Через кладку
Шрифт:
– Я орудувати її грішми?
– спитав він, і на його лице виступила краска змішання й болю.
– Так - ти, Несторе.
– Передусім ти мусиш знати, що я б грошей своєї жінки не порушував ніколи для своєї особи, хоч би й що там. Я, мужчина, чоловік праці й честі, я мав би підойматися тої ганьби, орудувати її маєтком, а що більше - будувати своє буття й існування за поміччю жінчиного майна? Ти помиляєшся. Я сам, скромний у своїх особистих вимогах, буду старатися урядити її домівство по змозі моїх сил, мого становиська й культури мого нутра. На те ж я й працюю. Але брати щось для себе від неї, слабшої в суспільності, як взяло це тепер верх і сталося обичаєм, цього я не годен. Нехай, щоб мене назвали не лиш мрійником, але і менш підхлібне. Що має вона, нехай остане її власністю, а я один хочу завсіди і всюди бути там, котрий дав. Ради своїх поглядів і позиції моєї в житті я хочу бути таким, що дає зі свого.
– Чи Наталка знає тебе з сеї сторони?
– спитав я і спинив погляд на ніжній статі гарного мужчини. Він здвигнув байдужне плечима.
– Це мені невідомо. Не пригадую собі, чи порушували
Він замовк, зітхнув з усієї груді й опустився на софу, неначе втомився оцим інтимним зізнанням своєї замкненої молодої душі, що, неначе силувана мною, відділила від себе частину своєї цінної сили. Я глядів якийсь час мовчки на нього, порівнюючи його в душі з сестрою, а там, приступаючи до нього, я взяв його за рамена, глянув у його лице й спитав:
– Ще хотів би я знати, Несторе, якого роду твоя любов до неї?
Його лице споважніло, очі оминули мій погляд і, набравши якогось усміхнено-сумного, майже пророчого виразу, він сказав:
– Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie liеben. [73]
(Пізніше).
Моя мати вже в своїй хаті. Тета й Дора приїхали, покликані мною, майже разом, і зараз після того переселилася й мати. Здається, коли опинилася вона знов між своїми стінами, не було щасливішої від неї. Завдяки щирим рукам моєї тети й пані Міллер, вона найшла в своїй хаті все на місці, в найбільшому порядку і в блискучій чистоті, неначеб ще кілька тижнів тому не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус. Зате мені було тяжче покидати стару лігничівку з-під густих смерек, чим би це був хто сподівався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, і я вертав, щоб хоч хвилину-дві поглядіти на тих, що були такі близькі моєму серцю. Скільки б і не виходив я в місто, все починав я, забувшись, пару кроків в глибінь тої вулиці, і доперва спам'ятавшись, що там не маю я більше жодного діла - вертав.
73
– Пісня Рубінштейна «Азра». (Примітка О. Кобилянської). Переклад. До тих людей належу я, які вмирають, покохавши (нім.).
(Знов пізніше).
Недавно здибався з Нестором.
– Як стоїть справа з твоїм від'їздом?
– спитав я.
– Не залишишся довше, як до означеного терміну відпустки?
Він здвигнув плечима.
– Вижидаю ще про це звістки, - сказав.
– Коли одержу, скажу крайнє слово. Зрештою, - додав, - мені здається, що ми не будемо мати довго погоди. Небо затягається хмарами, а що найважніше - цей пригноблюючий спокій у воздусі замикає віддих, і я чую, що десь нам за плечима, хоч невидимо, чигає злива й не обмине нас. Шкода, - докинув відтак, мов з нього заговорила раптом інша істота.
– Ми, себто Наталя, Ірина, Маріяни і я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджує прогулку незабавки в «Чортовий млин» на орхідеї. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве нам безконечний дощ, то не знаю.
– Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити.
(Пізніше).
Нестор не був злим віщуном погоди. Від кількох день паде дощ без упину й доводить деяких літників, а між тими Наталю й Ірину - до розпуки.
Цими днями святкувала пані Міллер день свого янгола, а той день не минув і для мене без наслідків. У неї зібралося, як щороку, невеличке товариство добрих її знайомих; між іншими з літників панство Маріяни з донькою й панною Наталею, доктор Роттер та інші. Моя мати, будучи ще рекоявалес-центкою, відмовилася, а Дора, котра була також запрошена, дала за претекст [74] своєї неприсутності, що мусить товаришити моїй матері, хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матір'ю.
74
– Пратекст - причина, привід.
Задержаний якоюсь несподіваною справою моєї тети, з'явився я пізніше, як на означений час, у товаристві надвечором. Зложивши солінізантці [75] свої бажання, я просидів якийсь час між старшими гістьми, жертвуючи годину політиці, подіям малого містечка, погоді, поводженню літників і т. ін., а далі піднявся, щоб удатись до дальших мені знайомих кімнат. Дощ лляв надворі струями, старші з гостей позасідали до тарока, деякі до шахівниці, молодші, між котрими були панна Маріян і Наталя, пішли за проводом доктора Роттера до салону й там грали й бавилися. Мані й Нестора не бачив я ще цього вечора. Очевидно, знаходились також у салоні. Зразу не зважав я на музику, яка доходила з салону до нас; однак по якімсь часі залунали два голоси, що зливались у дуеті, з котрих пізнав я баритон доктора Роттера і прегарний, знаний мені вже голос панни Наталі. На те я, не гаючись довше, подався туди, де й знайшов мале зібрання молодих, що, мов заховавшися від старших, перебували тут неначе на малім острові, зачинивши за собою ще й двері.
75
– Солінізантка - та, на честь якої відбувається свято - іменинниця.
Коли
76
– Стрій - одяг.
77
– «Зюлейка».
78
– «Будь прихильною до мене.» (нім.).
79
– «До тих людей належу я, які вмирають, покохавши.» (нім.).
– Добрий вечір, панно Маню!
– сказав я півголосом, вітаючись ще раз.
– Я не бачив вас більше чи не три дні. Але ви бліді.
– Я змерзла, - відповіла вона й підняла плечі догори, мов у тій хвилі перебігла нею дрож.
– Від чого?
– Від музики, - відповіла й уникала мого погляду.
– Нестор і я, ми все мерзнемо від гарної музики. О!
– додала з одушевленням.
– Наталя співає чудово, саме як душа вимагає. Вона володіє своїм голосом, як чаром своєї істоти. Я не дивуюсь, - додала шепотом і оглянулась боязко, хоч у кімнаті не було, окрім нас, нікого, - що Нестор її так безгранично любить. Я також її люблю.
– За спів?
– спитав я. Вона всміхнулася.
– Я не знаю. Може, й за спів. Але в кожнім разі найбільше за саму силу її особистості. Здається, і брат мій підляг тій самій потузі. А я, хоч женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую, як підлягаю їй. Рідко коли можу їй щось відмовити.
– Не дивіться на неї, - просив я.
– Оця дівчина має для мене, мужика, щось небезпечне в своїй істоті, дарма що доказати це фактами неможливо, її усміх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-німецьки «bizarr», [80] вражає іноді мою просту душу боляче. Не піддавайтесь їй надто.
80
– Химерним.
Вона здвигнула плечима.
– Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь.
– сказала вона.
– Наталю знаю я не віднині. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна мені й зачинена.
– Може, й бачу я примари, панно Маню. Але часом мені так хочеться взяти вас і вашого брата під свою мужицьку опіку перед нею, що це б, може, вас і зчудувало. Одначе.
– додав я, - відтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послухаєте мене, бо фактами я нічого вам не докажу. До того маєте ви свій аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотіли б зійти. Наталя - це ваш контраст. Дивна річ, Маню.
– тягнув я далі, - ви й брат ваш такі багаті на чуття, м'які іноді, мов шовк, а проте заразом іноді тверді й невмолимі. Що це? Вона всміхнулася.