Через кладку
Шрифт:
«А мене якраз нині питав доктор Роттер, чи Маня ще носить її», сказав Нестор.
«Доктор Роттер?
– спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, між тим коли гаряче полум'я затемнило його лице ще о відтінок більше.
– То він уже вернув?»
«Так, - відповів Нестор.
– Власне перед годиною бачився я з ним. Він вернув. Споминав про те, що зайде й сюди, але що мусив непремінно відвідати вперед якогось небезпечно занедужавшого, відложив візит сюди на пізніше, а сам поїхав верхом».
«Дивак він», закинув Олесь.
«О, ні, він гарна людина, пане Олесь!
– боронила Маня.
– Він від голови до ніг джентльмен».
Олесь усміхнувся ледве замітною іронією й погладив свою гарну, темну, плекану бороду.
«Його всі жінки
Маня здвигнула плечима.
«Він і його кінь виглядають, неначеб з одної маси сковані», сказала, ігноруючи останні його слова.
«Так. І він любитель природи. Як має час, їздить у гори або в ліс, і товариства уникає. Терплячий на серце, каже, що, може, впаде колись мертвий з коня, як застрілений птах; а це була б, на його думку, найкраща смерть. Він знає тут у горах кожний закуточок».
«Це мені також казав, - потвердив Нестор, - а задокументував це саме послідньою своєю проїздкою».
«Якою проїздкою?» спитала Маня.
«На скалу Р. Д.», відповів Нестор.
«В товаристві?» спитав добродій Олесь.
«Не знаю, - відповів Нестор.
– Дав мені ось кілька чудових шаріток». І оказавши це, він витягнув свій нотес, отворив його й указав кілька білих, уже трохи затисиених цвітів, що звикли ми бачити лиш в альпійських горах.
«Які чудові!
– кликнула Маня і взяла їх обережно на долоню, приглядаючись їм хвилю, мов малим ніжним створінням.
– Дай мені одну, Несторе», сказала, всміхаючись до брата.
«Бери і всі».
«Залишіть їх Несторові, пані. Вони йому здадуться. Я вам постараюся о свіжі», вмішався тут увічливо Олесь.
«Мені якраз оці подобаються, і вони вже тут», заперечила, не надумуючись, дівчина, схилившися наново пестливо над гірською квіткою.
Господи, що вона таке сказала, що він так на неї витріщився?
Дівчина, мов відчувши його зміну самим жіночим інстинктом, не підводячи цілком голови, подала квітку братові назад.
«Задержи їх, Маню, деякі з них, може, і для тебе призначені», сказав брат.
«Ні, - відповіла вона спокійно.
– Оці цвіти я люблю понад усе, але вони зриваються з небезпекою життя. Сховай їх. У тебе вони будуть ліпше заховані, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин».
«Коли вернемо додому, Маню?
– спитав нараз брат, ховаючи цвіти назад у свій нотес.
– За вісім день моя відпустка кінчиться, а я б хотів скоріше від'їхати. На мене жде багато праці».
«Як мусиш, то поїдемо, Несторе, - відповіла дівчина лагідно.
– Моя задача тут скінчиться вже за два-три дні, і зможемо їхати. Моє місце займе пані Дора К., що, як чую, приїжджає цими днями; все піде давнім ладом, і кожне найде себе на давньому місці. Правда, пане Олесь?»
При питанні дівчини обернувся Олесь, що зблизився був на хвилину до вікна, і його лице показалося дуже поважним.
«Може, й так, панно Маню. Я був би тої гадки, Несторе, - додав, звертаючися виключно до молодого чоловіка, - щоб ти, наколи б це не потягло для тебе особистих прикростей, остався з сестрою ще як не довше, то хоч з чотирнадцять день. Через нещастя, яке постигло мою матір, твоя сестра, та й ти, стратили багато на силі, а я не в силі направити це моментально. Не можу й переіначити, що раз сталося. Чи справді мусиш їхати? Ти ледве чи набагато досі скріпився»,
Нестор поглянув щиро бесідникові в очі й відгорнув якимось заклопотаним рухом волосся з чола.
«Мушу, Богдане, на мене ждуть обов'язки. А сестра як хоче. Хоча, - додав, - по правді кажучи, мені було б наймиліше, наколи б і вона зо мною їхала».
Добродій Олесь думав, гладячи раз по раз гарною рукою свою плекану бороду.
«За вісім день, кажеш, мусиш?»
«І се твоє непохитне постановлення?»
Нестор потакнув головою.
Добродій Олесь здвигнув плечима.
«Я б тобі пригадав, - сказав, - що для твоєї сестри було б ліпше, якби вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне місто. На мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й стане перед своєю матір'ю.
– Останні слова висказав якось несміливо й оминув погляд дівчини, немов боявся нагадувати, що її ждуть утяжливі лекції, якими заробляла на життя і причинялася також до удержання.
– А й тобі, як сказав я, не завадить побути довше на гірськім воздусі. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свій фізичний стан не дбаєш ніколи. Розваж, Несторе! Під час пожежі напружувався ти надмірно. Це знаю я не лиш від панства Маріянів, але й від других, що були в той час там присутні й бачили тебе. Ти не силач. Від тої пригоди тобі сили не прибуло. Моїм обов'язком, як уже не більше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виїхали відси не менше здорові, як прибули. Тому прошу тебе, щоб від часу закінчення твоєї відпустки залишився ти ще хоч з кільканадцять день тут у горах, і за той час був моїм гостем, однаково, чи за мешкував би в лісничівці, чи в моїй власній хаті. Якби не те, що досі був я такий зайнятий хоробою матері й клопотами поновного впорядкування своєї хати, був би ти вже про ту мою постанову довідався. Нині ти доторкнувся сеї оправи сам, і я тобі за це вдячний. Я маю надію, що за кілька день поліпшиться стан моєї матері остільки, що зможу забрати її вже в свою хату, і тоді запанує в лісничівці давній супокій і свобода. Застановись над моєю просьбою, Несторе».
Молодий чоловік помовчав хвилину, а потім похитав головою.
«Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, - сказав.
– Нехай би й які там шляхетні мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я в жоден спосіб не годен. Щодо моєї сестри, то вона, коли хоче, нехай остається у пані Міллер, але я один мушу за вісім день вертати. На протязі тих трьох тижнів, що я тут перебув, я скріпився більше, як навіть сподівався. Навіть і кашель уступив по більшій часті, і я чую, що можу хоч би й подвійну працю взяти на себе».
«Що я тобі ще рішуче відраджую. Ти не так скріпивсь, як повинен», закинув тут добродій Олесь.
«Радо прийняв би я твоє предложения іншим разом, Богдане. Однак цього літа не годен се вчинити. А щодо моєї незначної помочі при пожежі, то ти переоцінюєш її. Кожний інший на моїм місці був би те саме вчинив, і про якісь «обов'язки» проти нас ти навіть не згадуй, бо тим справляєш мені прикрість. Залиши доторкатись сеї справи. Ти не настроїш мене інакше, як настроєний я тепер».
«А я поїду з тобою, Несторе!
– обізвалася тут Маня, що заховувалася досі спокійно.
– За вісім день побуту й супочинку в ліснім воздусі і неперериваного сну я наберу давніх сил. Ваші сумніви щодо мого фізичного стану, пане Олесь, - додала, звертаючись до нього, - цілком безпідставні. Навіть це, - додала й указала на пов'язку кругом голови, - ношу я більше на бажання мого окружения, як з справдішньої потреби. Мені вже нічого не хибує!
– І сказавши це, вона, мов на доказ своїх сил, встала й, отворивши нараз широко обійми, майже блискавкою підняла брата одробину вгору й поставила назад.
– Бачите, пане Олесь?» сказала відтак, віддихаючи глибше, і всміхнулась через плечі до нього, що витріщився перелякано на неї.
«Дійсно, - обізвався добродій Олесь з гірким відтінком у голосі.
– Ви готові цей experiment [69] ще й на кім іншім повторити, щоб лиш свою постанову, як і брат, перетерти. Чому ні? Але вам це все не поможе. Доктор Роттер нехай рішить. Він буде в тій справі компетентніший, як я. Я, як бачу, не вдію нічого. Мужик проти аристократів безсильний. Для них знайдеться в кожнім разі задня хвірточка, через котру вони перед ним вивинуться. Я це відчуваю. Йому остається лише пересвідчення, що він проти них довжником, і що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з них помічної руки. Його матір і майно вирвали з пожежі, а особисті його почування відносно тої цілої події їм байдужі. З ними нехай справляється він сам».
69
– Експеримент (франц).