Через кладку
Шрифт:
– Вона справді була. Я її бачив.
– обізвавсь я.
– Я був уже нині раз у парку. А твоя сестра, здається, не багато змінилася.
– Я не знаю, - відповів він.
– Це ви, це ти ліпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його посліднє слово.
– Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її?
– спитав я нараз, мов злетів на нього хижун.
– Ні. Другу. Доньку урядовця одного банку.
– Добра партія, хлопче?
– Не знаю. Здається, як для кого. Але, - додав, - я не матеріаліст, Богдане, і я полюбив її не для «женячки», а тому що її істота наскрізь прив'язала мене до себе. Я її вже чотири роки тайком люблю.
–
– закинув я.
– Здається, - сказав він.
– Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось, - додав, ніби перериваючи вмисне розмову, - який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема.
– Піди коли з нею вночі сюди, він також «біла мрія».
– Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така «біла мрія», - говорив півголосом, мов тайком, - якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет, - і махнув рукою.
– Але ходім, Богдане.
– додав.
– Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.
– Про гроші?
– Так. Звичайно.
– Для правительства?
– В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся.
– Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений.
– Так.
– відповів я спокійно.
– Чи ошукувати нам правительство?
– Чи я це казав, хлопче?
– Твої уста - ні, але інтонація голосу твого. І ту інтонацію я часто стрічаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай. Кожна праця наша повинна бути виконана совісно й чесно, і ми повинні за нашим фахом слідити, будь він взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не лиш по половині віддавати їй свої сили. Так бодай я розумію свій обов'язок.
– Ти застрого ставишся сам до себе.
– Ні. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.
– Справді. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрібнішого чи більшого.
– Такий уже я, Богдане, - відповів поважно і замовк.
По довгій хвилі, під час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в білу ніч і далечину, зіткану з місячним світлом, а душами - в нутра свої, я перебив нараз мовчанку:
– Хлопче!
– Що, Богдане?
– Я твій товариш. Щирішого не будеш мати! Говори мені про неї, - просив я.
– Не вмію сам, - відповів повздержано.
– Питай.
– Передусім, яких вона родичів?
– Інтелігентних; а її дід і бабка ще живуть. Також інтелігентні.
– Значить, інтелігенція не «з першої руки», як у «мужиків-інтелігентів». Іншими словами - не з низин.
– Ні, - відповів він коротко.
– Гарна?
– Гармонійна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блідава. Уста грубим червоним пензлем намальовані, зуби також циганські. Така.
– Така. М'якої вдачі?
Він не відповів зараз і аж по хвилі сказав:
– Може, але хто це може знати.
– А відтак додав спішно: - Ні. Але зате інша Різна Така, що мусиш її любити. Бодай моє «я» мусить її любити. Між іншим і елегантна. І хоча мої товариші й більший загал наших молодих людей обсміває так званий «добрий тон і форми» і добре виховання вважають за глупість і ограниченість або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота
– А любить тебе також?
Нестор, як недавно, не відповів зараз, а як мені здавалось, усміхаючись, сказав:
– Здається.
– А по недовгій хвилі мовчання спитав тепло: - А ви, а ти не оженишся вже ніколи, Богдане?
– Я вже не молодий, хлопче, - відповів я. Він розсміявся.
– Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я відповів:
– Та воно правда, що так. Іноді й думаю, а радше сказати - мрію про те «женитися», і то оженитись ідеально. Відповідно до моєї душі й становиська. Заложити собі домівство по душі, а відтак зачинитися.
– Перед ким?
– запитав він.
– Перед цікавими й грубостями.
– І чому?
– спитав він знов.
– Нащо там публіки? Щоб профанувала? От така моя мрія. Чудова хата для себе самого. Це моя мрія. Не думаєш?
– Справді. А ще до того мати в ній свою матір і сестру, так як я. Це ще краще. Тепер, коли її ще між нами немає, заходить до мене моя сестра й ми говоримо про різне. Про поважне, глибоке, своє й чуже і т. ін. А часом і про неї, і самі дрібні, ніжні, незначні речі, про котрі говоримо, і в них вона чи не все вплутується, ніби сама всовується без нашого відому.
І сказавши це, він умовк. А я, запаливши папіроску, по довгій хвилі мовчання перебив тишину питанням:
– Що твоя сестра думає?
– Про що, Богдане?
– Про життя, і себе.
– Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотів би нині зробити, - відповів він.
– Зрештою, поговори колись з нею сам. Вона буде тепер частіше заходити в город, бо її колишня учениця, панна Ірина Маріян, кузинка моєї «музи», як зву я її в себе, збирає ескізи з зимових ландшафтів і, на просьбу родичів, вона супроводжує її.
І сказавши це, він не говорив більше, потонув думками, очевидно, чи не в задуму завтрашньої своєї розправи, й завернув в околицю свого мешкання. Я подався мовчки за ним і собі потонув у думках. Пощо він мені сказав, що вона буде частіше в парку? Чи знав про антипатії моєї матері до неї? Чи сказав зумисне, щоб колишній поклонник зблизився наново до його сестри? Але, ні, ні, він цього не сказав, він - ні. В нього кожна думка чиста, пряма. А може, він і не знає про все, що між нами грало, і як ми розійшлись? По недовгім ході, під час якого зупинились ми остаточно бесідою про його праці, життя й будучину, знайшлись ми на вузькій вулиці коло його хати. З усіх вікон визирала темінь і мовчання. Глибоке, тихе мовчання, що говорило про сон.