Час великої гри. Фантоми 2079 року

Щербак Юрий Николаевич

Граф Буйський оголосив завершення трапези. Першим зал покинув цар. Гості цокнулися келихами шампанського й під грім гарматного салюту почали розходитись.

Гайдук довго не міг заснути, думаючи про загрозу ЗОМБІ, яка занепокоїла його набагато більше, ніж грізні, але порожні, наче мильні бульки, слова молодого російського царя про перенесення столиці до Києва. Біля четвертої години ранку подзвонив Невінчаний і сказав, що п'янку скінчено.

Гайдук подивився у вікно: святкові вогні було вимкнуто, лише де–не-де присвічували поодинокі ліхтарі. Сніг уже не падав. Над малим клаптиком царської Росії стояла непроглядна темрява.

38

Вже

коли «черепахи» відлетіли на вісімдесят кілометрів на південь від Брянська, по них було відкрито вогонь ЗРК «Єнісей» — застарілої системи, яку негайно засікли прилади електронного стеження і захисту «черепах». Гайдук, який сидів на місці другого пілота (Невінчаний повертався у сусідній «черепасі»), побачив на екрані радара характерні сплески імпульсів і наказав створити фальшиву ціль для зенітних ракет в п'яти кілометрах на північ від «черепах». Крук, як досвідчений пілот, одразу виконав наказ, вистріливши теплові мішені, і негайно пішов на різке зниження висоти і зміну курсу: йшли тепер на висоті до п'ятдесяти метрів туди, звідки пролунав залп, стрімко пролітаючи над дикими лісовими хащами, засипаними снігом. Через кілька кілометрів побачили широку просіку на якій стояли дві пускові ракетні установки і поодаль темно–сірий всюдихід з великою сріблястою кулею — антенами радарної установки; сотні людей у білих маскхалатах, що скупчилися на просіці, побачивши несподівано пікіруючі на них «черепахи», врозтіч кинулися до лісу лише деякі сміливці відкрили вогонь з автоматичної зброї.

— Відкрити вогонь на знищення, — наказав Гайдук, і «черепаху» струснуло від ракетного залпу Сумніву не було: в лісі ховалися «Вовки Півночі» — одна з ударних груп, які готувалися до весняного наступу на Україну Згодом, вивчаючи фотозйомку просіки й прилеглих лісів, військові експерти побачили сліди добре замаскованих бліндажів.

«Черепахи» знову взяли курс на Київ, залишивши позаду стовп чорного диму — мабуть, підпалили склад з пальним. Владика Ізидор та М. В. Гоголь (Твердохліб), захоплені диспутом про властивості часу в'язницю історії і можливість/неможливість подолання її стін, навіть не зрозуміли, що сталося, — так миттєво змінили курс «черепахи» й атакували ворога. Гайдук заспокоїв цих симпатичних ідеалістів, сказавши, що небезпека минула. На запитання, куди подівся Невінчаний, відповів, що Григорій Іванович вчора трохи перебрав «царської водки» і тепер відпочиває всередині «Козака Мамая», що його транспортує «черепаха-002».

Тим часом на борту «черепахи-002» відбувалися вельми цікаві події Після того, як Микита Іваненко та Микола Мармиза випадково зустріли колишнього братчика Святополка, — який їх радо впізнав і запросив після царської трапези до трактиру «Гріш ціна», де вони пиячили до четвертої години ранку обіймаючись і цілуючись (Святополк одразу завербував простодушних смердів до ордену скандорусів — тобто агентури «Вовків Півночі», — пообіцявши золоті гори й високі посади, коли в Україну прийдуть загони конунга Фенрира Сьомого), — о четвертій ранку до них приєднався не відомий Свято–полку огрядний смерд з Києва, який дав спробувати ярлу хмільного давньокиївського меду — і Святополк, що втратив тяму опинився в багажному відсіку бронеавтомобіля «Козак Мамай». Пробудився, коли «черепахи» покинули територію Великого князівства Суздальсько–Володимирського; з жахом побачивши, що руки його скуті кайданами, почав несамовито грюкати в броньовані двері, хоча кожен удар віддавав у голові больовими спазмами; крім жаху невідомості, ще одна річ мучила Святополка: нестримне бажання похмелитися.

Нарешті його калатання було почуте й він побачив перед собою обличчя своїх друзяк — Микити та Мармизи.

— Хлопці, що за жарти? — весело й невимушено (як йому здалося) гукнув він. — Микито, а ну тягни горілку.. Бодун мене замучив. І зніми цю цяцьку.

Його витягли з бронеавтомобіля, й він опинився в бойовому відсіку «черепахи». На темно–коричневих скринях з ракетами «повітря–земля» возсідав учорашній знайомий, який напував

Святополка хмільним київським медом.

— Святополк Рьонгвальд? — спитав цей бородатий чолов'яга зі слідами Чорного Мору на лиці.

— Ну я, — зверхньо озвався скандорус, роблячи спробу й собі всіс–тися на скринях, бо його хитало: він ще не зрозумів, що хитає його не тільки з бодуна, але і тому що «черепаху» кидає в повітрі.

— Встати, бляха–муха, — наказав Невінчаний, і обличчя його видалося Святополкові жорстоким, не схильним до жартів. Так само й обличчя його дружбанів–братчиків були похмурі.

Невінчаний почав зачитувати з папірця:

— Святополк Блідий, він же Рьонгвальд, народжений 2050 року уродженець міста Батурин, скандорус і смертохрист, агент «Вовків Півночі», вас заарештовано за наказом народного трибуналу Спасо–Дніпровського братства за звинуваченням у військовій зраді і спробі знищити осередок братства. За скоєні вами злочини народне звинувачення вимагає засудити вас до вищої міри покарання — аргентинської страти. Що скажуть члени народного трибуналу? Микола Мармиза?

— Пропоную виконати вирок негайно, — у Мармизи свербіли руки, щоб знести Святополкову потилицю пострілом з «Маузера».

— Микита Іваненко?

— Якби не Божий промисел, ми загинули б всі з вини цього… цього Рунгвельда. Негайно скинути його нах на землю…

Святополк не вірив своїм вухам:

— Хлопці! Микито… ти забув, гандон дірявий, скільки я зробив для тебе… сало крав з харчоблока для тебе… А ти, Миколо! Ти ж ні хера не розумів у військових справах… Це ж я тебе навчив… Я ж з вами по–доброму! Яка страта? Схаменіться! Все, що обіцяв вам, усе буде…

— Приступайте, — наказав Невінчаний. На Святополкові груди накинули щось схоже на підвісну систему парашута, зроблену з лямок рюкзака і з'єднану з міцною мотузкою. Невінчаний відкрив люк «черепахи» — холодний вітер вихолодив і без того тремтяче Святополкове тіло.

— Хлопці! — заволав Святополк, стаючи на коліна й пручаючись з усіх сил, щоб не провалитися в люк. — Зроблю що завгодно… тільки пощадіть!

— Ніякої пощади зрадникам, — Мармиза, зціпивши зуби, виштовхав згорнутого в клубочок Святополка з «черепахи»: скандорус завис на крижаному вітрі в трьох метрах від «черепахи» над Брянською землею; гострі верхівки дерев чекали на нього внизу.

Саме в цю мить «черепаха-002», виконуючи наказ Гайдука, неочікувано пішла в піке туди, де стояли пускові установки ракет «Єнісей». Ще кошмарніший жах пережив Святополк, бачачи, як стрімко спускається він до своїх, що відкрили безладну стрілянину по нещасному беззахисному ярлу який, висячи в повітрі, становив чудову мішень для автоматних пострілів.

Неочікувані різкі зміни курсу і висоти «черепахи» стали цілковитою несподіванкою для Невінчаного та братчиків. Невінчаний, злякавшись, що вся тонка гра з полоненим піде коту під хвіст й Святополк дійсно загине від страху чи від куль «вовків», так і не розколовшись, дав команду Мармизі й Микиті витягнути цю бляху–муху на борт «002». Крекчучи (Невінчаний приєднався до них), вони ледве витягли мотузку з синім Святополком (він був у суконному темно–оливкового кольору порваному кафтані зі срібними офіцерськими еполетами і металевим жетоном на грудях — зображенням північного вовка, що фосфорично світилося у темряві). Грюкнув люк, і Святополк не повірив сам собі — що знову опинився на покладі «черепахи». Ще живий.

— Сідай, — милостиво дозволив Невінчаний полоненому — Тепер побачимо, наскільки серйозно ти збираєшся розкаятися в сподіяних гріхах.

Він з огидою подивився на мокрий від блювотиння кафтан скандоруса.

— Скиньте цей лапсердак і дайте йому півсклянки горілки, — наказав Невінчаний. І, дивлячись, як жадібними ковтками, розливаючи по підборіддю і шиї, хлебче горілку Святополк, почав диктувати запитання:

— Справжнє ім'я, по батькові, місце народження, професія. Коли був завербований «Вовками Півночі», яку посаду обіймає, номер військової частини, особистий номер, місце дислокації підрозділу та головного штабу..