Через кладку
Шрифт:
– Ти куди, Несторе?
– спитав я, не відвертаючи з його стрункої постаті очей.
– За стрикізкою. Он там бачу над басейном. Я всміхнувся.
– Ага, бажання з хлоп'ячих літ ожило. Спробуй! Але не зловиш її.
І я за ним встав з свого місця.
– Зловлю.
Він здіймив капелюх мовчки, його ніжні вуста звузилися, мов затялися, і він підійшов уважно до природного, як казав, «басейну», де в повітрі над ними кружляли блискавичним льотом чудові, прозоро-сині, з банькуватими очима стрикізки.
Я приглядався спокійно
– Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю.
– кликнув я до молодого товариша.
Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його.
– Не вловиш Наталки!
– кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні.
– Спіймаю, - відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою.
– Залиши!
– сказав я знов.
– Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати.
– Я мушу!
– відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови.
– Ага, малий Нестор!
– обізвався я знов.
– Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється.
Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:
– Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?
І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху - «Наталку».
Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.
– Дивно.
– обізвався по хвилині мовчання.
– По-німецьки називають її Wasserjungfrau. [54]
– Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», - зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:
– А ти не хочеш жодної вловити?
– Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.
– Чи ти такий певний того?
– Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.
Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.
54
– Водяна дівчина (нім.).
– Ходім, - звернувся він до мене.
– Нащо ти пустив Наталку на волю?
– Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, - відповів він.
– Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе.
– Ходім!
III
(Пізніше).
Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав'ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш «з ними одними» і зложити їм, як найближчий сусіда, візит.
Саме вчора був я там по раз другий, - і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого «сусідства», як вони, не могли ми собі цього літа бажати.
Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої «вілли», пані Маріян чимало зчудувалася.
– Чи справді?
– спитала.
– Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала.
– Не споминала, - пояснив я наугад, - бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у «лісничівку».
– А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в «ліс-ничівку», бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до своїх студій супокою. Там дуже мило, стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер.
– Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, - сказав я.
– Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи.
Пані Маріян розсміялася.
– І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки?
– Ніхто.
– Як то?
– спитала пані Маріян.
– Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я.
– Але ви?
– зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені.
– Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.