Через кладку
Шрифт:
«Спробуйте це!
– оказала дівчина понуро, - коли хочете зворушити хору наново. Самою вже появою сестри-служебниці, котра не раз ввижається хорим безвинно вістуном смерті, вона може впасти в стан погіршення. А я якраз цьому хотіла запобігти, перебираючи місце коло хорої, покій стане її стан відрадніший. Однак буду мусила від того відступити. Ваші права перші, мої припадкові».
По його лиці перебігло мов проміння.
«Ви боретесь хоробро, панно Маню, - сказав він і приступив до неї ближче.
– І якби не те, що саме ви були тією, що видерли матір від смерті, я прийняв би вашу поміч з найбільшою вдячністю. Але так, як є стан речей і стан вашого здоров'я, я цього
– Змогла сама одна дівоча сила вирвати її з самої найгіршої пропасті, то чей же найдеться і в мене сила допровадити її благородне діло до кінця».
«Робіть, як хочете!
– обізвалася вона майже розпучливо.
– Доктор Роттер скаже вам те саме. Оскільки я його погляди про хоробу вашоїї матері знаю, не згодиться він з вашою постановою ніколи».
«Доктор Роттер?
– спитав він зчудовано й усміхнувся болюче.
– Чи за цей короткий час пізнали ви вже так добре його погляди, що впевняєте про це так твердо?» спитав він і, сказавши це, спинив свої очі вигребущо на її блідім лиці.
Вона видержала його погляд.
«Ми надто часто зносилися в останнім часі коло хорої, щоб не могла я предсказати його думку дотично хорої».
Добродій Олесь відвернувся.
«Ви є також його пацієнткою?
– сказав нараз.
– Чи не так? Червоний шрам на вашім чолі свідчить, що й не так скоро перестанете нею бути. Але, - додав, - щоб дійти до кінця про порушену між нами справу, то я буду вас просити підчинитися цим разом моєму бажанню, хоч би воно мало навіть вас і боліти. Будьте добрі, - закінчив речення лагідніше, побачивши, що дівчина хапається немов судорожно наново за крісло, - і йдіть на опочинок. Воно вже й так доходить до півночі. Завтра будемо, може, про це далі говорити».
«Як доктор Роттер прийде» сказала вона ледве чутно і звернулася до своїх дверей.
«Як доктор Роттер прийде, - відповів він і, вимовляючи ім'я лікаря, так сильно зморщив чоло, мов вимовляв ім'я найтяжчого ворога свого, а не доброго й щирого приятеля, - Як доктор Роттер прийде.»
Відтак сталося, як бажав. Я висковзнулася незамітно через скляні двері, обійшовши сад, й вернула в кімнату хорої, котра спала сильним сном. За недовгу хвильку вернувся й він. На годинку уступила я йому на його бажання своє місце, пояснюючи, як має в деяких хвилях з хорою поступати. Але він просив припочити довше, бо як упевнив мене, годен сам і до рання пересидіти, - що я і вчинила. На щастя, перейшла ніч доволі щасливо, - і він мене не покликував. Хора була спокійніша, як ми сподівалися, а я, скріпившися довшим сном, змогла оце все моє оповідання обширно і в подробицях описати. Другий раз знов, а до того часу поздоровляє тебе щиро твоя А. Міллер».
(Два дні пізніше).
«Оксанко!
Доктор Роттер був і, по огляненню хорої, в котрої почалася мимо двох спокійних ночей сильна гарячка наново, супротивився намірові добродія Олеся покликати сестру-служебницю з Ч., що могла б йому бути в догляданні матері помічною, й увільнити Маню й мене від утяжливих, хоч і добровільно на себе прийнятих обов'язків - гостро й рішуче.
«Панна Обринська, - поясняв доктор Роттер, - доглядала хору з першої хвилини нещастя, як лиш прийшла вона до свідомості. Хора вже звикла до неї, пані Міллер і мене, і тепер, коли хороба доходить до кризи, вимагає найбільшого догляду й посвячення, усувати від неї знайомі лиця й брати чужі було б для неї не лише получене з небезпекою, але могло б навіть і продовжити хоробу.
«Бідна панно Маню!
– додав, звертаючися до неї.
– Ви самі ще реконвалесцентка, а мимо того ваші надужиті сили мусять це ще недовгий час видержати. Чи зможеіе нам ще посвятити зо дві-три ночі? Лиш три, - повторив лагідно, неначе доторкався якогось болючого місця в її душі.
– Я маю певну надію, що як не наступить поновне сильніше зворушення хорої, по упливі того часу її стан піде рішуче до ліпшого»
«Я радо сповню ваше бажання, пане докторе, - відповіла дівчина, звертаючи вповні своє лице до нього.
– А коли б не опозиція добродія Олеся, котрий супротивлявся моїй присутності зараз першого вечора, коли приїхав, ця справа не була б навіть прийшла до дискусії, однак...» і урвала.
«Супротивляючися тому, я мав передусім ваш власний стан на оці, - обізвався поважно добродій Олесь, - і лиш у другій точці входили мої власні, вам відомі причини до сеї справи. Чи почуваєте себе справді настільки сильні, щоб обняти наново покинене місце коло моєї матері?» Останні слова були проведені хмарним, майже понурим поглядом до дівчини, мов за дим крилося бажання, щоб дала вона противну відповідь.
«Так, - відповіла вона просто.
– Я до вашої матері привикла, а остаточно я хочу це»
«Хочете?» спитав зчудований доктор Роттер.
«Так, пане докторе, - повторила дівчина.
– Чи в тім щось дивного?»
«Ні, своїм питанням я лиш хотів довідатися, чи ви певні, що сила вашої волі не спроневіриться вам».
Замість відповіді вона всміхнулася й не обізвалася.
«Панна Обринська переб'є головою й мур, - пояснив добродій Олесь докторові, - однаково, чи голова розіб'ється від того, чи ні! Це в Обринських значить - «свобода волі».
Тепер і доктоїр Роттер усміхнувся.
Оксанко! Ти повинна була бачити в тій хвилі тих обох мужчин. Одного - з захмареним чолом і поглядом, що узнавав авторитет у даному разі другого лиш з найглибшим внутрішнім опором, і другого - з очима, зверненими на дівчину, повними блиску й захвату. Оба не виглядали в цій хвилі як добрі приятелі, товариші.
«Цеї ночі буду вам уже помічна, пане Олесь», звернулася Маня до нього, ігноруючи цілком його хмарний настрій. І неначе приготовляючися вже до свого обов'язку, вона піднялася з крісла.
«Дякую вам!
– обізвався тут доктор Ротгер, простягаючи до неї руку.
– Я знав, що мій щирий асистент не відтягне в послідній хвилі своєї помічної руки від мене, що рад би і з своєї сторони поставити шановану ним хору якнайскоріше на ноги.
– І звертаючися востаннє до добродія Олеся, що стояв мовчки коло мене, подав йому ще деякі вказівки про нові, хорій записані заспокоюючі медикаменти, вклонився й поставив уже руку на клямку дверей.
– Ов!
– кликнув нараз і задержався, мов пригадав щось. І з тим, сягнувши рукою у внутрішню грудну кишеню, витягнув звідти щось невелике, в тонкий папір заловите.
– Сьогодні зрання, - сказав, - принесла мені моя господиня розцвілу неї бурливої ночі білу рожу, а я не міг не поділитися з вами, пані Обринська, сею пишною білою квіткою. Вона пізня, - додав, звертаючися неначе вибачливо до товариша, - але самі побачите - препишна. Погляньте!»