Через кладку
Шрифт:
Я зітхнув і заслонив на хвильку рукою очі. Коли б це справді було так сталося, Ірино. Коли б справді був дах над ними заломився!
Молоде дівчатко своїм жіночим інстинктом мене зрозуміло.
– Це було б страшне, пане Олесь, - прошептало, перелякане, й стягнуло лагідним рухом мою руку з очей.
– Це було б страшне, пане Олесь. Але воно не сталося. Завдяки притомності й силі Маниній, воно не сталося, успокойтесь. Вашу матір знесла Маня з якимсь чоловіком, що побіг ще своєчасно на її поклик, вдолину, і її залишили в найбезпечнішому місці. Годину-дві по тім був вогонь зовсім погашений, і люди порозходилися. Залишився лиш вартівник, на часок ще Нестор, Маня й пані Міллер, котра забрала вашу матір в затишну лісничівку до себе, де перебуває й досі. І настав спокій. Бідна панна Маня,
– Лікар взяв і її під овій спеціальний догляд і наказав яких вісім день носити зав'язку кругом голови над очима. Від'їжджаючи передучора надвечір, я відвідала її на хвильку. Вона вийшла з кімнати хорої безшелесне й, прикладаючи пальці до вуст, наказувала тишину.
«Хора спить.
– прошептала до мене.
– Сон для неї є тепер чистою благодаттю. Страшна подія плутається їй заодно в уяві і тим викликує погіршення стану».
«А ви, панно Манусю?» спитала я її.
«Мені нічого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду лічитися. Мені не грозить небезпека, але тут, - додала й указала рукою на кімнату хорої, - тут треба сумлінного догляду й щонайменше ще десять-чотирнадцять день. Однак своє місце я відступлю лиш йому». Але я Мані не вірю, пане Олесь, - оповідало дівчатко поважно.
– Вона сама мусить більше терпіти, як показує. Ціла її постать і вигляд свідчили мені про те. Не менше велика блідість, втома її лиця й хід. Сама дуже змарніла за ці кілька день, неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна видалася мені. Ходить так поволі, що й сукні не чуєш, як волочиться за нею. Я не можу собі порадити, але мені все здається, що й вона вогнем ушкоджена та затаює це. Зрештою, побачите самі.
Я не відповів.
Сильні внутрішні почування мої до матері й сеї дівчини, що, я відчував це, становила мою долю, піднялись таким вихром з дна моєї душі, що не дозволяли мені тепер хоч би й на хвилину відчинити уста на яке-небудь слово. Я усміхнувся гірко. Дивна гра долі! На тім самім місці, звідки гнала колись моя мати малого Нестора за те, що переліз через білі штахети, щоб показати мені свій перший нотес, одержаний в дарунку від своєї сестри, - рятував він від пожежі її хату. А вона, та дівчина, з голівкою, колись повною мрій та ідеалів, ненавиджена й майже переслідувана нею, щоб відвернути її від свого сина, - вирвала її від смерті з нараженням власного життя й сторожила над смертельно хорою.
Хто це викликав? Чия рука? Діяла тут яка невидима потуга? И усе те під час моєї неприсутності, щоб кинути вже цілком мужика до ніг аристократки!
Як їй віддячитись? Чи годен я це взагалі? Або хоч би й вона, мати моя! З готовістю й щирістю обібрала службу сестри милосердя коло хорої неприятельки, будучи сама ушкоджена! О, хто б не знав тої дівчини, якою бувала, коли хотіла раз щось постановлене перевести. Нікому не хотіла відступити місця при хорій, лиш мені одному. Вона знала і мала слушність. Крім мене одного, не любив ніхто по правді ту неприступну жінку, котрої любов здобулася так тяжко? Чудна дівоча душа! Чудна психологія. Жодна просьба з моєї сторони, жодні натяки на мою прихильність до неї не годні були наклонити її вступити в мою хату на довше, як на обчислені хвилинки; між тим коли тут у нещасті оце пожертвування себе всею істотою. Хто її міг зглибити? Я опустив голову на руку, заслонив очі рукою, як недавно, і мовчав.
– Пане Олесь!
– Чую, панно Ірусю!
– обізвався я й поглянув на неї, усміхаючися насилу.
– Чи я вам споминала, що ваша мати не лежить у своїй хаті, лише в лісничівці в пані Міллер? Ще під час пожежі відвезли її туди, і там вона лежить. Лікар казав, що це дуже добре, що її в такий тихий закуток затранопортували, бо лиш великий зовнішній і внутрішній спокій приведе її найборше до здоров'я.
– Котрий лікар лічить її?
– спитав я.
– Доктор З. Роттер, - відповіло дівчатко.
– Він прецінь найліпший лікар в К., кажуть. Наталці він дуже припадає до вподоби. Вона каже, що він має вид князя, і
– Справді, доктор Роттер має щось у своєму вигляді княжого. Він мій товариш ще з гімназії, чесний і поважний мужчина. Я дуже рад, що саме він опинився коло моєї бідної матері.
– Він казав, що звихнення йоги в неї не дуже небезпечне. Більше побоюється, щоб до 8 день стан нервів не погіршився. Через те й наказував найбільший супокій і хвалив собі лісничівку з сторожами-соснами, і окружения в пані Міллер. Ваша мати лежить в покою між кімнатами пані Міллер і покоєм «цвітів», до котрого притикає покій панни Мані, а далі й її брата. Ви знаєте ті кімнати. Їй там добре, пане Олесь, - впевняла мене молода дівчина щиро.
– Це, як кажу, сам доктор Роттер казав, що дуже добре. Він все з Манею конферує, [65] бо пані Міллер більше зайнята кухнею. Доктор Роттер і панну Маню лічить. Дуже якийсь добрий чоловік. Пані Міллер каже, що шкода лише, що не жениться. Але, що вам, пане Олесь? Ви так чоло зморщили!
65
– Конферувати - радити.
– Я не знаю, панно Ірусю. Не здаю собі з того справи й слухаю ваші слова. Мені вже час їхати на дворець, - додав я нараз здавленим голосом і з тими словами доглянув на годинника. Я не міг довше над собою панувати. Я потребував самоти або їзди. Шаленої, невздержаної їзди, щоб почування, що володіли мною, не розсадили мені груди.
– Вже?
– сказало дівчатко й поглянуло з жалем на мене.
– Вже, - відповів я майже дрижачим з якогось несформованого несупокою й остраху голосом.
– Я б рад перелетіти через усі ті гори й ліси, що мене відділяють від моєї хати й від них. Ви зрозумієте мене!
– О, ще й як, - відповіла вона й подала руку.
– Їдьте здорові, пане Олесь. А там поздоровте Манусю. Вона буде вас також дуже вижидати. Скажіть там від мене всім, що за три дні побачимося.
– За три дні!
– почувся нараз за моїми плечима голос добродія Маріяна, що надійшов з противної сторони цілком задиханий, щоб мене не втратити.
Одначе я, не задержуючися довше, попрощався.
Лист пані Міллер до сестріи Мані Обрияської замужньої Оксани Е. з року 188 *:
«Дорога Оксанко!
На твоє спеціальне жадання пишу тобі дальше. Около одинадцятої години вночі лляв дощ, мов через хмаролом. Надворі панувала така темінь, що годі було предмети розрізнити. Дерева в саду і сосни, що виростали тут і там коло хати, шуміли так сильно, похитувані вітром, що з спокійної хати було лячно визирнути, Коло моїх скляних огородових дверей виростають кущі рож і бозу, і сеї ночі, обливані надмірним дощем і похилювані вітром, угинались, притискаючися до стіни, мов сироти. От сеї-то ночі вернув добродій Олесь з Д. додому. Та не до своєї хати поїхав він, а просто сюди до мене, до своєї матері, зайшов він.
У низькій, але обширній кімнаті хорої пані Олесь панувала глибока тишина й півсвітло. Сама вона лежала і, дрімаючи, вижидала неспокійно, як кожного дня, свого сина. Від часу до часу, як вітер вэмагався надворі, бив дощем, мов невидимого рукою, до вікон, вона вздригалася неспокійно, отвирала лякливо очі й питала, чи нема його, хто коло неї пересиджує й котрий там час. Коло її постелі в ногах сиділа в поручевім кріслі Маня. Опустивши обв'язану над чолом голову на спинку фотелю, сиділа і, сторожачій на відміну зо мною за хорою, чи та не впадає в поновну гарячку, віддавалася бог зна яким думкам. Це була саме п'ята ніч, що ми обі, а радше більше вона, сторожили над хорою. Сильне потрясения нервів виступало так грізно у старої дами, що лікар побоювався, щоб з того не виникла яка поважніша хороба нервів. Лише сон, успокоєння надмірно потрясених нерівів і усунення сильної гарячки, що лиш на недовгий час опускала хору, могли її до давнього стану привести. Біль унаслідок вивихнення ноги, як і ушкодження на голові й тілі, які понесла хора, падаючи безпритомно, засудили звичайно енергічну й рухливу жінку на кількатижневе лежання.