Через кладку
Шрифт:
Стиснувши собі по щирості руки, ми розійшлись. Я - щоб увійти в свою гарну теплу хату. Він - щоб, освіжившися, хоч ще з «годинку» бодай освітити наново своє вікно, поглибитись у праці.
Від часу до часу ми стрічаємось. Раз у місті або знов у парку й минаємо мовчки попри себе. Ще ані разу не приходило до того, щоб могли ми заговорити до себе. Самої її я ще не здибав. Все йде з ними, і так усі три становлять собі обопільно якогось роду охорону. Вона поважна, майже надто поважна. «Муза» найменше цікавить
– Чи твоя муза не задирлива?
– спитав я його якраз передучора, коли ми стрінулись, мов по змові, знов у парку й між іншим заговорили й про неї.
– Ні. Зрештою, хоча б і так, то зі мною ніколи не можна сперечатися.
І сказавши це, він поглянув на мене й усміхнувся. В тій хвилі пригадав мені так живо свою матір, що я зрозумів його. Про неї, як пригадав я собі, також говорено, що вона ніколи не вміла сперечатись і гніватись, а всі нерівності, які приводила буденщина з собою, вигладжувала добротою й гармонійною вдачею своєю. Він, очевидно, був її вдачі.
– Ти не говориш багато про неї, Несторе, але тим глибше мусить бути твоя любов до неї.
– Справді, - відповів він.
– Вона та скрипка, на котрій натягнули боги струни моєї душі, і вона виграє тепер пісню моєї долі.
– Освідчись їй, щоб був певний її.
– Не можу тепер, - відповів він і поглянув якимось довгим поглядом у далечінь.
– Чому ні?
– Маю почуття, що я ще не дійшов у дечім з нею до кінця і що мушу переждати. Зрештою, її родичі й не хочуть дати її заміж, поки не мине їй двадцять років. І ще роблять собі надії на доцента І. П.
Я здвигнув плечима.
– Що ж. Ти гадаєш, що стоїш поза доцентом?
– Ні, Богдане. Хоча я й не хочу тим сказати, що він стоїть поза мною, його й мій завід - це припадкові речі. Думаю, що вона сама повинна судити, і то осудити нас, передусім почавши з внутрішнього чоловіка. Це раз. А по-друге, крім того, переді мною гора поважної праці, мов тунель, через котрий мушу до неї добитись. Тому, і з деяких ще інших причин, здержуюсь я з заявлениям своєї любові й освідченням. Але ви, Богдане, ви для мене загадка, - звернув нараз на іншу точку.
Я здвигнув плечима.
– Кожний має своє сонце, Несторе. Одному прокидається воно в ніч, другому остає світлом до кінця його життя.
– А мені здається, Богдане, що ти дрожиш про свою особисту свободу.
– сказав він.
– Я однак уявляю собі, що якраз ти мусиш бути прегарною людиною, іменно коли виступаєш з себе в любові й праці.
– Яз мужицького роду, - відповів я сухо, - хоча по матері я попівського, Несторе. Дикун і культурний заразом. Мені треба багато прощати. Я давав би своїй жінці багато до діла. Тому не легко мені одружитись і, мабуть, уже так останусь. Зрештою, в мене мати.
– і в тим урвавши, я замовк.
– Шкода, Богдане, - закинув він і, як я,
– Здається, в цьому ти помиляєшся, Несторе. Я був молодий, але саме тоді мусив я в собі свою молодість і зворушення, які приводила вона з собою, задавлювати. Тепер ледве чи міг би я знов подібно почувати. Хоча я не таю того, це вчинило б мене щасливим, і я ані на хвилину не соромився би того почуття.
Хата моя гарна, тиха, а все-таки, коли іноді згадаю минувшість, збирає мене туга й бажання перенести щось з минувшості в оцю теперішню свою хату.
Кожним разом, як бачуся з Нестором, а це трапляється тепер чимраз частіше, я мов буджуся з якогось стану, в котрий я ніби засудив себе сам, а не маю сили з нього видобутися. Вчора зайшов я до театру купити собі білет на Гергарта Гауптмана «Затоплений дзвін» і застав уже біля каси чималий гурт. Я, високорослий, і станувши поза перший гурток, - жду. Знаю, незадовго прийде черга й на мене. Ждучи, чув я, як за хвилину прибільшився позад мене новий гурток. Я оглянувся. За мною стиснулось кілька молодих мужчин, пань і дівчат, а між ними побачив я нараз несподівано її. Вона також тут ждала.
Наші очі стрінулись і ніби в ту саму мить мов сховались у себе. Вона, змішана, подалась відступити, ніби усунутись з моїх очей, але я замість того простягнув до неї (не відвертаючися навіть цілком від каси) спокійно руку й сказав:
– Позвольте, пані, я вам візьму білет. Як бачите, сьогодні знов натиск. Змучитесь довгим стоянням.
І говорячи це, я держав усе ще простягнену руку до неї. Вона хвилину, як бачив я, вагалась, боролась, а остаточно витягнула з муфа [38] портмонетку. І на хвилину малу, мов дрібна, дрижача з переполоху пташка, спочила її мала, в рукавичку одіта рука в моїй правій.
38
– Муф - муфта.
– Прошу ложу, як можливо, з лівої сторони, - промовили її уста. І сказавши це, вона при тих словах знов сховала очі. Я відвернувся від неї до каси.
По кількох хвилинах я стояв коло неї й передавав білет.
– Це не для мене, - мов оправдувалась, неначеб ми щойно вчора розійшлись, і між нами не було «забуття» й «розлуки», чи не навіки.
– Нічого, - сказав я, усміхаючись, а в душі радуючись глибоким рум'янцем, що покрив так нагло її лице, це, як бачив я тепер зблизька, майже нічим не змінене лице.
– Дякую, - сказала вона, засуваючи спішно в свій зарукавник білет, і вклоняючись мені, повна поваги, обернулася до відходу.
Я прилучився до неї.
– Не так, панно Маню!
– задержав я її, зсуваючи без вагання її малу руку лагідно з клямки тяжких скляних входових дверей.
– Так я не хочу з вами розійтись. Чи за свою ввічливість не заслужив я від вас більше, крім одного слова подяки?
– спитав я.
Вона поглянула на мене дивними своїми молодими очима, й її уста мов не могли розтулитись на слово.