Час смертохристів. Міражі 2077
Шрифт:
— Ви не залишитесь, чужинцю, — сказав отець Іван зі співчуттям. — Ви прилетіли сюди зі степу, як перекотиполе, ви й полетите, гнані вітром. Все, що здається вам вічним, перетвориться на тлін. Згадайте долю Золотої Орди... Що від неї в Києві залишилось? Тільки назва гори.
— Ну добре, — Мохамад-бек зусиллям волі намагався загасити полум'я гніву, що спалахнуло в ньому, бо схованим далеко таємним чуттям розумів, що Іван каже правду. — А от якби поряд з тобою стояв я — генерал армії Мохамад-бек, власник двадцяти дружин і батько тридцяти семи дітей, і це мене мали б застрелити — ти б пожалів мене? І запропонував би своє життя взамін за моє?
— Мені жаль тебе, — відповів отець Іван. — Бо Христос вчить нас любити ворогів наших, благословляти тих, хто нас проклинає, творити добро тим, хто ненавидить нас і молитися за тих, хто нас переслідує. Я молився і буду молитися за тебе, чужинцю. А як хочеш перевірити мене — встань поряд зі мною в той смертний ряд, де кожному третьому стріляють в потилицю. І тоді побачиш...
— Ось бачиш, — криво всміхнувся Мохамад-бек, — добро в тебе вибіркове. Для християн одне, для мусульман інше.
— Ти не правий, чужинцю, — заперечив отець Іван. — Бо сказано: для Христа немає ні елліна, ні римлянина, ні юдея. Як немає ні матері, ні брата, ні сестри... Є тільки Він, Його воля, Його світло. А тебе я дуже жалію. Бо темряву бачу в твоїй душі.
Мохамад-бека втомила ця розмова. Він відчув раптом збайдужіння до всього, що здавалося йому таким важливим — оперативних зведень штабу армії, повідомлень МУРу, навіть до розмови з Кара-ханом, який позбавив генерала будь-яких честолюбних надій сісти на трон у Чингіз-Сараї. Усе втратило сенс і відійшло дуже далеко, наче міражу пустелі.
Відчув гіркоту в роті й ледве ворухнув рукою:
— Заберіть його. ,
— Що з ним робити? — спитав помічник, молодий полковник, якому дивно було, що головнокомандуючий східноєвропейським фронтом витрачає свій час на якогось брудного дервіша, безсилого ворога, якому не зупинити переможну ходу Чорної Орди.
— Віддайте Сансизбаю. Нехай робить з ним, що хоче, — наказав генерал.
Полоненого вивели з кабінету. Мохамад-бек запам'ятав його прощальний погляд, сповнений співчуття до чорнобородого, смаглявого, гордого, але зі спаленою душею араба, наче це генерала вели на страту, а не отця Івана.
Генерал ступив до сусідньої кімнати відпочинку, де стояла кругла мармурова раковина для омовіння. Умив прохолодною джерельною миргородською водою обличчя, ополоснув руки і витерся вишиваним полтавським рушником, наче хотів стерти видіння отця Івана, що стояло перед очима.
Повернувся до кабінету. Алтанцецен притулила обличчя до холодного вікна, дивлячись на непривітне, вороже місто, що лежало перед нею.
Золотулька повернула лице до Мохамад-бека. В очах її стояли сльози. Вона схлипнула:
— Не вбивайте його. Прошу вас.
— Ти вільна, — сухо відповів генерал. — Я дуже зайнятий. Іди.
96.
Гайдукові наснився сон, дивний і страшний, як усі сни останнім часом. Наче прибігла до нього Божена, розтермосила його, схопила за руку, і він, напіводягнений, вибіг з нею на вулицю. Над проспектом Перемоги, у напрямку Бессарабки, на висоті метрів вісім-десять моторошно повільно повзла величезна старовинна міжконтинентальна ракета. Народ, що вибіг на проспект, задерши голови, дивився на ракету, на її центральне закіптюжене сопло, темно-сірий корпус та чорну головну частину. Гайдук намагався визначити, якого виробництва ця твердопаливна триступенева ракета морського базування — американська, іранська, китайська, російська, українська чи ординська? — і не міг. «Невже це наша ракета SS-32 з трьома бойовими блоками потужністю вибуху в три мегатонн? — з жахом подумав він. — І чи стоїть на ній система наведення «Харс»?» Він відчував холод, що линув від сопла, й страждав від безсилля, від неможливості зупинити цього монстра, який повільно просувався до центру міста. Ніяких символів чи розпізнавальних знаків на корпусі ракети не було.
Недалеко від себе Гайдук помітив батька — у білому костюмі, зі світлим капелюхом з рисової соломки в руках, батько стояв на тротуарі, сумний і задумливий, не помічаючи сина і не дивлячись на ракету. Гайдук рвонувся до батька, бо так давно не бачив його, так скучив за ним, але Божена не відпустила руку:
— Не ходи!
Він повернув до неї голову, але Божена зникла: його тримав, замкнувши на зап'ястку наручник, слідчий Бєляєв, який повчально казав:
— Це смертний гріх — забути батьків.
Тут приспів гетьман Махун з половиною голови:
— І мене забув, синку. А я так любив тебе... Жодного разу в мене на могилі не був.
Рука Гайдука, схоплена наручником, захолола і втратила чутливість, наче вмерла.
Він прокинувся: відлежав праву руку, змерз, в кімнаті було холодно, за вікном панували мряка і сніг, з-під землі інколи проривався схожий на землетрус гуркіт поїздів метрополітену, що ходили з інтервалом в одну годину.
Гайдук пригадав, що сьогодні — день народження професора Вебера, головного консультанта-психоаналітика ВІРУ. Вісімдесят два роки.
Альфред Ісаакович Вебер жив на вулиці Микільсько-Ботанічній у темно-сірому шестиповерховому наріжному будинку, подібному до літери «Г» — відомому в Києві як «Будинок Грушевського», хоча насправді цей витвір сталінського класицизму був побудований на руїнах знищеного більшовиками «прибуткового будинку», що належав голові Центральної Ради М.С.Грушевському у 1908 — 1918 роках. У будинку колись проживала переважно академічна публіка. Стара інтелігенція відходила, квартири скуповувались спекулянтами-ріелтерами, які перепродували їх нуворишам і дипломатам. Серед розкішних відновлених апартаментів з джакузі в спальнях, величезними кухнями— їдальнями-барами, більярдними кімнатами, тераріумами для крокодилів, з окремими кімнатами для одягу, взуття і краваток та іншими принадами епохи гламуру і постмодерну, дивом збереглася семикімнатна квартира професора Вебера, який нізащо не хотів її продавати і якого не чіпали, бо він лікував гетьмана Махуна і майже всю українську верхівку від білих гарячок та депресій.
Гайдук з Невінчаним, струшуючи з себе сніг, важко дихаючи, підняли картонну скриньку з подарунками для Вебера на п'ятий поверх. Загальний ліфт для смердів не працював, бо в кожну квартиру неосюзеренів вів персональний підйомник.
Двері відкрив господар — худенький і маленький дідусь, завжди до всіх усміхнений і завжди цікавий до всього, що його оточувало. Лисий череп цього божого лопушка збоку і ззаду прикрашала хвиля сніжно-білого сивого волосся, а маленькі зеленкуваті оченята ховалися за кущастими сивими бровами; подеколи Альфред Ісаакович брав ножиці й зістригав брови, які згодом знову відростали, і очі ставали схожі на чисті озерця, зарослі очеретом.
На майданчику п'ятого поверху, перед тим як увійти до квартири Вебера, Гайдук здер з себе маску технічного інтелігента B.C.Петренка; маска була потрібна внизу, бо при вході до під'їзду довелося пройти перевірку документів.
— Заходьте, заходьте, — зрадів Вебер. — Я вітаю вас з днем мого народження! Ви перші і, мабуть, останні гості. Але дорогі й бажані. А це що за скриня? Сподіваюсь, не вибухівка?
— Там те, що ви любите, — заспокоїв його Невінчаний. — Рибка, лимони, шоколад. І тютюн вірджінський.