Через кладку
Шрифт:
Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А однак його слова, висказані з поважним, майже понурим супокоєм, викликали дивні наслідки. Брат і сестра поглянули на себе, і коли лице дівчини покрилось блідістю, обізвався Нестор:
«Коли ти, Богдане, з цеї сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно. Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорішого від'їзду, а поважною річчю. До того примушений я працею, котра, як і сам знаєш, робить нас часто-густо невільниками. Крім того, вимагають того від мене й особисті причини, про котрі тепер говорити річ зайва. Все те разом вимагає від мене подвійної пильності та відречення хоч би й найменшої особистої свободи. Коли моя сестра хоче товаришити мені, то робить це без впливу з моєї сторони. Та все ж таки я обіцяю тобі розважити ще раз твою просьбу й буду старатись вдоволити її хоч почасти».
По лиці добродія Олеся перебіг мов сонячний проблиск. Одначе він, здержуючись від усякого теплішого тону в своїм голосі, простяг руку до Нестора й сказав:
«Дякую, мій хлопче». Нестор і Маня мовчали хвилину.
Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядівши деякий час в створене вікно, подався нараз до дверей.
«Куди, Несторе?
– спитала Маня півголосом.
– Залишися трохи коло нас».
«Я обіцяв прийти коло цеї пори до пані Маріян і не хотів би, щоб на мене ждали».
«Що поробляють дівчата?
– спитала Маня.
– Я вже цілик три дні не бачила їх».
Нестор усміхнувся.
«Панна Ірина вчитується завзято в історію музики, котру дістала від мене, а панна Наталя відсилає й приймає листи й вижидає, мов сходу сонця, днини, в котрій окинеш пов'язку з чола й зможеш взяти участь в одній проектованій прогулці по орхідеї в околиці «Чортового млина».
«Держись, Несторе, - погрозив йому жартівливо добродій Олесь, - і не заглядай надто глибоко в морські очі.»
По ніжнім лиці Нестора перебігла краска.
«Не бійся, - обізвався він, а відтак, мов відриваючися від обох, насилу додав: - Ось я бачу, йде доктор Роттер, і я тепер тут лишній».
Сказавши це, віддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова.
Твоя А. Міллер».
(Пізніше).
Чотирнадцятий день минув передучора від часу, як моя мати лягла в постіль і майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо, доктор Роттер вважає її врятованою, і від тої хвилі йде її стан чимраз до ліпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка ніч, коли ми, чи не всі, пересиділи коло її постелі. То є: пані Міллер, доктор Роттер, Маня й я. Коли ж коло півночі, в котрій побоювались погіршення, вона впала в глибокий спокійний сон, а лікар, переконавшися востаннє, що організм освободжений від гарячки, - він залишив її під наш догляд і пішов. Відходячи, звернувся до Мані, за котрою слідив очима, як звичайно, і сказав:
– Тепер, панно Маню, спочивайте спокійно. Ваша задача, яку повзяли ви на себе, вже скінчена, а ваша поміч відтепер майже лишня. Хора цим сном скріпиться більше, як попередніми, а її дальший догляд не буде вимагати стільки осіб, як досі. Я дуже вдоволений з її стану. Відтепер дозирайте ви вже себе й брата. Вам обом треба більше одпочинку, чим вам здається.
– І докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, він попрощався.
Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелі хорої віднині зайва, піднялася по його віддаленню з свого місця і, замітивши, що йде в сусідній кімнаті лиш створити вікна, вийшла нечутно в кімнату цвітів, у котрій мали ми вже першого вечора дискусію. Моя мати спала спокійно, пані Міллер сиділа напівдрімаючи непорушно в фотелі коло неї, і я пішов за дівчиною.
Вона отворила дійсно одне вікно широко і, сперши голову на руку, дивилась якийсь час мовчки в чудову безгомінну ніч. Було по легенькім дощі, і теплий воздух, переповнений вогкістю, пригадував собою весняні ночі. Саме перед вікнами, над горою, пишався місяць, і навкруги панувала тишина, майже північної години!
Я підійшов до дівчини.
– Кріпіться, панно Маню.
– промовив я до неї півголосом.
– Я тепер такий щасливий, що хотів би, щоб усі, а й ви, почували себе такою. Але тепер ви втомлені, і я не задержу вас довго. Я хотів вам нині лиш поки що одним словом за все добро, що пішло від вас для мене й моєї матері, подякувати. Але де те слово, панно Маню, щоб ним висказати всі мої почування для вас?
На мої слова дівчина звернулася до мене, і по її лиці було видно вираз зчудування.
– Я тут недалеко вашої матері ще лиш на хвилину задержусь, - сказала, - а відтак також піду.
– Чи моя присутність вас виганяє?
– спитав я, і мій голос, котрий мав я досі завсіди в своїй власті, задрижав мимоволі м'якістю.
– Ви ж тут у своїй хаті; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокій.
– Не в тім річ, пане Олесь, - обізвалась вона.
– Я потрохи звикла перебувати тепер в оцій кімнаті. Ви самі чули, що моя присутність при постелі хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькості вашої матері довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде пані Дора К. Вона займе, як заявила мені пані Міллер, оцю кімнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому, я піду до панства Маріянів. Краєвиду, як оцей, - додала, вказавши рукою на дійсно чарівну картину ночі перед очима, - може, й не побачу перед від'їздом вдруге.
– Вісім день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всім.
– Маню!
– обізвався я півголосом і приблизився до неї.
– Завтра не йдіть ще від нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би так, тоді хоч тут і там покажіться у хорої, і в нас. Тут ви дома, а хора, вона також звикла до вас.
– Як хора, - докінчила дівчина з ледве замітним нервовим усміхом.
– Але я сповню ваше бажання. За кілька день перевезуть її додому, там вона віднайде себе, як віднайде себе з нас кожне; а відтак піде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм місці, не забираючи нічого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволені ви, пане?
– Це чую я від вас по раз другий, панно Маню, - сказав я спокійно, хоч у мені задрижало на останні її слова болюче.
– Я б думав, що саме по тім тяжко псребутім часі, коли ми, мов два добрі товариші, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою між життям і смертю, з пожертвуванням всеї сили, - ми повинні тепер розійтись інакше. Ми ж станули собі ближче.
– Гадаєте?
– опитала вона, і її ніжні вуста скривилися гіркою усмішкою.
– Я так думаю.
– А я - ні. Якраз ті наші переконання не зливаються в одно, - відповіла вона поважно.
– Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумілістю, упередженням і поглядами молодшої «Sturm-і Drangperiode» [70] між нами, ви вирівняли своєю благородністю, а головно шляхетним поступуванням. Останній, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерівності між минувшиною а теперішністю. Такого погляду й почування, я переконаний, є й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дійсності. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не відчути вашої безкорисності. Вона вам мусить віддати належний поклін, якою б і не була консеквентна в своїх почуваннях і постановах з давнішніх літ.
70
– Періоду «бурі і натиску» (нім.).