Через кладку
Шрифт:
– Ти, Богдане, як бачу, свої погляди в тому напрямі дуже змінив. Колись був ти іншої думки, - закинула вона не без злоби.
– Колись думав я так само, як і тепер. Але я тебе не розумію. Що хочеш твоїми словами заявити?
– спитав я.
– А ось що: як твоїм ідеалом була свого часу Маня Обринська, що позувала, коли не помиляюся, на якусь будучу вчену й емансипантку, ти тоді на студіюючих жінок інакше задивлявся.
– Я, Доро? Я?
– спитав я з нетаєним зчудуванням.
– Так, Богдане, ти! Тоді була вона, емансипантка, страх мудра, поступова й бог знає що. А тепер і не згадаєш її ніколи.
Хвилину я помовчав,
– Ти помиляєшся, Доро. Бажань і спремлінь панни Обринської в тому напрямі (хоч були вони в неї дуже щирі й поважні) я ніколи ані найменше не поділяв. Навпаки, коли ми сходили на ту тему в дискусії, то боролись гірше, чим би хто сподівався. Одначе остаточно мені навіть жаль було її, коли я чув, що з смертю її батька розбились усі її мрії, і вона пішла іншим шляхом. Хоча, - додав я, - коли б я був її мрії на той час і поділяв, то з нею малася річ інакше. Вона була дівчина на свій вік розумове незвичайно розвинена, повна імпульсів і жадоби до науки й діла - і, як сама знаєш, донька незаможних родичів відносилась до своєї будучини поважно, її, може, й шкода, що мусила покинути свої постанови, розстатися з своїми мріями. Такі, як вона, доходять до мети, хоч би й з пожертвуванням самих себе. Але й дуже велика часть наших дівчат робить спорт із студій.
– Слава богу, що хоч одна тішиться признанням, що її розмах до науки й праці був правдивий. Бо, як бачу, ти загалом ворог самостійних жінок, - сказала.
– Ворог, Доро? Ні, щонайменше. Я лиш засуджую тих, що, забравшися до студій, не трактують їх поважно, а осягнувши остаточно яке-таке становисько, по упливі деякого часу нарікають на нього.
– Може, деякі й нарікають, Богдане; кожний завід чи там фах має свої добрі й прикрі сторони, а винятки бувають усюди.
– Безперечно, - відповів я спокійно.
– Хто знає, чи й панна Обринська не дійшла б до того результату помимо всього таланту і здібностей.
– Хто знає, хоч я сумніваюсь. Обринські люди поважні, витривалі і не легко відступають від своїх постанов і цілей.
– Але зате тепер, Богдане, - обізвалася зачіпливе Дора, - твій колишній ідеал дуже попустив з свого колишнього розмаху науки й «вищостей». Чую, і це чула я з достовірного джерела, що вона в домі панства М. займає кілька позицій, дарма що колись були в неї справді пориви шляхетнішого характеру. Але, щоправда, не ломиться.
– В тім є щось героїчне, коли хтось «не ломиться» й буває сильніший від своєї долі, - відповів я й не питав нічого. Замість того поглянув мовчки на матір, у котрої очі були в тій хвилі з цікавості аж поширені. Дора, завваживши це, звернулася до неї й говорила далі:
– Вона в домі панства Маріянів, тето, товаришка чи радше гувернантка панни Ірини; від часу до часу ключницею, в потребі доглядає й хорих, а часом, здається, не буде й без того, щоб не виручила й кухарку, як та надто обтяжена працею. Чую, добродій Маріян мав раз казати, що йому з нічиїх рук не смакує так чай, як з рук панни Обринської!
– Тим ліпше!
– обізвався я майже проти волі з радісним вдоволенням.
– Тим ліпше, Богдане?
– зчудувалася Дора моїм словам, а відтак додала: - Я признаюсь, Богдане, що хоч уже надто симпатична не була мені ніколи та твоя полись виідеалізована Маня, але щоб я аж радувалася тим, що хтось з п'єдесталу своїх високих мрій зійшов на звичайне «Madchen fur alles» [45]
– Не так високих, Доро, як білих, - поправив я її спокійно.
– Все одно, Богдане, але мені її жаль.
45
– Служниця за все (нім).
– А мені - ні, Доро. Хоч я там з нею більше не сходжусь і її тепер не знаю, себто що з неї виробилося, але мені дає її давніша істота запоруку, що низько вона ніколи з свого «п'єдесталу» не впаде. Зрештою, потішся. Оскільки мені відомо, панна Обринська перебуває вже давно в домі своєї матері і хоч і задержується іноді у панства Маріянів, то виключно в характері довголітньої приятельки самої пані Маріян і виховавчині її одніської дитини. До того панна Обринська подає лекції музики в кращих домах, то ледве чи ставало б їй часу брати на себе обов'язки, як ти кажеш, ключниці й кухарки.
– Відки тобі це все відомо?
– спитала Дора.
– Чи не від неї самої?
– Від її брата Нестора, з котрим частіше бачуся і котрий навіть не допустив би, щоб його сестра, що її обожає чи не більше, як матір, брала на себе обов'язки ключниці й кухарки. Чи видається вона тобі такою?
Дора закопилила спідню губу й відповіла сухо:
– Не знаю На свій вік вона держиться доволі гарно.
– Такі тонкокості жінки не старіються ніколи, - обізвалась мати тоном, що мов камінь упав між нашу оживлену розмову.
– Зрештою, що вона нас обходить, Доро, як і чим займається - додала, наче побоювалася, що вже сам спомин про ту дівчину може на мене по-давньому вплинути.
– Я здибала її кілька разів, як переїжджала з панею Маріян, і коли минали мене, вона якраз у тій хвилі добачила щось дуже цікаве на противній стороні. Вона мене мало що обходить.
– Не турбуйтеся тим, мамо!
– обізвався я.
– Хто знає, що це було, що спонукало її поглянути саме тоді в противну сторону. Зрештою.
– додав я, усміхаючись, - може, стрінетеся ще й не один раз відтепер, і вона ще вклониться вам, мамо, направить свою похибку Цього літа буде вона з своїм братом Нестором і панством Маріянами також у горах в К., а може, навіть знов і нашою сусідкою, як давніми роками її родичі.
– Нехай собі мешкає коло мене, хто хоче, - відказала мати роздразнено.
– Я, певно, не буду тою, що нав'яже давні знайомості, котрі могли б принести мені щонайменше втрату часу. Нас дуже мало що в'яже, одробина минувшості, деякі дрібниці, а більше нічого. Я тобі навіть наперед заявляю, що будучи там, не буду прилучатися до жодного товариства, нехай би собі там були й самі графині. Я їду на свіже повітря, газдую собі, як у себе дома, не звертаю на нікого уваги, а далі не обходить мене нічого.
– Це вам не поведеться так цілком гладко, як уявляєте собі, тіточко, - обізвалась, лагідно вспокоюючи, Дора.
– Хто має такого сина, як ви, і до того й нежонатого, мусить заздалегідь помиритись з тим, що його особу будуть, хоч би що, втягати в товариства. І не лиш його, але й вас, розуміється в вашому вікові відповідні товариства. На те спустіться.
– Мати лиш жартує, Доро, і в тій хвилі роздразнена, - вмішався я, усміхаючись.
– Але вона добра й, певно, так не поступить, як говорить; а хоч би, то я єсьм далеко від того, щоб силувати її до чогось, що було б їй з душі противне.