Час великої гри. Фантоми 2079 року
Шрифт:
— Я називаю це «Валер'янові краплі». Бо я Валер'ян. Це мій винахід.
— Вітаю вас, чудово. Нобелівську премію одержите.
— Але ці балаболки не визнають, — махнув рукою в напрямку Києво–Могилянської академії.
— Як не визнають?
— Якийсь академік затесався серед членів ЦКР, каже, що це суперечить законам фізики. Правда, сам він мовознавець. Гоголь якийсь.
— А скільки у вас цього… цих крапель? На скільки автомобілів вистачить?
— Навалом. Хоч на десять, хоч на сто тисяч. Тільки треба маленьку штучку у двигун поставити.
Шморгун витягнув з бардачка алюмінієвий пристрій, схожий за формою і розміром
— Це додаток до системи запалювання.
Вони зробили кілька стрімких кіл по площі, здіймаючи фонтани бризок з калюж.
— А для «черепах» можете зробити пальне?
— Питань нема, — знову закричав Шморгун. — Ми з Круком, вашим пілотом… ну, водієм «Мамая», працюємо над цим. Справа не в пальному.. Он його скільки, — він на повному ходу влетів до калюжі, перетворивши «Шевроле» на глісер. — Справа в електроніці. Наскільки вона пошкоджена і чи пошкоджена взагалі. В мене є кілька людей, які петрають у цьому. Вони налагодили радіозв'язок з Варшавою, концерти з Лондона слухають.
Гайдук відчув, що майже любить Шморгуна. Йому навіть цей крик сподобався й манера Шморгуна легко ставитись до технічних проблем Великої Темряви.
Нарешті вони повернулися до будинку Контрактів. Гайдук вийшов з «Шевроле», не помітивши на радощах, що по самі щиколотки вліз до калюжі.
— Що вам треба? Яка допомога?
— Хочу до вас, пане генерале… Не можу з тими мудаками, — Шморгун також стояв у калюжі, не звертаючи на цю невеличку водну перешкоду жодної уваги. — Не хочу займатися трупами, сміттям. Я приведу з собою групу електриків, технологів… Але я вимагаю свободи і довір'я. Я ні з ким не хочу ділитися своїми винаходами. У мене є на все патенти, але там не вистачає деяких технічних деталей… «Валер'янових крапель»… Ви чули про «Чорнобиль-30»? Там у мене друзі працюють. Там такі потужності, відновимо все… Тільки домовтесь з Волею, щоб до вас відпустив…
Шморгун продовжував вигукувати свої ідеї — поодинокі перехожі, що йшли площею в бік China-town, щоб закупити свіжі овочі, здивовано зупинялися на мить, щоб поглянути на рудобородого дивака. А Гайдук уже не слухав його, думаючи, що це — перший щасливий ранок за останні два роки: спочатку Оля, тепер — оцей божевільний винахідник, в якого Гайдук повірив одразу, бо знав, що такі люди існують, треба їх лише знайти. Люди, які все вміють робити власноруч, все зладнати з якихось провідків та мікрочипів, з мотузок і цвяшків, зможуть оживити мертві двигуни і верстати, генератори струму і лінії радіорелейного зв'язку Поки є на землі такі люди, техногенна цивілізація не загине. «Господи, як багато часу я згаяв, блукаючи в пітьмі, придивляючись до страждань людських, не роблячи нічого позитивного», — подумав він і раптом почув голос Олі:
— Ігорю Петровичу! Ви ж застудитесь! Я до вас!
Вона перетинала Контрактову площу з боку академії. Зарожевіла від бігу й холоду задихаючись, стала на краю калюжі й подала йому руку щоб витягти з води.
— Що ви робите? — обурено накинулася на Гайдука, як на неслухняну дитину — А якщо до неділі розхворієтесь? Яка безвідповідальність! А ви, брате Шморгун! Вашу проповідь чути у Фролівському монастирі. Ви не знайшли кращого місця?
Гайдук дивився на Олю, наче вперше її побачив: невже ця молода красуня стане його дружиною? Чорний берет з тризубом був хвацько натягнутий по самі брови, а вилицювате обличчя з широко поставленими очима світилося
— Вас терміново кличе Василь Воля.
— Не забудьте про мене сказати, — нагадав Шморгун, сідаючи в «Шевроле».
Оля, взявши Гайдука за руку наче школярка молодшого братика з дитсадка, попрямувала у напрямку бібліотеки, де засідав голова ЦКР Василь Воля.
28
На дверях приймальні, куди Оля підвела Гайдука, висіла табличка, намальована олійними фарбами, — немовби вишиваний полтавський рушник, на якому вигаптуваний напис:
Брат Василь Воля
Голова ЦКР України–Руси
Почесний доктор філософії Києво–Могилянської академії
У приймальні, радісно мружачись, наче від яскравого світла, Гайдука привітала Ерна Еріхівна Богошитська — колишня брюнетка, пофарбована у сліпучо–білий колір, від чого здавалася старішою за свій вік. Гострий ніс, гострі чорні лінії намальованих брів, гостре підборіддя, гострі зморшки від усмішки, що не сходила з обличчя, робили Ерну Еріхівну схожою на акцентовані графічні портрети забутого французького художника Бюффе. Була в бронежилеті, майстерно прикрашеному темно–червоними вишивками та червоним намистом.
— Дуже, дуже рада з вами познайомитись, шя–я-новний брате Ігорю. Брат Василь багато розповідав про вас. Він щасливий, що ви повернулися до нас. Він вас чекає.
Вона говорила повільно, скандуючи слова, наче була хвора на паркінсонізм або працювала логопедом у школі для дефективних дітей.
«Наречена в мене вже є, — подумав Гайдук, — тепер Бог послав сестричку. Цікаво, чи фігурує вона в моїх файлах?» Він по–старопольськи поцілував ручку Богошитської, наче генерал Речі Посполитої, вклонився кілька разів й пристукнув каблуками мокрих черевиків, від яких на паркеті лишилися сліди.
Воля у розкішній вишиваній сорочці (Гайдуку чомусь пригадався гетьман) чекав його на порозі, широко розкривши обійми. Просторий кабінет Василя Волі прикрашали саморобні, з важких дощок, стелажі, на яких були недбало розставлені стародавні глиняні горщики й статуетки, кілька уламків черепів без нижньої щелепи і великогомілкова кістка. Гайдук чув, що Василь Воля захоплюється археологією, працював колись в археологічній експедиції копачем–дослідником. Помітивши уважний погляд Гайдука, Воля ПОЯСНИВ:
— Це залишки борщівської культури. Я брав участь у розкопках біля села Борщів на Дніпрі. Двадцять тисяч років тому це був центр могутньої держави Горатти, тобто Країни Бика. Це наші прямі предки. Ви уявити не можете, що я відчув, коли ми викопали справжню хату, точнісінько, як у мого діда. Навіть солом'яна стріха частково збереглася. І глиняне начиння з малюнками биків та риб.
— А кістки?
— Правдоподібно належать царю Горатти Артану Першому. Ви не уявляєте, що ми там тільки познаходили. Всю історію України–Руси. Шолом часів князя Ігоря, махновські кулеметні стрічки, німецькі міни… ледве не підірвались… На глибині п'яти метрів ми знайшли святилище царя Артана, чашу, ось вона, — він подав Гайдукові надщерблену глиняну чашу з зображенням могутнього тура і, ледве Гайдук устиг роздивитися малюнок, забрав чашу й з величезною обережністю поклав її на полицю. — Чаша є символом жреців, вищої касти праведників. А це вам мій подарунок — друга знахідка святилища.