Через кладку
Шрифт:
– Го, го, Несторе, - сказав я й поклепав його по плечі.
– Ви обоє з сестрою хоч і які добрі репрезентанти витривалості й, як кажеш, неіпоборимості, але до мене ви недоросли. Я все ж таки від мужицької крові не віддалився. Я горджуся своєю силою, її не побідить ніхто так легко. Навіть і ви, панята мої, ні.
Ледве вимовив я ті мої слова, він уже зблизився до мене. Усміхаючись одним кутиком своїх уст, що так живо пригадували мені сестру його, він, прилягши груддю до мене та обвивши мене своїми руками, мов корінням деревини якої, стиснув мене сильно, молодечо, аж до болю, і тут же й залишив.
– Не глузуй з «панят», - сказав і розсміявся з вдоволеним, побідним поглядом.
– Мені страх хочеться, голіафе, кинуть тебе ось тут на землицю столітній сосні під ноги! Чуєш?
– Чую, хлопче, - відказав я, мимоволі й собі усміхаючись.
– Але поки що дай тому спокій. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам кріпись. А тепер здіймай капелюх з землиці, поклонись сосні й ходім, куди нас очі ведуть. Ще з годину ходу лісом, а там вийдемо на одну царинку й припічимо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде.
– Ні, Богдане, тобі належиться першенство до переказу. Я буду мовчати.
– І сказавши це, він нараз споважнів, і ми пішли.
Він переді мною високий, стрункий, більше хлоп'ячий, як мужеський, в білім легкім капелюсі. А я не менш мовчазний за ним.
Ідемо.
Ми оба і разом з нами тишина. Тут і там шелесне блискавичне дряпання, може, вивірки якої або полохливої птахи.
Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом віддихаємо глибоко. Особливо Нестор робить такі вправи. І знов оглядаємося.
– Чуєш що, Несторе?
– питаю я.
– Уважаю.
– відповідає він і заходить глибше між сосни, мов у церкву.
Так довго.
Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рідшою сосниною, серединою берегла між камінням потік. По обох сторонах потоку скалисте гостре каміння, а трохи оподалік від них, тут і там між молодими соснами, вільні, ясні місця.
Тут ми полягали.
Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повітря переповнене живицею.
Недалеко нас висадився з гори камінь-велетень. Вегетація пишна. Трава, папороть, арніка, незабудьки й т. ін. Все те розкошує коло берега потоку.
Ми, покидавшися на землю в траву, повідгортавши з зіпрілого чола волосся - лежимо.
Я лежу довго, спокійно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусіда.
Якісь картини, з давна й теперішності, перепливають і мішаються в голові. Нараз, коли затуляю очі, бачу картину з посліднього року, поки виїхав я з батьківщини з першим авансом до З. Її вже тоді дома не було. Саме взимі того року вона виїхала до панства Маріянів. А літом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тоді з ще малим Нестором попрощатися з лісом. Він, розуміється, про те не конче знав.
Тоді я перележував у лісі також, як ось тепер, на землі між смереками, а він, малий, бігав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикізки, і старався вловити їх.
«Що ж, ловиш їх, Несторе?» питав я. «Ні, - відповів він.
– Вони літають кругом мене, ніби зачіпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся між ними, аж упрів, і не можу жодної вловити!» «Вони такі, як твоя сестриця Маня», сказав я йому на те, і більше нічого. А він відповів, знеохочений: «Та що мені з того! Коли б я міг таку Libelle [52] зловити!»
52
– Бабку (нім.).
Чому мені саме тепер, по стільки роках, нараз пригадалося, я не знаю. І пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах і гадках, я кликнув:
– Хлопчеі Примружи очі й слухай.
– Чудово! Шум сосен заливає повітря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силує око примружитися. Бачиш?
– Бачу, Несторе, але волію вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо.
– Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Мані нема.
– Шкода.
– Он там, Богдане, глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому.
– Скупайся.
– Я б зараз, але боюсь. Я зіпрілий і ще потрохи кашляю. За тиждень-два зможу. Але яка шкода. Пишний басейн!
– В ньому, мабуть, і купаються, Несторе.
– Хто?
– Ніччю при місячнім світлі русалки.
Він обернувся нараз лицем до мене й усміхнувся.
– Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи віршів бути поетом. Знов мовчання. По хвилині:
– Хлопче!
– Що, Богдане?
– Пригадуєш, як я мав з гір виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), і ми оба впосліднє ходили в ліс.
– Пригадую.
– Ти був пишний хлопчина.
– Дурень був.
– відповів він і усміхнувсь.
– Я ліг на землю, от як нині під смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббігав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, і старався зловити стрикізку, пояснюючи мені, що їх крильця тому прозоро-сині, бо й небосхил такий. Відтак силувався ти вловити конче таку одну стрикізку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов і ліг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, і тоді заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти.
Він зарум'янився ніжно й відповів:
– Виховай собі такого.
– Так, Несторе. Але й з моєю мужицькою кров'ю.
– Це вже не був би такий, як я, - обізвався він.
– Ні. Бо тоді був би це почин до нового пня на будуче. «Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang». [53] Ліпший й досконаліший матеріал для цього миру, як зокрема Обринські й Олесі.
– Може, - відповів він і нараз піднявся бистро на рівні ноги.
53
– Де поєднується сила і ніжність, там існує гармонія (нім.).