Через кладку
Шрифт:
Неприсутність улюбленого сина-одинака, як і свідомість, що знаходиться в хаті людей, нею досі ігнорованих, взмагали хоробу ще більше. Бували години, особливо під ніч, коли вона в гарячці не пізнавала осіб, що її окружали.
Коло одинадцятої вночі, коли ми от так, майже не рухаючись, коло хорої сиділи, поглядаючи від часу до часу в вікно, звідки била темінь і чулось лише гудіння вітру, шум дерев і хлипання зливи, переривані блискавками й громом, зачувся нараз жиівий туркіт брички, що коло нашої хати, недалеко вікон притикаючої кімнати цвітів, котрої двері стояли відчинені, задержалася. Хора, що, як здавалося, знаходилася
«Приїхав».
Маня, мов наелектризована її рухом і тим словом, а може почасти й задержанням возу, звернулася в тій хвилі неначе без свідомості очима до мене. Я її зрозуміла.
Мала хвилина напруженого мовчання настала.
«Обринська, погляньте!» обізвалася тут же хора захриплим, твердим якимсь голосом і, вхопивши мене судорожно обома руками, ждала. Перелякана дівчина встала й підійшла до одного з вікон. Хоч і як тиснув вітер знадвору, вона все ж таки відхилила одну половину вікна й вихилилася надвір.
«Це ви, пане Олесь?» клякнула доволі чугно в темну ніч між хлипання дощу й черев хвилину ждала.
«Я!»
«Я!» Воно добилося аж до нас, до хорої, що в найбільшім напруженні, з широко створеними очима, дивилася і, мов не тямлячися, повторяла: «він, він».
Я вже не слухала її. Слава богу, буде зараз тут. Я поглянула на дівчину. Бліда, як смерть, вона зблизилася, майже хитаючись, до мене й шепнула: «Ви запишіться, я піду». Я кивнула головою, і вона відвернулася. Ледве що двері від сусіднього, а радше покою цвітів за нею зачинилися, коли за недовгий час увійшов і він.
Оксано! Я знала, що він свою матір обожав, що жив чи не більше для неї, як для себе. Знала, що вона за ним, одніською своєю дитиною, пропадала, але що в тій жорстокій, мов камінь твердій жінці була така сила любові, я не сподівалася. Він, неначе не бачачи нікого в хаті, йшов мов загіпнотизований просто до неї. Пішов і тут же над нею схилився: «Мамо!» Вона не відповіла. Вхопила його за шию, з її груді виривалось щось, мов плач, мов сміх, а далі й замовкла, і лиш її грудь, мов приважена тягарем, дихала важко. Через хвилину найсильнішого напруження вона нараз, мов тратячи відразу всю досі виказану силу, зімліла в його обіймах і подалася цілим тілом безвладно взад. Лице її побіліло, і вона не обзивалася. «Мамо!» кликнув півголосом удруге і цим разом тоном, що відкрив мені цілу шкалу найтрагічніших почувань сеї одної хвилини; всю тривогу люблячої душі, що в одній хвилі відчуває радість і тут же й жах.
«Вона гине, пані Міллер!» вирвалося стогоном з його грудей, і він поглянув на мене поглядом, якого не забуду до кінця життя свого.
«Ні, пане Олесь, ні!
– вспокоювала я його насліпо, а сама з зворушення аж дрижала.
– Вона умліла, втомилася, вижидаючи вас днями й чи не кожної хвилі аж до сеї послідньої. Успокійтесь. Вона мусить прийти до свідомості, це лише радість побачення звалила її».
І справді. По недовгім часі, в якому поступали ми з нею згідно приказів лікаря, вона почала наново віддихати, а потім отворила очі; побачивши наново сина при собі, вона їх знов замкнула.
«Не кидай мене, Богдане, сину, - прошептала ледве чутно.
– Не кидай!»
«Ніколи, мамо, до іпосліднього віддиху не покину!» відповів він з зворушення
Мене обняло холодом.
Чи плакав він, цей сильний мужчина?
Не знаю.
Соромився, може, своїх сліз, що втиснулись йому в цій хвилі в очі? Я не знаю, я відвернулася, здержуючися сама від сліз, відітзонувши глибоко, і раз на все зрозуміла оцього мужчину. Оцій матері, що була в своїй егоїстичній любові тверда й недоступна, мов скала, проти інших почувань, а разом з тим відчувала всі ступені материнської любові до свого сина, не годен був він опертися, так само й її бажанням дотично своєї особи, та поступати по своїй волі, не зломивши її або себе.
Приглядаючися йому от так кілька хвилин, я врешті встала й віддалилася безшелесне кілька кроків до дверей, щоб заглянути за Манею, коли оце він підняв голову і звернув своє гарне мужеське лице до мене.
«Залишіть, пані, - попросив шепотом, простягаючи руку за мною.
– Вона, може, успокоївшись, засне, й тоді я займу на всю ніч ваше місце». І сказавши це, він всунув мовчки руку під подушку хорої і, схилившися боком над нею, мов над малою дитиною, неначе самою силою присутності своєї істоти усипляв її без руху. Коли я дала йому жестом знак, що зараз знов верну, він притакнув головою, а я подалася до сусідньої т. зв. цвітної кімнати. Що Маня там робила? Лягла до супочинку? Ждала мого поклику, як щоночі, коли ми мінялися коло хорої? Я не знала.
«Пані Міллер!»
Я оглянулася.
Він звернув голову за мною й спитав півголосом:
«Чи панна Обринська є де тут? Мені здається, це був її голос, що питав мене з вікна, чи я це приїхав».
«Так. Вона тут. Вона відійшла в оцю кімнату, - сказала я і вказала на двері, при котрих уже опинилася.
– Я саме йду поглянути за нею».
Він, як перше, притакнув головою й звернувся до хорої. Я вийшла. Мимоволі полетів мій погляд до софи, де іноді опочивала, вижидаючи поклику або спочиваючи.
Одначе ні.
Цим разом вона стояла коло вікна, заложеного з долівки високими цвітами, і дивилася в темінь густої ночі. Надворі вітер притихав, а дощ лляв спокійнішим темпом. Мабуть, охолоджувала розгарячене чоло коло шиби, бо зав'язка, що обдавала білим перснем її голову, була трохи підсунена з-понад брів вгору, і широкий шрам, що показався незагоєний коло виска, був виставлений на холод.
«Ти не пішла до твого покою?» опитала я.
«Ні. Чи ви того сподівалися?» опитала.
«Так і ні, - відповіла я.
– Я сама не годна б заснути, хоч би й могла вже відійти від хорої. Він хоче сам сторожити коло неї, хоча його годі самого з нею оставляти».
«А він. як взагалі?» вихопилось з її вуст несміливо.
«Зворушений до крайності».
«Чого ж? Вона ж жива», відказала півголосом.
«То-то й є. Раз тому, що найшов її живою, а по-друге, що бачить її все-таки ще тяжко хорою».
«Казав що?»
«Майже нічого; віддається їй всею душею, Маню!
– додала я, побачивши на її блідім лиці мав проблиск якоїсь радості. І це перший раз від часу послідніх поважних подій.
– Він любить несказанно ту свою матір. Вона виповняє його життя. Я розумію їх обох, їх не розіб'є жодна сила.»