Через кладку
Шрифт:
Вона мовчала.
– Чи, може, ви порішили наборзі де-небудь виїхати?
– додав я спокійно, коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з місця.
– Або почуваєте себе в тій хвилі нездоровою?
– Ані одне, ані друге, - відповіла й поглянула на мене, як перше, благаючими очима.
– Я прийду колись, іншим разом, - сказала.
– Це важна обіцянка з вашої сторони, і я вам за неї вдячний, - додав я.
– Одначе що має переказати Богдан Олесь товариству, що жде на вас, а передусім матері своїй, котра знає й бачила, що він пішов по Маню Обринську? Якою причиною оправдати його поворот без вас? Невже ж
Вона не обзивалася.
– Ну, що ж, пані Обринська?
– спитав я й при тих словах поглянув на свій годинник.
– Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладці над рікою, як перед одинадцятьма роками, коли між нами станула альтернатива: або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду. Тоді, - тягнув я зворушеним голосом далі, - пішов я за інстинктом свого мужицького й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе, щоб могли далі йти. Нині цього не можу вчинити. Маня Обринсыка, що має герб шляхетства не лиш на своїх нігтях, але й на душі, застрайкувала б проти «мужицтва» аж до судного дня. А цього я не хочу. Між нами рахунок ще не скінчений.
Я вп'ялив свої очі в йї лице, що в тій хвилі покрилось легкою блідістю, і не відводив їх.
Нараз вона підвела погляд.
– Я прийду, пане.
– сказала стисненим голосом, мов у глибині душі чим-то примушена.
– Я прийду. Ви йдіть уперед, я доповню свій туалет й надійду за вами.
Я відхилив капелюх і подав через вікно руку. Жодне не промовило з нас хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що обгорнуло й наші душі, наказувало те й надальше. Лиш як клала вона свою руку в мою долоню, промайнув її погляд несміло по мені й наповнив мою душу мов сонцем.
(Знов пізніше).
В кілька день по тім пішло наше звичайне товариство на прохід в гори в В...ку. Всі були тої днини поважніше настроєні, лиш одна Ірина. Маріян, здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду душу й розвеселяла нас своїм балаканням, дотепами й замітками. Вона ставала чи не коло кожного джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всіх по черзі пити з нею «разом», її родичі й моя мати порішили по двогодиннім, хоч повільнім, ході залишитись коло одної селянської хати недалеко лісу й ожидати нас, молодших, тут, поки не вернемо з посліднього «закутка» з-поміж гір. Ми, «молодші», віддалялися ще на годину-дві дальше; вона розклала разом з Нестором між камінням під скалистою стіною гори з сухої смеречини вогонь і тішилася тим, мов незвичайним здобутком. Коли смерека розгорілася з тріскотом, прискаючи золотими Іскрами, мов перемінялась в інший елемент, - вона розкошувала. Було вже по заході сонця, але вечір стояв ще ясний.
– Тепер я щаслива, пане докторе, щоб ви це знали, - впевняла живо Нестора, що сидів, задуманий, на великому камені, наглядаючи вогонь, і дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою.
– Тепер я щаслива. А ви, пане докторе?
– питала.
Він усміхнувся одним кутиком своїх уст і відповів:
– Це заповажне питання, щоб на нього так скоро відповісти, як ви питаєте.
Дівчина поглянула на нього й похитала головою.
– Хотіла б я знати, пане, чому не можете зараз відповісти, чи щасливі ви, чи ні. Якраз ви, - додала з притиском, - повинні відповісти: «Я щасливий».
– Доктор, герой бюро, а ці не бувають такі скорі в своїх вирішеннях, як ти, Ірусю, - відповіла замість молодого чоловіка Наталка, й її очі замиготіли дивним, мов ревнуючим блиском.
Нестор звернувся до шістнадцятилітньої й відповів спокійно:
– Бачите, панно Ірино, як розуміє мою психологію ваша кузинка? Але почасти вона має слушність. Я дійсно, як вона каже, «герой бюро», отже, не можу говорити на таку важну тему, не надумавшися і на мить. Бодай у моїй вдачі це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго моєї відповіді, я вам скажу: я чоловік скромний, і в своїх обставинах з підставою власної праці сподіваюсь почуваїи себе колись ще щасливішим, як досі, оскільки, розуміється, може «герой бюро» сподіватись у житті щастя. Бо що могло б йому станути в дорозі до нього? Тобто, я маю тут на думці чисто інтимне щастя. Я більш-менш на все приготовлений.
– А як помилитесь у ваших «приготовлениях», докторе?
– спитала Наталка, і її очі всміхнулися.
– Хто знає, - відповів він.
– А коли б і так, то буду шукати нового змісту життя, щоб здобути своє, себто душевне вдоволення. Я не боюся.
– А я б боялася так напевно числити, - закинула дівчина.
– Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, - відповів він.
– Так, праця, але життя має й свої ідеальні вимоги, заспокоєння котрих власне може чоловіка по крайній мірі ощасливити.
– Я іменно маю ті вимоги на думці.
– А як і ті вас заведуть?
Нестор розсміявся, а через хвилю поглянув на неї, прижмурюючи очі, як чинив це, коли вглиблявся в що думкою, і сказав:
– Оскільки себе знаю і досі переконався, зрозумів я, що праця одна дає розчарованій життям людині вдоволення. Отже, коли б мені життя й відібрало те, що було для мене цінним, одної праці воно не може мені відібрати. А хто ставить її на першому місці, не впаде ніколи, хоч би й як життя й обставини складались для нього ворожо.
– Значить, ви ставите працю понад усе?
– обізвалася дівчина й поглянула на нього з вигребущим супокоєм.
– Понад усе ні, але бодай нарівні з поняттям «щастя», моя пані, - додав Нестор.
– Часом можемо впасти й саможертвою, як віддамо всі наші сили тому молохові «праця», - зачепила вона.
– Можемо; але так само можемо знищитись і в іншому напрямі; особливо женщина, котра скоріше може в своїх обчисленнях помилитись, чим мужчина.
– Женщина?
– спитала вона й неначе задержала хвилю в собі віддих.
– Так. Особливо коли укладає життєві плани виключно на підставі одного лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високі поняття про це посліднє й любов.
– Колись побалакаємо ще ширше на ту тему, докторе.
– обізвалася нараз дівчина з притиском і замовкла.
– Побалакаємо, пані, - відповів він знов спокійно. І мов вгадуючи щось з її слів, нараз поглянув на неї поважно й додав: - Якщо мої найінтимніші бажання не сповняться, то будьте переконані, я перейду попри них, хоча б мав під їх ваготою внутрішньо й покривавитись.