Через кладку

Кобылянская Ольга Юлиановна

– Я орудувати її грішми?
– спитав він, і на його лице виступила краска змішання й болю.

– Так - ти, Несторе.

– Передусім ти мусиш знати, що я б грошей своєї жінки не порушував ніколи для своєї особи, хоч би й що там. Я, мужчина, чоловік праці й честі, я мав би підойматися тої ганьби, орудувати її маєтком, а що більше - будувати своє буття й існування за поміччю жінчиного майна? Ти помиляєшся. Я сам, скромний у своїх особистих вимогах, буду старатися урядити її домівство по змозі моїх сил, мого становиська й культури мого нутра. На те ж я й працюю. Але брати щось для себе від неї, слабшої в суспільності, як взяло це тепер верх і сталося обичаєм, цього я не годен. Нехай, щоб мене назвали не лиш мрійником, але і менш підхлібне. Що має вона, нехай остане її власністю, а я один хочу завсіди і всюди бути там, котрий дав. Ради своїх поглядів і позиції моєї в житті я хочу бути таким, що дає зі свого.

– Чи Наталка знає тебе з сеї сторони?
– спитав я і спинив погляд на ніжній статі гарного мужчини. Він здвигнув байдужне плечима.

– Це мені невідомо. Не пригадую собі, чи порушували

ми коли-небудь цю тему. Але це неважне.

Він замовк, зітхнув з усієї груді й опустився на софу, неначе втомився оцим інтимним зізнанням своєї замкненої молодої душі, що, неначе силувана мною, відділила від себе частину своєї цінної сили. Я глядів якийсь час мовчки на нього, порівнюючи його в душі з сестрою, а там, приступаючи до нього, я взяв його за рамена, глянув у його лице й спитав:

– Ще хотів би я знати, Несторе, якого роду твоя любов до неї?

Його лице споважніло, очі оминули мій погляд і, набравши якогось усміхнено-сумного, майже пророчого виразу, він сказав:

– Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie liеben. [73]

* * *

(Пізніше).

Моя мати вже в своїй хаті. Тета й Дора приїхали, покликані мною, майже разом, і зараз після того переселилася й мати. Здається, коли опинилася вона знов між своїми стінами, не було щасливішої від неї. Завдяки щирим рукам моєї тети й пані Міллер, вона найшла в своїй хаті все на місці, в найбільшому порядку і в блискучій чистоті, неначеб ще кілька тижнів тому не виглядало тут так, мов усе перебуло якогось роду землетрус. Зате мені було тяжче покидати стару лігничівку з-під густих смерек, чим би це був хто сподівався. Ще через якийсь час гнала мене туга назад, і я вертав, щоб хоч хвилину-дві поглядіти на тих, що були такі близькі моєму серцю. Скільки б і не виходив я в місто, все починав я, забувшись, пару кроків в глибінь тої вулиці, і доперва спам'ятавшись, що там не маю я більше жодного діла - вертав.

73

– Пісня Рубінштейна «Азра». (Примітка О. Кобилянської). Переклад. До тих людей належу я, які вмирають, покохавши (нім.).

* * *

(Знов пізніше).

Недавно здибався з Нестором.

– Як стоїть справа з твоїм від'їздом?
– спитав я.
– Не залишишся довше, як до означеного терміну відпустки?

Він здвигнув плечима.

– Вижидаю ще про це звістки, - сказав.
– Коли одержу, скажу крайнє слово. Зрештою, - додав, - мені здається, що ми не будемо мати довго погоди. Небо затягається хмарами, а що найважніше - цей пригноблюючий спокій у воздусі замикає віддих, і я чую, що десь нам за плечима, хоч невидимо, чигає злива й не обмине нас. Шкода, - докинув відтак, мов з нього заговорила раптом інша істота.
– Ми, себто Наталя, Ірина, Маріяни і я, хочемо прилучитися до одного товариства, що уряджує прогулку незабавки в «Чортовий млин» на орхідеї. Числимо на тебе й на Маню; а тут, як перерве нам безконечний дощ, то не знаю.

– Не журися. Дощу не буде, а на мене й сестру твою можете числити.

* * *

(Пізніше).

Нестор не був злим віщуном погоди. Від кількох день паде дощ без упину й доводить деяких літників, а між тими Наталю й Ірину - до розпуки.

* * *

Цими днями святкувала пані Міллер день свого янгола, а той день не минув і для мене без наслідків. У неї зібралося, як щороку, невеличке товариство добрих її знайомих; між іншими з літників панство Маріяни з донькою й панною Наталею, доктор Роттер та інші. Моя мати, будучи ще рекоявалес-центкою, відмовилася, а Дора, котра була також запрошена, дала за претекст [74] своєї неприсутності, що мусить товаришити моїй матері, хоча вдома була й тета, котра й без Дори сторожила над матір'ю.

74

– Пратекст - причина, привід.

Задержаний якоюсь несподіваною справою моєї тети, з'явився я пізніше, як на означений час, у товаристві надвечором. Зложивши солінізантці [75] свої бажання, я просидів якийсь час між старшими гістьми, жертвуючи годину політиці, подіям малого містечка, погоді, поводженню літників і т. ін., а далі піднявся, щоб удатись до дальших мені знайомих кімнат. Дощ лляв надворі струями, старші з гостей позасідали до тарока, деякі до шахівниці, молодші, між котрими були панна Маріян і Наталя, пішли за проводом доктора Роттера до салону й там грали й бавилися. Мані й Нестора не бачив я ще цього вечора. Очевидно, знаходились також у салоні. Зразу не зважав я на музику, яка доходила з салону до нас; однак по якімсь часі залунали два голоси, що зливались у дуеті, з котрих пізнав я баритон доктора Роттера і прегарний, знаний мені вже голос панни Наталі. На те я, не гаючись довше, подався туди, де й знайшов мале зібрання молодих, що, мов заховавшися від старших, перебували тут неначе на малім острові, зачинивши за собою ще й двері.

75

– Солінізантка - та, на честь якої відбувається свято - іменинниця.

Коли

ввійшов я, співучі на хвильку перервали, але, на мою просьбу не переставати, співали дальше. Маня стояла оперта на фортеп'яні й виглядала блідо, а може бути, це видалося мені лише тому, що була одягнена в темному вбранні, що підносило її звичайно білу й ніжну краску лиця ще більше. Коли я приступив до фортеп'їяна, її очі були перші, що привітали мене. Привітали гарним вогким блиском - і сховались. Без слова подала мені руку й указала так само рухом, щоб сів я коло її брата, що, одягнений в чорнім строю, [76] виглядав дуже поважно й святочно. Тепер, опершися в однім куті софи, опустив голову на руки й глядів неповорушно на співучу дівчину. В неї був гарний голос, і обоє з німцем доктором співали на німецькій мові дует Рубінштейна «Suleika». [77] Оба голоси, мов з природи дібрані до себе, переливались так гармонійно й шовково в одно, що всі ми, присутні, під враженням співу повмовкали з очарування. При словах просьби в пісні «Bleibe, bleibe mir gewo-gen.» [78] я поглянув, мов ведений внутрішнім наказом, на молодого свого приятеля, і на вид його лиця я споважнів. Ніколи не бачив я більше одухотвореного лиця, як у цій хвилі лице цього молодого чоловіка. Незвичайний блиск його очей просто чудував мене. Так міг дивитись чоловік, котрого душа понеслася в іншу країну, зіллявшись з музикою в одно, повертаючи хіба на те між смертних, щоб, з'єднана з прегарними словами пісні, спинитись коло дорогої дівчини й пестити її. «Ich gehore zu dem Stamme, welche sterben, wenn sie lieben.», [79] пригадалися мені його поважні, щойно недавно заявлені слова з одної пісні того самого композитора, котрого чудовій композиції прислухувалися ми й тепер. О, як дуже любив він, мабуть, оцю співучу в цій хвилі свою «Зюлейку», і як же дивувався я йому! Вона була гарна-прегарна в своїм роді (хоч і дехто не знаходив її такою), хоч і тяжко було й окреслити душевну суть тієї дівчини. Одначе ціла істота її, як і поверховність, мали свій окремий смисл. Була чим-то небуденна й повна чарівної сили. Але я, самий - чи був я спокійніший у тій хвилі? Ні! Противниця моя, оперта там коло фортеп'яна, недалеко світла, - що посідала ті самі очі, що її брат біля мене, всміхалася тим самим пориваючим усміхом, як і він, що не давав моїй душі вдень і вночі супокою, чи не була вона мотором і мого в тій хвилі сильного внутрішнього зворушення? Я не відвертав очей від неї, а коли наші погляди стрінулися одного разу несподівано, вона, мов порушена в душі вогнем мого нутра, відступила нечутно від співучих і подалася та'к само до кімнати цвітів, у котрій свого часу, по кризі матері, ми вели гарячу боротьбу, і вона передала мені нещасний документ свого довгу. По кількох хвилях спів скінчився, всі вернули до старших, а я один пішов до цвітучої кі'мнати за дівчиною.

76

– Стрій - одяг.

77

– «Зюлейка».

78

– «Будь прихильною до мене.» (нім.).

79

– «До тих людей належу я, які вмирають, покохавши.» (нім.).

– Добрий вечір, панно Маню!
– сказав я півголосом, вітаючись ще раз.
– Я не бачив вас більше чи не три дні. Але ви бліді.

– Я змерзла, - відповіла вона й підняла плечі догори, мов у тій хвилі перебігла нею дрож.

– Від чого?

– Від музики, - відповіла й уникала мого погляду.
– Нестор і я, ми все мерзнемо від гарної музики. О!
– додала з одушевленням.
– Наталя співає чудово, саме як душа вимагає. Вона володіє своїм голосом, як чаром своєї істоти. Я не дивуюсь, - додала шепотом і оглянулась боязко, хоч у кімнаті не було, окрім нас, нікого, - що Нестор її так безгранично любить. Я також її люблю.

– За спів?
– спитав я. Вона всміхнулася.

– Я не знаю. Може, й за спів. Але в кожнім разі найбільше за саму силу її особистості. Здається, і брат мій підляг тій самій потузі. А я, хоч женщина, також її поклонниця. Дивлячись у деяких хвилях на неї, я чую, як підлягаю їй. Рідко коли можу їй щось відмовити.

– Не дивіться на неї, - просив я.
– Оця дівчина має для мене, мужика, щось небезпечне в своїй істоті, дарма що доказати це фактами неможливо, її усміх, котрий назвав доктор Роттер слушно по-німецьки «bizarr», [80] вражає іноді мою просту душу боляче. Не піддавайтесь їй надто.

80

– Химерним.

Вона здвигнула плечима.

– Ви бачите примари в ясний день, пане Олесь.
– сказала вона.
– Наталю знаю я не віднині. Вона добра й гарна людина, лиш у деяких хвилях неясна мені й зачинена.

– Може, й бачу я примари, панно Маню. Але часом мені так хочеться взяти вас і вашого брата під свою мужицьку опіку перед нею, що це б, може, вас і зчудувало. Одначе.
– додав я, - відтак переконуюсь, що це дарма. Ви не послухаєте мене, бо фактами я нічого вам не докажу. До того маєте ви свій аристократичний шлях, з котрого ледве чи захотіли б зійти. Наталя - це ваш контраст. Дивна річ, Маню.
– тягнув я далі, - ви й брат ваш такі багаті на чуття, м'які іноді, мов шовк, а проте заразом іноді тверді й невмолимі. Що це? Вона всміхнулася.