Через кладку
Шрифт:
Я сповнив його бажання, і ми пішли. Дорогою оповідав мені, що за кілька день приїжджають колишні Манині хлібодавці, а з ними й вона - панна Наталя Ливенко.
– Зробили твої відносини до неї які поступи до певності?
– спитав я його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом своїм. Він змішався ніжно, мов дівчина, й усміхнувся.
– Так, - відповів.
– Відколи сестра поїхала, був там зо два рази.
– І що ж?
– спитав я.
– Нічого. Вона була ввічлива, ми розмовляли досить багато, лиш, на жаль, був оба рази й доцент Д. присутній.
– А він там чого?
– Він більше прислухався нашій розмові, чим сам говорив, сидів, крутив вуса. Казав оповідати собі дещо з нашого урядування; дивувався деяким поясненням, про котрі, як признався, не мав поняття. І відтак ми разом відходили. Видко, дівчина припала йому також до вподоби, бо скільки разів зайду туди, застаю його консеквентне. Зрештою, - додав своїм ніжним усміхом, - нехай собі буває. В мені не ворушиться зависть. Скоріше біль. Він чесний і працьовитий мужчина і до мене щиро відноситься.
– А я чудуюсь тобі, - відповів я йому.
– Може бути, твоя вдача з грунту витончена й ушляхетнена вже твоїми предками, що гідна спокійно, а радше пасивно дивитись, як рівночасно з тобою ходить і другий мужчина до твого ідеалу, сидить і прислухається й обсервує вас. Я б цього не видержав, Несторе, я б або цілком відтягнувся, або запобіг би йому, освідчаючись; а не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти!
На ті слова мої, трохи нетерпеливі, він поглянув на мене й відповів:
– Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю, що вона скоро не віддасться. Вона ж не буденна дівчина. А такі не все скоро віддаються. Бути може, я освідчусь їй і цього літа. Не думай, що через це моя любов слабша. В мене нема хвилини, в котрій би я про неї не думав. А так люблю я її чи не п'ятий рік. Працюю подвійно. Раз з обов'язку, а по-друге, хочу опинитись на такім становиську, щоб не потребувати ніколи й нічого від других для своєї особи, а найменше чогось від жінки. Тоді аж хочу я поставити її поруч себе. І тоді я буду справдішній мужчина. Сам хочу собі свій шлях умостити. А така «самота» вимагає подвійного труда. А як колись піднесуся вище понад рівень буденного, не з честолюбивості, Богдане, - додав майже з гіркістю в голосі й поважно, - а з напору внутрішнього імпульсу, я зможу гордо на ті ступені поглянути, котрими йшов я, а котрі вимощені тяжкою працею, що тепер, - він усміхнувся сумно, - викликає у моїх товаришів насміх, а для моєї особи назву «філістер». Моя праця, Богдане, - додав, - не лиш тяжка, але й захована перед буденністю. Буденність ординарна, як і члени її, з котрих складається. А чого б не доторкнулася, те все забруджує.
– Ти привіз з собою і які наукові твори?
– спитав я, коли ми зближались до вулиці, з котрої здалека виднілися вже високі й поважні сосни старої «лісничівки».
– Декілька. А також і інструмент свій. Будемо з Манею або часом і з нею вдвійці грати. А як ні, буду сам вечорами грати. Це мені миліше понад усе, коли можу на самоті з своїм інструментом розмовляти.
– Ідеаліст!
– сказав я, поклепавши його по плечах.
– Добре, що маю тебе тут. Я не дам тобі займатися наукою. Вже аж помарнів з праці.
– Я був хорий, Богдане, ще восени, - відповів він.
– Простудився й кашляв; ще й тепер не позбувся цілком того.
– Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як ті смереки на верхах.
– І сказавши це, я вхопив його жартівливо за рамена й на мить потряс цілою його високою, але ніжною постаттю. Він усміхнувся, звільняючись з моїх рук.
– Я не такий безсильний, і не так легко мене побороти, Богдане, як тобі здається, - сказав.
– В мені можна й легко помилитися.
– Щодо того, то це правда. Хто б міг вас зглибити. ви, Обринськії
– Я б з тобою помірився колись, Богдане.
– сказав, незважаючи на мої слова.
– Добре, Несторе. Але я мужик.
– Колись у лісі, Богдане, й між смереками. Я витривалий. І говорячи й шуткуючи, отак ми опинилися коло «лісничівки», що, захована між соснами, визирала своїми білими стінами приманчиво до прохожих.
Тут я, хоч і який короткозорий, побачив здалека, що на низькім ганку, оброслім плющем, сиділа пані Міллер, а біля неї Маня. Обі були звернені до хвіртки, і чимось зайняті.
Ми дійшли.
На скрип хвіртки обі жінки оглянулись. Поки успів я відчинити її і впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною огорожею - на дорозі), вибігла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися йому радісно на груди, повисла тут же на хвилю.
– Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь.
– говорила раз по раз, випещуючи брата з любов'ю. Відтак, відступаючи від нього, щоб міг перейти до хати, вона нараз замітила коло хвіртки мене. Миттю звернулася до мене.
– Ви привели мені мого брата, пане Олесь, і яку радість справили! Я так нетерпеливо ждала його.
– І сказавши це, вона простягнула до мене з подякою руку. Я стиснув її, поцілував, не обізвавшися ні словом. Перелякана, мов схоплена на забороненім учинку, вона відтянула скорим рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вітався в тій хівилі з панею Міллар на ганку, кликнув:
– Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе в себе, підемо між «смереки».
І не вижидаючи, я віддалився скорим кроком від лісничівки.
Ми були оба на верхах і в лісі. Вийшли зрання й пішли. Йшли мов святинею, чимраз вище й глибше в лісову зелень. Все самим сосновим лісом і тишиною. Раннє сонце перебивалося крізь гілля, лягаючи блиском тут і там на зарошений мох, а живичний запах, що розходився лісом, обіймав і освіжував нас.
– Коли б так кожний з нас міг хоч від часу до часу покупатись у такому повітрі!
– сказав Нестор і, розкриваючи груди проти повітря, кинув капелюхом об землю, а сам, спершися плечима до якоїсь об'ємистої великанки-сосни, задивився поважно вперед себе між верхи сосен.
Старезне соснове гілля звисало нерухомо над нашими головами, і ми віддалися на часок цілковито потузі лісової тишини.
– Тут мусив би й хто подужати, - сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор.
– Але там у долах, вічно в праці, ярмі й науці, заодно між стосами актів і фоліантів [51] ти, хоч би й не хотів, наберешся хороби.
– Почуваєш себе нездорово?
– спитав я, окинувши оком молодого товариша, що своїм тонким обличчям пригадував скорше студента-академіка, як урядовця одної з найповажніших інституцій, котрий виглядав у тій хвилі дуже гарно, відгорнувши волосся з білого чола.
51
– Фоліант - товста книга великого формату.
– Я?
– спитав він, усміхнувшися весело.
– Це я не про себе, а так взагалі говорив.
– І ти тут свій кашель покинеш, - закинув я.
– Під оцими соснами ти повинен найбільший час твоєї відпустки перебувати. В тебе, як сам говориш, ще на кілька років праці, тож треба до неї тут скріплятися.
– Мені нічого не хибує, - сказав він поважно.
– Ти, чоловіче, не знаєш Обринських; кинь їх і з вежі вдолину, вони все стануть на рівні ноги. Вони репрезентанти витривалості й непоборимості, дарма що цього по їх поверховності неслідно. Приміром, ані по мені, ані по моїй сестрі. Але, - додав нараз весело, - поки я кину тебе, Богдане, додолу, підім ще й на другу сторону цієї пишної гори, по котрій бігав я стільки малим хлопцем. Або й он там під скалу.