Час смертохристів. Міражі 2077
Шрифт:
— Зайдіть до мене.
До кабінету увійшла монгольська красуня Алтанцецен — «золотулька», освітивши темну душу Мохамад-бека сяєвом спогадів про перше кохання. Вона сіла поряд, і він поклав руку на її плече.
— Уважно слухай і перекладай.
Щойно йому надіслали з МУРу знахідку з посольства Конфедерації, яка могла пролити світло на історію з клятою марсіанкою.
Він увімкнув запис відділу безпеки посольства Конфедерації від 2/08/2077. 00.15 AM. У кутку кімнати сиділа прив'язана до стільця дівчина, поруч, тривожно озираючись, стояв кремезний чоловік у камуфляжі, тримаючи в руці важкий армійський пістолет
— Я з Рогульки.
— Вбий цю тварюку! Не бійся за мене! — крикнула йому дівчина.
— Переклади, — нетерпляче сказав Мохамед-бек, просовуючи праву руку у розріз блузки, туди, де можна було торкнутися маленьких грудей Алтанцецен.
— Генерале, — невдоволено пересмикнула вона плечем, — ми трахаємось чи перекладаємо?
Він забрав руку з її плеча.
Я з Рогульки. Незрозуміло, що це? Пароль? Назва місцевості? Але ясно, що Божена і цей невідомий знають один одного. Вбий цю тварюку! Не бійся за мене. Так, вона знає цю людину, вони на «ти» і вона так ненавидить цю «Руду свиню» (сумніву в тому, що це саме він, не було), що готова вмерти — тільки б він помер.
Генерал та Алтанцецен вражено застигли, спостерігаючи, як третійурятував другогоі спопелив голову і руки «Рудої свині».
З особливою увагою Мохамед-бек вивчав обличчя другого, добре зафіксоване камерою: густе волосся, крупний ніс, вузький проріз очей.
Генерал дав вказівку начальнику МУРу провести спектральний аналіз голосу другогоі подивитися в файлах ДерВару — чи не потрапляв у поле зору людей Клинкевича цей тип.
— Йди, дитино, — сказав він Золотульці, яка очікувально дивилася на нього. — На сьогодні все. Це зробимо завтра.
І хлопнув її по дупці.
Але Золотулька невдовзі знову знадобилася генералу.
Одне повідомлення з комп'ютера привернуло його особливу увагу: вчора службою безпеки Клинкевича і військовою жандармерію у колонії Феофанія-Пирогово підчас нічної oперації було схоплено дванадцять українських націонал-терористів — цілий партизанський загін, який здійснив низку нападів на окупаційні підрозділи сил визволення й підірвав на окружному шосе міст під час проходження колони вантажівок з боєприпасами. У терористів було вилучено зброю і пропагандистські матеріали Фронту Визволення України.
При здійсненні рутинної процедури розстрілу на місці кожного третього терориста (інших відправляли до спецфільтрів карального корпусу яничар), якийсь божевільний піп, коли черга на постріл у потилицю дійшла до людини, що стояла поряд з ним, попросив сержанта жандармерії краще застрелити його, мотивуючи це тим, що в його сусіди — двоє дітей, і очікується третя. Жандарми, вражені цим епізодом, залишили в живих (тимчасово, звичайно) обох терористів і доповіли про цей випадок начальству.
Генерал Мохамад-бек дав наказ привести до нього цього божевільного, який відмовлявся від життя в ім'я врятування іншої людини, і знову викликав перекладачку
У кімнату ввели полоненого: худенький, невисокий на зріст, з довгим русявим брудним волоссям, що злиплося після дощу, хирлявою борідкою, на якій запеклася кров, з синцями під очима, він ледве тримався на ногах. Вдягнений був у подерту чорну ризу, а на грудях висів маленький хрестик, що його тримав закривавленою правицею терорист.
— Ти хто, невірний? — спитав генерал.
— Отець Іван, священик Феофанівсько-Пироговської церкви.
— Як же ти, християнин, став терористом? Хіба це не суперечить вченню пророка їси?
— Христос казав: не думайте, що прийшов, щоб мир на землю принести. Я не мир прийшов принести, а меч... — шамкаючи, відповів отець Іван, в якого були вибиті передні зуби.
За одні ці слова, сповнені ворожнечі до великої визвольної місії війська Чорної Орди, цей попик заслуговував на смерть. Але щось було в його мізерній постаті і в лагідній усмішці таке, що примусило Мохамад-бека продовжити допит.
— До якої церкви ти належиш?
— До Христової.
— Сансизбаєв теж належить до Христової церкви, — зауважив Мохамад-бек.
— Сансизбаєв належить до церкви Антихриста. Він смертохрист.
— А ти справді віриш у воскресіння Христа?
— Він воскрес, і він з нами, — переконано сказав отець Іван.
— І в друге пришестя Христа віриш?
— Його пришестя близько.
— Звідки ти знаєш?
— Бо Він дав знаки. Треба бути сліпим, щоб не бачити їх. Він сказав, що повстане народ на народ, і царство на царство, і голод, мор та землетруси прийдуть, і видаватиме на смерть брата брат, а батько дитину. І що за ім'я Христове будуть усі нас, тих, хто вірує в Нього, ненавидіти. І Христи неправдиві народяться...
Генерала вразила віра, з якою вимовляв полонений це страшне пророцтво. Але спрацювала заспокійлива раціональна впевненість військового: скільки воєн було і скільки кінця світу очікували, а світ щоразу виживав і відроджувався. Світ воскресавіз мертвих, наче пророк Іса.
Незважаючи на те, що перед Мохамад-беком стояв релігійний фанатик — такий самий, як Саудівські, іранські чи кавказькі ісламські фанатики-ваххабіти — генерал, долаючи небажання переступати заборонену межу, все ж наважився спитати те, чого не розумів.
— Навіщо ти хотів віддати своє життя іншому терористу?
Отець Іван знизав плечима:
— Жаль мені його і його дітей. Нехай живе. В мене дітей немає.
— А себе не жаль?
— Себе теж жаль. Але Христос мене не покине. Благодать Його возсіяла на цих горах, — отець Іван простягнув руку до вікна, за яким, за сірою стіною потоків дощу і снігу вгадувались обриси київських гір. — І залишиться тут во віки вічні.
— Ми тут залишимось назавжди, — різко сказав Мохамад-бек, якого дратував цей божевільний попик, що приніс до кабінету генерала визвольної армії найстрашнішу зброю — нікому не потрібне, забуте всіма, небезпечне, бо нічим, ніяким раціональним інтересом не вмотивоване добро.