш бути моїм другом. Це важливо.
Усмішка злетіла з його обличчя, і перед Сюзен знову постав чоловік, якого вона бачила кілька хвилин тому, той чоловік, яким він стане за кілька років. Рішучий вираз обличчя, зосереджений погляд, безжальний рот. Це обличчя вселяло страх — страх у майбутньому— та все одно в тому місці, якого торкалася стара карга, враз стало тепло. Сюзен не могла відірвати погляду від цього обличчя. Цікаво, подумала вона, а яке в нього волосся під цим ідіотським капелюхом?
— Слухаю, Сюзен.
— Якщо ви з друзями сядете за стіл у Торіна, там ви можете побачити мене. Якщо ти побачиш мене, то пам’ятай — бачиш мене вперше. Познайомишся з панною Дельґадо, а я — з паном Деаборном. Розумієш, про що я?
— Дуже добре розумію, — він дивився на неї замріяно. — Ти служниця? Авжеж, так, якщо твій батько був головним конюхом, то ти не…
— Та байдуже, що я там роблю. Просто пообіцяй: у Будинку-на-набережній ти побачиш мене вперше в житті.
— Обіцяю. Але…
— Нічого більше не питай. Ми вже майже на тому місці, де наші шляхи розходяться. І щоб віддячити тобі за прогулянку на такому чудовому коні, я хочу тебе попередити. Якщо вас запросять на учту до Торіна, за столом ви з друзями будете не єдині гості. Буде ще троє чоловіків. Торін найняв їх охороняти будинок.
— Вони не заступники шерифа?
— Ні, крім Торіна, а ще, можливо, Раймера, вони не звітують ні перед ким. Їх звуть Джонас, Діпейп і Рейнолдз. Мені здається, вони круті хлопці. Хоча Джонас уже давно не хлопець, дуже давно. Я навіть маю підозру, що дитинства в нього не було взагалі.
— Джонас у них за ватажка?
— Еге. Він кульгає, в нього довге, наче у дівчини, волосся, а голос рипить, як у старого дідугана, який цілими днями натирає до блиску димохід на даху… Але нехай це не вводить тебе в оману — мені здається, що з них трьох він найнебезпечніший. І судячи з усього, ці троє були такими шибениками, що вам з друзями і не снилося.
І навіщо вона йому це розповіла? Можливо, відчуваючи вдячність. Він пообіцяв тримати їхню випадкову нічну зустріч у таємниці й був не з тих, хто порушує обіцянки — Сюзен зрозуміла це з його вигляду, хоч він і посварився зі своїм батьком.
— Я придивлюся до них. Дякую за пораду, — зараз вони піднімалися в гору довгим пологим схилом. У небі неслабнучим вогнем горіла Стара Матінка.
— Особисті охоронці, — замислено сказав Вілл. — Особисті охоронці в сонному містечку Гембрі. Дивні часи настали, Сюзен. Дуже дивні.
— Еге ж, — вона й сама задумувалася над тим, чому Джонас, Діпейп і Рейнолдз у містечку, та так і не змогла знайти жодної вагомої причини. Це справа рук Раймера? Це він їх знайшов? Цілком можливо, це в його дусі. Сам Торін навіть і не подумав би завести собі охоронців, про його безпеку завжди дбав Верховний Шериф. А все ж таки — чому?
Вони вибралися на вершину пагорба. Внизу, під їхніми ногами, розкинулося сільце Гембрі. Світилося лише в кількох вікнах, і найяскравіше — у «Раю для подорожніх». Теплий вітерець доніс до вух Сюзен звуки піаніно, що на ньому хтось тарабанив мелодію «Гей, Джуд», і хор п’яних голосів, які радісно добивали приспів. Хоча співали не ті троє, про яких вона попереджала Вілла Деаборна. Ті завжди стояли біля шинкваса, водячи по залі своїми збляклими очима. Такі, як вони, не співали. У кожного на руці між великим і вказівним пальцями було витатуйовано маленьку синю труну. Сюзен хотіла було розповісти про це Вілові, але подумала, що згодом він сам усе побачить. Тож натомість вона показала на якийсь темний предмет трохи нижче на схилі, що нависав над дорогою на ланцюзі.
— Дивися. Бачиш?
— Так, — він глибоко й комічно зітхнув. — Невже це та річ, якої я боюся понад усе на світі? Ця моторошна проява — поштова скринька місіс Біч?
— Еге ж. Тут ми розійдемося.
— Як скажеш. Та все одно мені шкода… — і саме тієї миті, як це іноді буває влітку, змінився вітер. З заходу налетів порив і миттю стер пахощі морської солі, а разом з ними і звук п’яних співів. На зміну їм долинув інший звук, нескінченно зловісніший: низький атональний шум, від якого в Сюзен завжди мурашки бігли по спині. Звук сирени, яку ввімкнула смертельно хвора людина.
Вілл відступив на крок назад, очі округлилися, і знову Сюзен помітила, як його руки опускаються до пояса, ніби в пошуках чогось, чого там не було.
— На бога, що це таке?
— Тонкохід, — тихо мовила вона. — В Каньйоні Петлі. Ти про таке чув?
— Так, чув, щось подейкували, але на власні вуха почув оце щойно. О боги, як ви це витримуєте? Він волає, немов жива істота!
Сюзен ніколи над цим не замислювалася, але зараз, спробувавши уявити, що чує його чужими вухами, збагнула, що він каже правду. Здавалося, якась хвора частина тіла ночі здобула власний голос і тепер силкувалася заспівати пісню.
Сюзен стало так моторошно, що вона здригнулася. Відчувши, як стиснулися її коліна, Вітер тихо заіржав і повернув голову, щоб подивитися на свою вершницю.
— О цій порі року звук зазвичай не настільки виразний, — промовила вона. — А восени чоловіки спалюють його, щоб стих.
— Не розумію.
А хто розумів? Хто міг похвалитися тим, що досі щось розуміє? О боги, та вони навіть не в змозі були вимкнути кілька нещасних нафтових насосів, які досі працювали на Ситґо, хоча половина з них верещали, як свині на бійні. Настали такі часи, що люди були вдячні, коли щось просто працювало.
— Влітку загоничі й пастухи, коли мають час, зносять до входу в Каньйон купи гілляччя. Придатні й сухі гілки, але краще — щойно зрізані, бо потрібен дим, і що сильніший, то краще. Петля — короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими. Це наче перевернутий димар, розумієш?
— Так.
— За традицією спалення припадає на ранок Жнив, у перший день після ярмарку, святкування і святкового багаття.
— У перший день зими.
— Еге ж. Хоча в наших краях холоди настають не так швидко. Хай там як, ніяка це не традиція. Хмиз, бува, спалюють і раніше, якщо вітри сприяють або якщо звук надто вже нестерпний. Він тривожить худобу: коли тонкохід розгулюється, корови погано дають молоко. Та й заснути під нього важко.